Владлен Мараєв. Повітряним Силам України – 100 років!

Українські авіатори на аеродромі Пост-Волинський під Києвом, квітень 1918 року (фото з часопису "Око", Київ, 1918 р.)

Повітряні Сили є одним з видів Збройних Сил України, що має свою давню і славетну історію. Століття тому було створено Військово-повітряний флот Української Народної Республіки – попередник сучасних Повітряних Сил України. Протягом 1917–1920 років він брав активну участь у боротьбі за українську державність.

26 грудня 1917 року вийшов наказ №71 генерального секретаря військових справ УНР Симона Петлюри про призначення “завідуючим авіаційною справою Української Народної армії” військового льотчика підполковника Віктора Павленка. Це був заслужений і відомий офіцер, який за успішні повітряні розвідки під час Першої світової війни став кавалером Георгіївської зброї. Уродженець Харківської губернії у роки революції виявив себе патріотом України, активним учасником українського військового руху.

Віктор Павленко, фото початку 1920-х років (зі збірника “За Державність”, Варшава, 1938 р.,)

Підполковник Павленко очолив весь Військово-повітряний флот (ВПФ) УНР, який тоді складався з авіаційних і повітроплавних частин. Авіаційними частинами керував підполковник В’ячеслав Баранов, а повітроплавними –  підполковник Микола Гінейко.

Більшість авіатехніки раніше належала російському Військово-повітряному флоту і перебувала у віданні Південно-Західного і Румунського фронтів. Станом на початок січня 1918 року у складі авіації ВПФ УНР налічувалося 188 літаків 26-ти різних типів і модифікацій. Переважно це були розвідники, бомбардувальники, винищувачі і учбові літаки французького, британського, російського, німецького виробництва – “Ньюпор”, “Анаде”, “Вуазен”, “Фарман”, “Моран”, “Сопвіч”, “Лебідь”, “СПАД”, “Альбатрос”, “Авіатік”. Крім того, у Вінниці базувалася Ескадра повітряних кораблів, на озброєнні якої були важкі літаки “Ілля Муромець” конструкції видатного киянина Ігоря Сікорського. Певні запаси техніки зберігалися у авіаційних парках, які відповідали за матеріально-технічне забезпечення бойових авіачастин.

Повітроплавні частини налічували кілька десятків прив’язних змійкових аеростатів (так званих “балонів”). Вони застосовувалися для ведення розвідки та коригування артилерійського вогню.

За часів Гетьманату Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 року) військова авіація була зведена у 8 авіаційних дивізіонів, кожен з яких складався з чотирьох загонів. У цей відносно мирний період налагоджувалося повітряне поштове сполучення як між містами України, так і між Україною й сусідніми державами (Австро-Угорщиною і козацьким Доном).

Через те, що Павло Скоропадський вважав більшовиків потенційними ворогами України, значну частину авіаційного і повітроплавного майна протягом 1918 року було переправлено до складу російських антибільшовицьких армій (Донської, Кубанської, Добровольчої, Астраханської, Південної). Особливими “досягненнями” на цій ниві міг похизуватися підполковник В’ячеслав Баранов, донський козак за походженням. Кількома ешелонами він вивіз із України близько 70 літаків із запчастинами й кількома тисячами бомб, а потім і сам під приводом “хвороби” звільнився з лав української армії та перейшов на службу до авіації Всевеликого Війська Донського. У лавах Білого руху опинився й перший начальник повітроплавних частин УНР підполковник Микола Гінейко та ще кілька десятків авіаторів і повітроплавців, для яких служба в українському Військово-повітряному флоті виявилася лише незначним епізодом кар’єри.

