Володимир Сосюра – дилема творчості та виживання

Володимир Сосюра – митець надзвичайно складної і суперечливої долі. Він є визнаним класиком української поезії, його твори вивчають за шкільною програмою. Такого статусу Сосюра набув ще за свого життя, у радянські часи. При цьому за плечима мав і службу в Армії УНР, і дружбу з багатьма представниками “розстріляного відродження”, і навіть перебування у психіатричній лікарні. Вважався одним з найуспішніших радянських письменників, але кілька разів опинявся за крок від ув’язнення або знищення.

Володимир Миколайович народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве, що на Донбасі. Стверджував, що його мати мала сербське коріння, а батько – французьке (нащадок вояка наполеонівської армії Густава де Соссюра). Однак, документальних підтверджень цієї версії немає, і вона більше скидається на містифікацію.

Дитинство поета минуло у злиднях. Вже з одинадцяти років довелося працювати – бондарем, чорноробом, телефоністом. Початкову освіту здобув від батька, який прищепив синові любов до поезії, пригодницької та детективної літератури (Майн Рід, Фенімор Купер, Жуль Верн, Конан Дойл). Далі Володимир навчався у кількох училищах на Донбасі, але не міг регулярно відвідувати заняття через брак одягу і взуття. Попри те, вірші почав писати вже з шістнадцяти років, а публікуватися – з дев’ятнадцяти.

Наприкінці 1918 року під час антигетьманського повстання Володимир Сосюра приєднався до Армії Української Народної Республіки – як пояснював за радянських часів, через матеріальну скруту (“І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було”). Проходив підготовку в Житомирській військовій юнацькій школі, служив у 3-му Гайдамацькому полку, брав участь в боях проти більшовицьких і білогвардійських військ. Наприкінці 1919-го важко захворів на тиф, потрапив у полон до білих, а потім до червоних, і в Армію УНР більше не повертався.

1920-ті роки стали часом розквіту таланту Сосюри. Він закінчив робітничий факультет Харківського інституту народної освіти (нині Харківський національний університет імені Василя Каразіна), вступив до відомих літературних спілок “Плуг”, “Гарт”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), працював у колі таких майстрів, як Олександр Довженко, Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен, Василь Еллан-Блакитний. Майже щороку видавав нову збірку поезій. Виняткову популярність йому принесла поема “Червона зима”, яку тоді визнавали найвидатнішим ліро-епічним твором про революційні події в Україні в цілому й на Донбасі зокрема.

Вагому частку творчості Володимира Сосюри становила інтимна лірика. Сам він зажив слави справжнього ловеласа, про його любовні пригоди складали численні легенди, в яких годі відрізнити правду від вигадок. Достеменно відомо про два шлюби поета. Перший був укладений 1922 року із Вірою Касперівною Берзіною, якій він присвятив поему “Робфаківка”. Шлюб завершився розлученням через зневажливе ставлення дружини до України, української мови й культури. 1931 року Володимир Сосюра одружився з артисткою і балериною Марією Гаврилівною Даниловою. 1949-го її звинуватили буцімто у “розголошенні державної таємниці” й відправили до виправно-трудових таборів. Шлюб розпався. Але коли за п’ять років Марію Гаврилівну звільнили за амністією, вони взяли шлюб удруге. Обидві дружини надовго пережили Сосюру: Віри Берзіної не стало 1992 року, Марії Данилової – 1995-го.

У 1934 році Володимира Сосюру за “націоналістичні ухили” виключили з партії та Спілки письменників України. Він переживав це вкрай тяжко і на деякий час навіть опинився на Сабуровій дачі – так називали психіатричну лікарню у Харкові. Звідти утік і домігся переведення до Підмосков’я, у пансіонат з лікування нервових та психічних розладів. У відчаї звернувся з листом до Сталіна, де були такі слова: “В 1934-м году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись… Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!”. У відповідь Джугашвілі видав розпорядження: “Восстановить в партии. Лечить”. Деякі дослідники вважають, що саме це врятувало Сосюру і дало змогу вижити у страшні 30-ті.

Під час німецько-радянської війни Володимир Сосюра як військовий кореспондент виїжджав на фронт, зустрічався з бійцями, читав їм свої поезії, брав участь у відбудові зруйнованого Хрещатика. 1948 року за збірку “Щоб сади шуміли” здобув Сталінську премію першого ступеня. Лауреатові премії мали виплатити 100 тисяч карбованців СРСР. На такі кошти можна було придбати 12 автомобілів “Москвич-400”.

Але минуло три роки, і знаменитий вірш “Любіть Україну!” з цієї збірки став об’єктом розгромної критики. У газеті “Правда” вийшла стаття “Против идеологических извращений в литературе”, де поета звинуватили “в стремлении обособиться и замкнуться в рамках своей национальной скорлупы, в стремлении не видеть того, что сближает и соединяет трудящиеся массы национальностей СССР, и видеть лишь то, что может их отдалить друг от друга”. Вмить Сосюра став “персоною нон ґрата” радянської літератури, його твори перестали видавати, він жив під постійною загрозою арешту.

Ситуація змінилася на краще тільки після смерті Сталіна. В останні роки свого життя Володимир Сосюра знову багато писав. З-під його пера вийшли, зокрема, спогади “Третя Рота” і поема “Мазепа” (вперше опублікована в журналі “Київ” лише 1988 року). Та здоров’я різко погіршувалося. 8 січня 1965 року поет помер у санаторії “Конча-Заспа” від наслідків інфаркту. Поховали Володимира Сосюру на столичному Байковому кладовищі. Велике видання його творів у десяти томах побачило світ вже у наступному десятилітті.

Михайль Семенко – скандаліст української літератури

Борис Глінка і Дмитро Глінка – брати-герої, льотчики-аси