Ольга-Стефанія Калиновська. Буковинський гонор, або нескінченність

Ольга-Стефанія Калиновська. Буковинський гонор, або нескінченність. Фото надане автором

Хто хоча б раз відвідав Буковину, знає, що “на тому боці” століттями вкорінений магніт націй, культур, мов і звичаїв. Це помітно в будь-чому: від деталей в архітектурі, побутових звичок – до поведінки буковинців та їхнього ставлення до себе, того, що вже відбулося і має важливе значення для нашої історії. Тут кілька “меридіанів”, що ділять сьогодні менталітети на кілька стереотипів. Найцінніший для нас і сакральний – український вектор. Але найчастіше, на жаль, (і, за власними спостереженнями у краї, ця тенденція з початку Незалежності України незмінна) йти в ногу з рідною історією і дихати одним повітрям зі своєю державою щиро наважуються не всі і не мають бажання чимало (бо інших критеріїв не бачу). І здебільшого громада йде туди, де горить світло яскравіше, де гучніше грає музика (зазвичай, чужа) і часто люди соромляться самі своїх.

Акцентую на проблемі саме щодо Буковини, бо впродовж понад двадцяти років бачу, іноді плачу і дивуюся з того, чому наше толерантне і мультикультурне місто дещо “недорозвинене” і за декотрих умов, дат і не завжди обміркованих вчинків стає схожим на славнозвісний в Україні Калинівський ринок. Нехай не мають на мене образи краяни, оскільки, певна, що чимало з них підтвердять мої думки. Мова йде не про нестачу талантів, геніїв і ресурсів (тенденцію збільшення останніх спостерігаю як у Чернівцях, так і в селах області) – є така місцева істина, добре знана в різних куточках України, як буковинський ґонор. Етимологію цієї ознаки найкраще помітити, відвідавши тутешні імпрези, фестивалі, концерти і, як кажуть буковинці, – набутки. Це не є лайка, нецензура чи образливе – для когось отут – то спосіб життя, для інших – зверхність, пафос, пиха.

То, певно, добре у спорті мати гонору і летіти вперед за медалями, чи, до прикладу, змагатися за статус найліпшого, найефектнішого колективу-учасника знаного також у нашій державі “Маланка-фесту”. І якщо порівняти не матеріальний, а духовний розвиток буковинців за роки нашої Незалежності, першість я віддаю селу, а не містові. Чого так? З моєї точки зору, більший відсоток нашого насенення не вчиться на помилках, яких свого часу наробили не лише українці на цій землі, але й усі народи, котрі проживали і тепер живуть тут (румуни, молдавани, євреї, поляки, німці). І термін оцей невизначений, тому що наші люди часто гоноряться, вихвалившись на публіці досягненнями скалічених і Радянською, й іншими жахливими системами режимів влади тоді у краї.

А робити свою справу тихо в нас не вміють, бо їм треба гонору. Треба, аби про них казали, писали, співали і звеличували. І в будь-якому випадку оцей вигаданий статус і формула – “Чернівці – це маленький Париж” – дуже примарне і чимало адекватних чернівчан, щирих патріотів і людей, котрі тримають в руках не лиш айфон, але і книжку, зі мною погодяться. Вважаю, що тим “архітекторам майбутнього” у краї треба намалювати бодай власну драбину, де хоча б видко було б їх персональні досягнення, здобутки у різних сферах. Тоді і жити буде легше, і дітям що розказати і передати. З цього приводу маю актуальний приклад.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття австрійця Еріха Кольбенгайєра направляють до Буковини у статусі директора Аграрної школи в Чернівцях. Перейнявшись і відчувши глибину нашої народної традиції і, зокрема, вишиваної, він організував етнографічну команду і впродовж тридцяти років здійснив грандіозну пошукову роботу: зібрав і систематизував узори вишивки кожного населеного пункту краю у тодішній його структурі. У придворній Царській Віденській друкарні вийшов свого роду альбом, що вартував на той час у 24 рази більше, аніж звичайна книга – 48 крон. Минуло майже двісті років і сьогодні Буковина має пишатися своїми майстрами і майстринями-вишивальниками, котрі втілили в життя кожну сторінку Альбому, вишивши узори і провівши тематичні майстер-класи для краян різних соціальних статусів.

Мова йде про Міжнародний колективний мистецький проект виставки “Вишиваний дивотвір” – 2017 року – “Вишиті сторінки альбому “Взори вишивок домашнього промислу на Буковині”, зареєстрований у Книзі Рекордів України в категорії “Мистецтво. Розміри. Вперше” як “Найбільший вишитий літопис традиційного орнаментального мистецтва Буковини”. У нещодавній бесіді із куратором проекту і власницею Альбому Одаркою Кучерявою дізналася для себе очевидні, а для гостей краю – певно, незвичні речі, що під великим знаком запитання.  Не лізе в голову і ніхто туди не втисне отакого: чому участі в такому важливому для краю проекті не взяли наші студенти, наша молодь, а чому вісім індійців – студентів Буковинського державного медичного університету з власної ініціативи вишили кілька сторінок зі старими унікальними техніками? Чому австрієць збирає і систематизує буковинський етнографічний матеріал, а сучасні місцеві панянки піаряться колоритом у День вишиванки (нагадую, котрий народився в Чернівцях), вдягнувши замовлене з Інтернету вишиване машинною технікою вбрання?

Гонору тут не місце і не час, і варто місцевим над цим добре подумати і позбавлятися цього сумнівного поняття. Перед ким ви піаритесь: перед своїми дітьми, сусідами, тими, хто отримує нижчу зарплатню чи змушені були переїхати сюди у період сучасної війни в Україні? Дружини наших захисників сьогодні активно долучаються до всіх арт-подій Буковини, беруть участь у тренінгах, майстер-класах і власним прикладом дають надію багатьом зневіреним краянам. А тема сучасної війни для Буковини – то взагалі тема гостра. Бо є час для набутків, а є час для тиші.

Не творіть із давнього обряду Маланки карнавалу, аби гості фестивалю не поверталися до хати скаліченими і Чернівці не перетворювались у стайню. І не псуйте синьо-жовтих прапорів зображеннями клоунів – сьогодні під нашими стягами захисники боронять державні кордони. Зима мине і сніг, котрого цьогоріч Буковина не зовсім відчула, не зможе змити усього, що наболіло і не встиглось сказати. Не співайте “Червоної рути” лише тоді, коли надходить якесь буковинське свято і в Меморіальному музеї Володимира Івасюка оживає епоха “Смерічки”, спогадів, роялю. Добре, аби “пісня Івасюка була поміж нас” щоднини і довкола, бо вона вроджена тут і полетіла Україною і світом.

Але впевнена, на жаль, що сьогодні в айфонах, смартфонах та інших гаджетах буковинців мізерний і майже відсутній відсоток хітів Легенди краю. Ну, нехай буде для них попсове, драйвове, замкнене коло  – шкода, що це наші, українці. І варто б кожному з них, якщо не хочуть тенденції до тотальної деградації свого роду в усіх сенсах, взяти приклад хоча б із цього світлого “знаку нескінченності” – вісьмох індійців, котрі з власної волі взяли до рук узори, голки і нитки і допомогли зберегти буковинцям їх історію. Вони й не чули про таке слово як гонор. І, думаю, що навіть, якби почули, не взяли б до уваги.

Буковина – щедрий і добрий край, який дав і дає Україні гідне і гідних патріотів. І я вірю в наших людей. Нас знають у світі й не можу не сказати про наш Міжнародний літературний фестиваль “Meridian Czerniowitz”, завдяки котрому Чернівці нарекли однією з культурних столиць Європи. Тому не псуйте обличчя і пам’ять нашого краю, бо, досягши 26-річного віку Незалежності, вже час визначитись із вектором: або буковинці лишаються зі своїм гонором і пишаються самі з себе, або ми рухаємось уперед під “знаком нескінченності”, пригадавши вісім молодих індійців, для котрих буковинська рукотворна традиція стала такою ж рідною, як і їх власна. Впевнена, вони стануть відповідальними медиками, але для мене залишається відкритим питання щодо своїх рідних буковинців: “Чому так?”. Вірю в нас.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.