За часів Директорії Української Народної Республіки начальником Військово-повітряного флоту залишився Віктор Павленко, підвищений до рангу полковника. Станом на 16 серпня 1919 року ВПФ УНР складався з 6 авіазагонів (22 боєздатні літаки) і 1 повітроплавного дивізіону (4 прив’язних аеростати). Особовий склад налічував 627 військовослужбовців. Частини ВПФ УНР брали участь у бойових діях проти більшовицьких і білогвардійських військ. Але у листопаді 1919 року вся матеріальна частина Військово-повітряного флоту УНР була втрачена під час війни з білогвардійськими військами генерала Денікіна.

Навесні 1920 року, після підписання українсько-польської військової конвенції, почалося відновлення ВПФ УНР. Близько 60 осіб льотного і наземного персоналу пройшли перепідготовку на варшавському аеродромі Мокотув, після чого польські союзники передали українській стороні 8 літаків. На цій техніці восени 1920 року українські пілоти брали участь у боях проти більшовицьких військ на Поділлі. Останні бойові вильоти були виконані напередодні відступу Армії УНР за Збруч.

В умовах інтернування Військово-повітряний флот УНР формально проіснував до 1922 року. Його колишній начальник Віктор Павленко після тривалих поневірянь в еміграції зрештою повернувся до Радянського Союзу, де, вірогідно, помер під час Голодомору.

Ще однією сторінкою історії Повітряних Сил України є авіація Української Галицької армії. 1 грудня 1918 року при державному секретаріаті військових справ Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) було створено Летунський відділ. Його очолив поручик Петро Франко – молодший син славетного українського письменника Івана Франка. Основною базою галицької військової авіації став аеродром Красне під Львовом. Матеріальна частина формувалася з літаків, які раніше належали австро-угорському Військово-повітряному флоту, а також завдяки поставкам з Наддніпрянщини – від урядів Гетьмана Павла Скоропадського і Директорії УНР. У травні 1919 року галицьку авіацію включили до структури Військово-повітряного флоту УНР. Із грудня 1918 до липня 1919 років галицькі льотчики брали участь у бойових діях проти польських військ, а після об’єднання з Армією УНР – проти більшовиків і білогвардійців.

Для ілюстрації наведемо кілька прикладів участі українських військових льотчиків у визвольних змаганнях початку XX століття:

1) виконання розвідувальних польотів, бомбардування артилерійських позицій та бронепотягів більшовицьких військ Михайла Муравйова на станції Дарниця під час боїв за Київ (початок лютого 1918 року);

2) участь близько 25 літаків у демонстраційних польотах під час першого українського авіаційного свята на аеродромі Пост-Волинський під Києвом (14 квітня 1918 року);

3) повітряний бій з польськими літаками в районі Львова (29 квітня 1919 року);

4) серія нальотів на залізничну станцію Жмеринка, де було завдано бомбових ударів по більшовицьким бронепотягам (7 серпня 1919 року);

5) виконання вильотів для розкидання з повітря агітаційно-пропагандистської літератури над районами Київщини і Поділля, окупованими білогвардійськими військами (вересень-жовтень 1919 року);

6) доставка екіпажем у складі сотника Венедикта Олексієва і хорунжого Юрія Арватова урядових документів посольству УНР в Румунії (середина жовтня 1919 року);

7) завдання бомбових ударів по розташуванням більшовицької кінноти під час оборонних боїв на Поділлі (листопад 1920 року).

Отже, створений століття тому Військово-повітряний флот Української Народної Республіки був попередником сучасних Повітряних Сил України. У ті далекі часи українські авіатори, техніки, службовці Військово-повітряного флоту зробили свій внесок у розбудову національної Української держави та її збройних сил. Протягом майже трьох років, до листопада 1920 року вони брали активну участь у бойових діях за незалежність України. Частина з них надалі стала складовою української військової еміграції, яка залишалася носієм ідей відродження української державності. Тому нині маємо всі підстави відзначати 26 грудня як день народження Повітряних Сил України.

  1. P. S. Більше про Військово-повітряний флот УНР і його начальника Віктора Павленка можна дізнатися зі статті автора, опублікованої в авіаційному журналі України “Авиация и Время”, випуски 2, 3 і 4 за 2017 рік.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter