11 січня – день народження Василя Кука, одного з лідерів українського визвольного руху у XX столітті, останнього Головного командира Української повстанської армії після загибелі генерала Романа Шухевича.

Василь Степанович Кук з’явився на світ 1913 року у багатодітній родині в селищі Красне, що нині належить до Буського району Львівської області. Закінчив Золочівську класичну гімназію товариства “Рідна школа”. Вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету. Ще в юному віці, як і його брати, став членом Організації Українських Націоналістів. Перевозив нелегальну літературу, зброю, виконував різноманітні доручення керівництва ОУН. Два роки провів у польській тюрмі за проукраїнську діяльність. Його рідні брати Ілярій та Ілько були страчені у 1938–1939 роках за причетність до ОУН. Ще двох братів, Филимона й Івана, засудили до ув’язнення вже за радянського режиму 1940 року.

Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Василь Кук очолив одну з похідних груп ОУН (20–30 осіб), яка мала йти слідом за німецькими військами і проголошувати українську владу. Група Кука вирушила до Києва, але місця призначення не дісталася. В останній день літа 1941 року у місті Васильків під Києвом німці заарештували Кука. Під час перевезення до Львова він зумів утекти й надалі долучився до боротьби проти нацистських окупантів.

Із 1942 року Василь Кук керував діяльністю ОУН на землях центрально-східної і південної України. За фіктивними німецькими документами мешкав у Дніпропетровську (нині Дніпро), Києві та Умані. За словами його дружини Уляни Крюченко, гасло “Україна для українців, геть чужинців!” він відкинув як “заскорузле та вузьконаціональне”, залучав національні меншини до підпільної роботи, ініціював створення об’єднаного фронту всіх поневолених народів СРСР. Навесні 1943 року очолив УПА-Південь, а згодом став заступником Головного командира УПА Романа Шухевича. Користувався псевдонімами “Леміш”, “полковник Коваль”, “Юрко”, “Медвідь”.

Від 1944 року українські партизани зосередилися переважно на боротьбі проти сталінського тоталітарного режиму. Після загибелі Романа Шухевича, влітку 1950 року відбулася конференція керівників українського визвольного руху. На ній Василя Кука обрали Головним командиром УПА, провідником ОУН в Україні та секретарем Української головної визвольної ради.

Кук наполягав на перенесенні головного центру опору із західної України далі на схід – на Хмельниччину, Вінниччину, Житомирщину. Він бачив, що сили УПА невпинно тануть в нерівній боротьбі з режимом. Станом на 1951 рік в Україні ще діяли до 1700 озброєних партизанів і підпільників, переважно невеликими групами по 8–12 осіб. Основні зусилля вони зосереджували на видавництві й поширенні агітаційної літератури, здійсненні нападів на місцевих чиновників, партійців, спецслужбістів, радянських активістів. Василь Кук усвідомлював, що шансів на перемогу вже немає. Та зброї він не складав.

23 травня 1954 року Василь Кук із Уляною Крюченко з’явився на одній з криївок неподалік села Кругів Золочівського району Львівської області. Проте завербований кадебістами зрадник приспав їх за допомогою снодійного препарату “Нептун-47”, який додавали у їжу, і викликав оперативну групу КДБ. Заарештованих літаком доставили до Києва, у внутрішню тюрму КДБ УРСР на Володимирській, 33.

Шість років Василь Кук перебував у тюрмах Києва і Москви в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу. Пізніше він згадував: “Я був упевнений, що мене, як останнього головнокомандувача УПА, уб’ють. Але КДБ потрібно було дістатися до Степана Бандери, і тому воно переконало Хрущова, який вимагав розстрілу Кука, використати мене у своїх іграх, щоб вийти на Провідника. Я не зрадив, тож вони самі склали лист, де Кук нібито закликав припинити боротьбу УПА. Але я писав одне, а вони дописували те, що вважали за потрібне”.

У червні 1960-го Василя Кука і Уляну Крюченко помилували зі звільненням від кримінальної відповідальності. Це було зроблено з пропагандистською метою – продемонструвати світові “потепління” політичного клімату в СРСР та відсутність в країні політичних в’язнів. Але кожен подальший крок колишнього командарма УПА контролювали кадебісти. Голова КДБ УРСР Віталій Федорчук писав: “Кук був завербований Комітетом державної безпеки України в якості агента з метою використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів. Однак від виконання завдань КДБ від ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав… Будучи націоналістом-фанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як десяти років так і не вдалося”.

Намагаючись діяти методом “батога і пряника”, Василеві Степановичу виділили квартиру у Києві на Дарниці по вулиці Чудновського (нині Григорія Чупринки), влаштували на роботу до Центрального державного історичного архіву, а потім до Інституту історії АН УРСР. Проте 1972 року, коли в Радянському Союзі почалася нова хвиля політичних переслідувань, Кука звільнили з інституту із забороною працевлаштовуватися до наукових та навчально-виховних установ. З великими труднощами він влаштувався рядовим постачальником на комбінат “Побутреклама”, де працював до виходу на пенсію у 1986 році.

Після відновлення незалежності України Василь Кук написав низку праць, присвячених боротьбі ОУН і УПА, діяльності Романа Шухевича, Степана Бандери, Ярослава Старуха, Дмитра Мирона-Орлика.

2002 року Василь Кук відмовився від звання Героя України. Він заявив, що не може прийняти його, допоки бійці УПА не визнані на державному рівні учасниками бойових дій та боротьби за незалежність України. Як відомо, статус борців за незалежність України воїни УПА отримали тільки 2015 року, коли Василя Степановича вже не було серед живих.

Останнього командарма УПА не стало 9 вересня 2007 року на 95-му році життя. Похований він у рідному селищі Красне на Львівщині, біля меморіалу “Борцям за волю України”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram