Микола Сатпаєв. Московські виродки Африки і Янукович

Бокасса в "Артеку"

Я тут про московських маріонеток східноєвропейського блоку недавно писав: Вдячність Москви своїм слугам на прикладі Наджибулли.

І обіцявся, як буде у мене натхнення, про африканських прихльобателів Кремля написати. За котрих ми в часи СРСР на мітинги ходили. І вимагали щоб злобні імперіалісти “рукі прочь” від них зробили. Воно, звичайно, справи давно минулих днів, але, з огляду на наших Януковичів-Царьових-Плотніцкіх-Захарчєнків та іже з ними, нагадати все ж варто. Бо завжди мучило мене питання: де ж ви таких знаходите і навіщо роздуваєте кампанії по їхньому возвеличенню? Бо потім у цих “борців за щастя народне” то довідка з психлікарні випливе, то “шта?”, то якась негарна історія з шапками…

Але то дрібниці. Бо були в кремлівських героях персонажі куди цікавіші за тихого і милого дурника Царьова.

Наприклад, у 70-80-х роках минулого століття “увесь радянський народ на чолі з провідною і направляючою силою” захоплювався “видатним борцем за свободу Ефіопії” Менгісту Хайле Маріамом. Плакати, мітинги, кампанії в пресі і на телебаченні… Негідники-імперіалісти, котрі намагались поставити на коліна свободолюбивий ефіопський народ, не очікували, що проти них боротиметься антифашистський герой Маріам. Його героїчну боротьбу, ясно, підтримає, “как одін”, увесь радянський народ. Правда, потім виявилось, що з Менгісту Хайле не все в порядку. Комунізм-то він обіцявся побудувати. І грошики у Московському ЦК брав. Лише Ефіопія під його керівництво отримала класику соціалізму: чистки, голод, репресії та громадянську війну.

За роки правління Менгісту Хайле Маріама загинули та померли від голоду від 200 тисяч до 3 мільйонів осіб. У 1991-му “великому другу Москви” довелось “ставати на лижі” – розпад економіки, голод і війна з сепаратистами в Еритреї привели до його повалення, після чого Хайле Маріам емігрував до Зімбабве, де отримав політичний притулок. На батьківщині Вищий суд Ефіопії заочно засудив Менгісту Хайле Маріама до довічного ув’язнення, а потім до смертної кари. Поки що вирок не виконано.

Модібо Кейта. Президент Малі у 1960-1968 роках. З 1962 року офіційною ідеологією держави став марксизм-ленінізм. Ясно, що “радянський народ одностайно…”, ну, так як і попередньому (і в подальших також, аби не повторюватись) випадку підтримав, пішов на мітинги і таке інше. Все, як треба. Включно з фінансуванням та передовицями в газеті “Правда”.

З черговим московським холуєм надалі відбулось те ж саме, що й з іншими: проблеми в економіці країни, жорстка криза, військовий переворот, тюрма. Де він і помер через дев’ять років.

Сомалі і генерал Мохамед Сіад Барре, котрий 1969 року теж поклявся побудувати соціалізм. Історія та ж сама, з варіаціями: радянська допомога, передовиці в “Правді”, “любов радянського народу”. Голод, війна з сусідніми країнами. 1977 року Сіад Барре з дурної голови напав на Ефіопію, котру теж спонсорував Кремль. СРСР цього разу підтримав ефіопського сателіта, як наслідок – розгром сомалійців. Щоправда, Сіад Барре таки залишився президентом. Аж до 1991 року, коли внаслідок громадянської війни змушений був втекти до уламка своєї країни, котру контролював його зять. У 1995-му довелось йому звідти “емігрувати” до Нігерії, де й помер.

Самора Мойзеш Машел, Мозамбік. Все, як і раніше – прихід до влади у 1975-му внаслідок перевороту, громадянська війна в країні, соціалізм, голод. Підтримка Москви. Загадкова загибель чи то з допомогою Кремля, чи то випадково – версій кілька – у 1986 році.

Френсіс Нвіа Кофі Кваме Нкрума, Гана. Президент країни у 1960-66 роках. Все по класиці: соціалізм, диктатура, боротьба з інакомислячими, голод, репресії, держгоспи, дружба з Москвою, підтримка і передовиці в “Правді”. Як наслідок – фінансовий колапс і переворот. Ховався від співвітчизників у Гвінеї, 1971 року вилетів на лікування до Румунії, де й помер.

Про Конго взагалі дисертацію писати можна: тут суцільні соціалістично-комуністичні перевороти. І всіх чергових “президентів” Москва підтримувала. Ну і радянський народ, само собою. Не буду навіть перелічувати всіх керівників конголезького соціалізму. Результат все той же – голод, громадянська війна, жахлива смертність.

Ахмед Секу Туре, Гвінея. 1958-1984. Однопартійна система, репресії щодо “експлуататорських класів”. Соціалізм і прорадянська орієнтація. Тотальне “усуспільнення власності”. Колапс в економіці. На початок 80-х років минулого століття з країни втекло понад мільйон жителів (з одинадцяти мільйонів населення).

Жозе Едуардо душ Сантуш, Ангола. Довгі роки користувався всебічною підтримкою СРСР та Росії. Так, Росії – бо, на відміну від своїх колег, президентствував в Анголі до 2017 року. З 1979-го. Контролює всі великі фінансово-економічні активи країни, неодноразово звинувачувався у корупції та зловживанні владою. Дочка – одна з найбагатших людей Африки (чомусь не дивно), громадянка Росії (і це теж не дивує).

Сам душ Сантуш – кавалер російських орденів “Дружби” та “Пошани”. В самій же Анголі – все, як завжди. Пам’ятаєте “Ангола в огне”? Все вірно – громадянська війна, повстанці, репресії, спроби переворотів. Щоправда, душ Сантушу вдавалось всі ці роки перемагати. А так – все, як завжди.

Ну, і насамкінець – Жан-Бедель Бокасса. Куди ж без нього? Так-так, його Москва також підтримувала. Хоча в Кремлі воліють про це не згадувати, але ж факт залишається фактом. Бокасса навіть лікувався в кремлівській лікарні. Ну, щодо того, що творилось у роки його правління в Центральноафриканській Республіці, мабуть, не варто нагадувати: репресії, масові чистки, колапс в економіці. Єдине, що присмачене це все було людоїдством: диктатор любив їсти своїх політичних прихильників.

Закінчилось все це “царство свободи” переворотом у 1979 році. Бокасса помер у 1996 році, після того, як побігавши від “вдячних” співвітчизників світом, чомусь вирішив 1986 року повернутись до ЦАР та очолити її. Був заарештований та засуджений до смертної кари, котру замінили довічним ув’язенням. Втім, людожер навіть вийшов з тюрми за амністією. Через три роки помер від інфаркту.

Про Бокассу варто ще зазначити, що СРСР таки від нього відвернувся ще за його імператорства в ЦАР, надто вже одіозною фігурою був “імператор Центральноафриканської імперії”.

До чого я це все описую? Та просто ще з часів “еміграції” нашого Януковича до Ростова не дає мені спокою питання – навіщо Росія підтримує таких от персонажів? Від яких стає просто гидко? Чи подібне притягує подібне?