Ольга Смольницька
Кандидатка філософських наук, письменниця, перекладачка

Ольга Смольницька. З чого починався український модерн

677
Будинок_Полтавського_губернського_земства._Передній_фасад_початок_ХХ ст. Фото надане автором

Є люди, народжені на переломі. Це ті, які починають нову добу. На жаль, пам’ять про цих яскравих постатей намагалися загасити. Якщо скористатися терміном з роману-антиутопії Джорджа Орвелла “1984”, таким надавали статус “не-особи”, тобто стирали пам’ять про “незручних” для влади людей. Про них не казали. Начебто їх не існувало. Проте вони існували для певних людей, яким була дорога індивідуальність. Для тих, хто з ризиком для життя беріг їхні твори – в Україні чи за океаном, у діаспорі. Сьогодні “не-особі” повернули статус людини й навіть учителя.

Батько нашого українського модерну, розробник українського державного герба (прийнятого Центральною Радою), представник українського “ліричного імпресіонізму”… Це – Василь Кричевський (1873 – 1952), голова знаменитої родини художників Кричевських, рідний брат художника Федора Кричевського (чиї картини поєднують українські та зарубіжні методи), батько художників Миколи і Василя Кричевських, дід мисткині Катерини Кричевської-Росандич (США). Сьогодні нащадки митця мешкають у Венесуелі (Каракас став останнім прихистком Кричевського, навіть прах художника похований не в Україні, а в Нью-Йорку).

Василь Кричевський

За один раз неможливо розповісти все про цю людину, але – основне. Василь Кричевський народився за старим стилем 31 грудня 1872 р. (тобто фактично на Новий рік), а за новим – 12 січня 1873 р., у селі Ворожба Лебединського повіту (сьогодні Сумщина) – Слобожанщина, у багатодітній сім’ї фельдшера. Мистецька атмосфера оточувала його з дитинства: мальовнича природа, народний розпис, колядування, інші різдвяні обряди (“проганяння Куті”)… Нахил до малювання виявився в хлопчика дуже рано, а розвинувся під впливом побаченого альбому невідомого художника в хаті однієї міщанки. У зрілому віці Кричевський збагнув за технікою, що це були роботи Тараса Шевченка, але, попри всі зусилля, уже не зміг розшукати того альбому.

Освіта Кричевського пов’язана з Харковом. Починав майбутній митець як технік і розробник проектів для будинків. Молодість припала на захоплення театром корифеїв, який був на харківських гастролях. Спочатку – як глядач, а згодом познайомиться особисто з Саксаганським, Садовським та іншими – у родині Алчевських. Але справжнім поворотом у свідомості Кричевського можна назвати почуту ним популярну лекцію його вчителя архітектора Сергія Загоскіна про розкопки Гайнріхом Шліманом Трої. За життя Шлімана вважалося, що “Іліада” і “Одіссея” – геніальні вигадки, а самого Гомера, як і Трої, не існувало. Раптом довели, що Троя реальна (а Шліман під час експедицій керувався Гомеровими творами як путівником!).

Кричевський вирішив довести іншим, що Україна так само “не є щось видумане”, і розвинув свій талант митця, науковця, колекціонера. Про нього можна сказати словами Джеффрі Чосера: “Він мав за втіху вчитися й навчати” (переклад М. Стріхи). Прикметно, що в цей період художник захопився саме англійським мистецтвом, а також філософією мистецтва Джона Рьоскіна (Раскіна) – можливо, і тому стиль Кричевського такий оригінальний і виявляє тяжіння до модерну. Показати мистецтво як науку – але показати легко, – ось що можна назвати гаслом життя Василя Кричевського. Наполеглива праця і різнобічний підхід зробили справжнє диво: коли Кричевський хотів у Петербурзі вступати до Академії Мистецтв, то як випробування йому доручили зробити копію з паризької роботи. Копія виявилася такою точною, що професори відрадили митцю вступати до Академії, бо він уже справжній фахівець. Тому хай працює як раніше, але частіше виставляється. Далі були виставки – і в Україні, і в Парижі, Берліні, Празі…

1903 – 1908 рр. заявили про український архітектурний модерн: проект Кричевського переміг на конкурсі будинку Полтавського Земства. Будинок стоїть до сьогодні, тепер це Полтавський краєзнавчий музей. Діяльність Кричевського цінна тим, що митець відкидав прямі запозичення й прагнув оригінальності. Було вже достатньо зразків псевдокласицизму, дуже поширене – бароко, але треба щось нове. І ось – проект: будинок нагадує і англійський замок, і оздоблений арабесками, але водночас дуже функціональний і більше схожий на українську хату – або на гетьманський палац. Це і є “український стиль”, як його назвали в газетах (сам Кричевський на конкурсі назвав це стилем “південно-російського ренесансу”). Виступити з обстоюванням проекту було сміливим кроком, бо того періоду точилася полеміка з чорносотенцями (на жаль, і київськими), які стверджували, нібито України не існує. Нарешті 1903 р. чорносотенці “змилувались” і оголосили конкурс проекту. Результат: завдяки Кричевському український стиль і український інтерес відбулися.

Діяльність Василя Кричевського надзвичайно багатогранна. Живопис, графіка, архітектура, педагогіка, театр, кінематографія… Окреме питання – педагогіка. Трапляється, що талановитий чи геніальний митець – віртуозний виконавець і може творити сам, але нездатний навчити іншого. Наприклад, в оповіданні Джерома Селінджера “Блакитний період де Домьє-Сміта” розповідається про талановитого художника, який міг би добре “показати, як намалювати впізнавану свиню у впізнаваному свининці, чи навіть мальовничу свиню у мальовничому свининці”, але ніколи не навчив би нікого “написати красиву свиню в красивому свининці” (переклад мій).

Але у випадку Василя Кричевського було зовсім інакше, бо він виявив здібності і педагога, і організатора. Він керував майстернями килимів Ханенків, керамічною школою, потім став першим ректором Державної Академії мистецтва (Київ), потім трансформованої більшовиками, але вона вже в статусі Інституту зберігала завдяки Кричевському (професору) мистецький дух. Колишні студенти згадували, що Кричевський міг зачарувати словом і надзвичайно цікаво та легко пояснити складні речі, викликати інтерес до рідного мистецтва, такого багатющого і складного. Тільки дуже освічена і начитана людина здатна так ясно розтлумачити потайні глибини.           Дуже уважний до символів, Кричевський захоплювався прикладним мистецтвом – зокрема, аналізував орнамент (вишивка, писанки, кераміка…). Під час наукових розвідок пояснювалося стародавнє коріння наших символів – зокрема, і солярний знак свастики (на який новою владою було накладено табу).

Людина-епоха

Георгій Нарбут, Олександр Мурашко, Михайло Грушевський та багато інших – усе це були колеги Василя Кричевського. А ще – коли ми дивимось українське кіно 20-30-х років або в інший спосіб дізнаємося про нього, то слід пам’ятати: це – теж заслуга Василя Кричевського. Фактично він став першим українським митцем, який співпрацював з кіно – на Одеській кіностудії. Там він керував мистецькою частиною (варто глибше дослідити його спільну працю з Олександром Довженком та іншими режисерами), оформляв або консультував. Заслуга Кричевського – такі фільми як “Звенигора”, “Тарас Шевченко”, “Тарас Трясило”, “Назар Стодоля” (щоправда, ідеологічний сценарій дуже відрізняється від п’єси Т. Шевченка),”Сорочинський ярмарок” (перший український кольоровий фільм)…

Більшість перелічених стрічок встигли вийти до маховика масових репресій. На жаль, до цього переліку не ввійшли знищені фільми. Проте й збережене оригінальне й побудовано у хорошому розумінні науково. А ще – це була плеяда митців і науковців. Так, фільм “Тарас Шевченко” об’єднав постаті, які по-різному, але всі – надзвичайно яскраво – виражають наш український інтерес. Актор у заголовній ролі – Амвросій Бучма. Консультант – Сергій Єфремов. Редактор – футурист Михайль Семенко. Ці фільми були зроблені дуже професійно, оскільки для них залучали етнографів та інших фахівців (а етнографія була одним з фахів Кричевського). Це було і мистецьке кіно, і навіть “живе” кіно, зі справжньою натурою – жодної бутафорії. Ці фільми доводили: Україна не вигадана. Європа і США були в захваті від нашого кіно.

Друга Світова війна. 1941 – 1943 рр. митець зустрів в окупованому Києві. Далі перебирається до Львова, де стає ректором Вищої художньої студії. Але Кричевському стає дедалі тяжче на Батьківщині. 1944 р. він з родиною емігрує до Чехословаччини (де загубилися його роботи), потім до Австрії, Німеччини, Франції… Невтомно виставляє роботи у Парижі, Брюсселі, Нью-Йорку… 1945 р. – почесний дійсний член Української вільної академії наук у США. 1948 р. став трагічним для Кричевського. Митець емігрує до Венесуели (Каракас), до дочки, Галини Кричевської-Лінде. Він працював над альбомом типових українських хат, але не встиг завершити роботу. Багато рукописів Кричевського загинуло (деякі згоріли ще 1918 р.), і те, що збережено в музеях, – мала дрібка порівняно з огромом роботи митця.

Але й збережене – український інтерес. Тому коли ми бачимо наш герб на основі Володимирового тризуба – маємо знати, що це проект Василя Кричевського. Читаємо “Ілюстровану історію України” Михайла Грушевського – це оформлення Кричевського. Проекти державних грошей УНР – його ідея. Будинки в особливому стилі – його робота. Коли ми гуляємо Києвом, то треба знати: музей Тараса Шевченка – проект Кричевського. Київ, якого вже немає, був проектом цього митця – але досі є стиль Кричевського у Києві, який ще є. Так само – музей на Тарасовій горі в Каневі, численні споруди у Полтаві… Експонати в Музеї української діаспори у Києві, в Українському музеї в Нью-Йорку… І коли чуємо слова “Венесуела”, “Каракас”, – знаймо: там були і є наші земляки, які приносили славу – нам. І наша задача – не допустити статусу “не-особи” для нашої гордості.