Тризубий бард – Тризубий Стас. Бардами (фр. barde, кельт. *bardos) раніше називали мандрівних поетів та співаків, що мешкали в основному на теренах нинішніх Ірландії, Уельса і Шотландії та Бретані. Пізніше бардами стали сольні виконавці своїх пісень (найчастіше під гітару).
Українські барди виконували пісні (серед них – і свої) в жанрах “бардівська пісня”, “співана поезія” та ін. Поряд зі шестиструнною гітарою класичної форми, вони використовують гітару, стилізовану під кобзу. Деякі виконавці акомпанують собі на інших музичних інструментах (фортепіано, ліра, кобза тощо).
Представники українського бардівського цеху вважали себе іншими, відмінними від виконавців, які репрезентували російський бардівський рух. Однак є частина співаків, що належать водночас двом пісенним культурам – українській та російськкій.
Ціла група українських виконавців “співаної поезії” не сприймають назву “барди”. Вони називають себе “співці”, “кобзарі” або й просто “виконавці”. Чому? Тому що, на їхню думку, слово “бард” не питомо українське. Та й найчастіше викликає воно асоціації якраз із російськими (чи російськомовними) співаками.
Кость Павляк навіть називався іншим іноземним словом – “кантор”. Так у римсько-католицькій і протестантській церквах звався півчий соліст хору. Також цим словом називали головного співака у синагозі та шкільного вчителя церковного співу й музики в Німеччині. Таким жестом він хотів підкреслити зв’язки з традиціями латиноамериканських виконавців періоду визвольної антиамериканської боротьби.
Супроводжуючи свій спів самою лиш гітарою, автори-виконавці виступали на багатотисячних стадіонах і голосно говорили про те, про що народ шепотів на тісненьких кухнях. І про те, про що тільки несміливо починала писати преса. Бардівські пісні популярними стали не відразу. Вони ледь помітно “варилися” в певному середовищі, влучно названому Тризубим Стасом “інтелектуальною меншиною”.
У Франківську до неї входили люди творчі, які могли дозволити собі принаймні внутрішню свободу – архітектори, художники, “лабухи” (ресторанні музиканти). Останні були чи не найвільнішою в Радянському Союзі кастою богеми. Ці люди відрізнялися від решти матеріальною незалежністю. Основний прибуток мали від пісень, які виконували на замовлення. Вони повинні були тонко відчувати смаки публіки та демонструвати високий професіоналізм, адже за “лажу” ніхто не заплатить.
Люди цього середовища уміли дотепно пожартувати. А потім жарти ставали напрочуд простими та щирими піснями, в яких досконала мелодія чи майстерне володіння інструментом відступали на далекий план. Член такої “інтелектуальної меншини”, автор-виконавець і лідер гурту “Бункер Йо” Левко Бондар якось зауважив: “Бард – це три акорди і розладнана гітара, важливим було те, ЩО ти співаєш”.
Однією з яскравих зірок небосхилу співаної поезії був Тризубий Стас. Етнічний росіянин Станіслав Іванович Щербатих, народжений 24 лютого 1948 на Алтаї, став українським бардом Тризубим Стасом. У дружньому ж колі його називали просто “Щербик”. Втративши батька, сім’я опинилася у Станіславі (так у різні періоди, чергуючись із варіантом “Станиславів”, називався Івано-Франківськ (до 1962 року).
Росіянин, народжена в Росії дитина росіян, випускник російської школи, представник відповідного російського середовища під впливом, як пише Наталка Криничанка, дружини Марії, українки з Львівщини, та політичної атмосфери проходить “національну ініціацію” та перетворюється на щирого українського патріота. Як на мене – страшний сон, як мінімум, російських спецслужб.
Музики навчався приватно. Був ресторанним музИкою. Уперше його пісні прозвучали на першій “Червоній Руті” (1989).
Одружившись, молода родина вирушила у справжню романтичну подорож. Поїхали покращити сімейний бюджет на Камчатку, де Станіслав випробував себе в іпостасях художника, фотографа, директора Будинку культури.
Повернушись до України, Станіслав із головою поринає в документалістику та мультиплікацію. Документальні фільми “Проводи на полонину”, “Людина і нафта”, мультиплікаційні “Сонечко, бульдозер і я”, “Армагедон”, “Верблюди”, “Пігмаліон”. Його авторством позначені 1300 коротких анімаційних фільмів. А мультфільм “Сашкова чайка” на міжнародному фестивалі “Кіномарина -75” отримала “бронзу”.
Коли Тризубий Стас, Левко Бондар та Володимир Кіндратишин наприкінці 80-х об’єдналися в колектив “Приспів” (“Прикарпатські співці”) і почали публічно виступати, виконавці постійно відчували на собі прискіпливе око всемогутньої радянської спецслужби. Офіцери КДБ – співробітники ідеологічного відділу – постійно ходили на концерти. Часто вони це робили демонстративно, заздалегідь займаючи найкращі місця, поки слухачі ще не прийшли.
У ті далекі часи із українськими авторськими піснями пробитися до публіки було дуже непросто. Комсомол “продюсував” російськомовну бардівську пісню, в якій не було місця для українського патріотизму. Наприклад, коли для фестивального гала-концерту в Одесі відбирали пісні, то з репертуару п’ятьох Івано-Франківських виконавців узяли одну пісню. Та й сталося це тільки через те, що до цього доклав руку шоу-мен Борис Бурда. Але хлопці не похнюпили носів і відіграли свій гала-концерт. Щоправда — у номері готелю.
Час перед 1991 роком був дуже плідним для українських авторів-виконавців. Горбачовські перебудова та гласність загнали КПРС та КДБ на слизьке. І вони не розуміли, на що орієнтуватися, перед яким вітром знімати капелюха. Водночас організатори бардівських концертів прозріли: популярність авторської пісні можна чудово капіталізувати. В Івано-Франківську ще й зараз жива байка про те, як на концерт, що відбувався на стадіоні “Дружба” у Львові, продали 60 тисяч квитків, хоч офіційно він розрахований на 40 тисяч осіб.
З 1991 року Тризубий Стас починає гастролювати разом з Львівським естрадно-гумористичним театром-студією “Не журись!”, який на той час був надзвичайно популярним як в Україні, так і в діаспорі.
Феноменально відчуваючи час, Тризубий Стас на кожну політичну або життєву реалію, що ставала поштовхом до появи анекдота, реагував новою піснею. Свого часу, коли жилося голодно (тривав активний період розвалу Радянського Союзу і час після того) він написав “Гімн голодних студентів”:
Всяка худобинка крихітна хоче поїсти зрання.
Добре на шлунок і вигідно їжу приймати щодня.
Тут не існують якісь вихідні – людоньки, їжте,
не будьте дурні!
Боженьку милий, як хочеться жерти мені!
В мозок голодний, ображений лізе усяка фігня:
індик там ходить підсмажений, бродить варена свиня...
Тягнуться руки до тої свині, і я засинаю в кошмарному сні...
Боженьку милий, як хочеться їсти мені!
Прийдуть ті часи, коли в мене буде шматок ковбаси.
Вона не пошкодить знанням. Ням-ням-ням-ням-ням-ням-ням!
У пісні “12 комуністів” автор пародіює найвідоміший твір Агати Крісті, зображаючи смерті ненависних йому (та й не тільки йому) комуністів:
Дванадцять комуністів пішли купатись в море,
І в хвилі променисті кожен весело стрибав,
Та двоє з перепою лишились під водою,
От вже і починається, як я попереджав.
Бо тільки десятеро вийшли із води,
Ось так і зменшуються в партії ряди.
Вже десять комуністів покупані та чисті
В покоях одномісних перетравлюють обід,
В вісьмох перетравилось, а двоє отруїлось,
А троє в моїй пісні ще захворіли на СНІД.
Жартує над нашим незнищенним бажання длубатися в землі:
Ти вже навік полюбив свої шість соток.
Ти через них збагатів, як Полуботок.
І вже ніде не втечеш від власної долі,
Бо народився і вмреш в себе на полі...
Де люди сапають, сапають, сапають,
І кайфа лапають, лапають, лапають...
Варто зауважити, що слово “лапати” означає: “1. Торкати, хапати що-небудь рукою (руками) // Дотиками рук розшукувати що-небудь у темноті // Розпізнавати що-небудь дотиками пальців. 2. діалектне. Хапати, ловити”.
У пісні “Ангола” мова йде про успішного африканського фермера, який мав усе, що йому потрібно. Однак бракувало такого щастя, як радянське партійне бюро (“Партія – керівна і спрямовуюча сила радянського народу!”):
Жила собі та ферма, процвітала
Та фермеру здавалось то замало.
Він думав, що усе на світі має,
Лиш тільки партбюро не вистачає.
І після перемовин із дружнім Рядянським Союзом до Анголи нарешті прибуває партбюро. Що стало після того з Анголою? А ось таке:
Тепер в Анголі всі ходять голі,
Крім того й досі, всі негри босі,
А хто в Анголі мав пару волів,
І ті сьогодні усі голодні.
Тема чорнобильської катастрофи, у результаті якої забруднено Україну, звучить у пісні “Атомне кохання”:
Мила, народи мені дитину,
Плід енергетичної політики.
Хай колись заселять Україну
Діти наші – ядерні рахітики.
Людство далі житиме без їжі
Мріями про завтрашню аварію,
Кисень у крові замінять свіжі
Ізотопи стронцію та барію.
Про те, як змінили колишніх радянських людей нові економічні умови, коли на перше місце вийшли бізнес та гроші, говорить Тризубий Стас у пісні “Байстрюки”:
А той доцент подався за кордон,
Не на сімпозіум, а також із торбами,
Він би і сам продався з тельбухами
За пару баксів, марок або крон.
Немає проблем,
Ми – бізнесмени завзяті,
А що в занедбаній хаті –
То якось проживем.
Про тогочасні “порядки” на залізничному транспорті сказав у пісні “Гуцул – експрес”:
На мені щось повисло,
Колінами притисло
І дихає грудями у чоло,
У вусі чиясь п'ятка,
Але втішає згадка,
Що їду я до тата на село.
Їде поїзд Гуцул-Експресс,
То є чудо з усіх чудес,
Хто з квитками, а хто, звичайно, без,
Гарний поїзд Гуцул-Експрес.
Розлили по вагону
Літру самогону
І носиться в повітрі його дух.
Шановні пасажири,
Заткайте в носі діри,
Будете нетверезі через нюх.
Але – найголовніше – не забував і вмів посміятися й над собою (пісня “Душа і тіло”):
Мене звуть Тризубий Стас, маю тіло й душу,
Тим не менше, я всіх вас попередить мушу:
Що душа ще молода – бачите, як співає!
А от з тілом вже біда, і іншого немає.
Вже поскрипує кардан, щось в моторі стука,
Підтікає часом кран, карбюратор хрюка...
Правда, з ніг ще не паду (як притулить до стінки)
Але як наліво йду – вже трусяться колінки...
…Прощання з Тризубим Стасом відбувалося у День пам’яті героїв Крут. Композитор Кирило Стеценко вважає це символічним: “У цей день, коли загинули триста школярів задля майбутнього України, я вважаю, що Тризубий Стас – це один із них, тому що він самотужки намагався зробити так, щоб була Україна, українська Україна”.
Непоправною втратою для цеху української авторської пісні назвав мистецтвознавець, музичний оглядач, продюсер, радіо- і телеведучий Олександр Євтушенко ранню смерть Тризубого Стаса. Бо “такого трибуна і щирого гумориста-сатирика, як Стас, на нашій сцені не було і навряд чи буде…”
…Третій інсульт наздогнав Станіслава у січні 2007 року. До 59-того дня народження лишався всього місяць. Поховали барда-гумориста на цвинтарі Дем’янів Лаз (це поблизу Івано-Франківська).
Якось Тризубий Стас казав, що яким би шляхом не пішла історія, він усе одно залишиться у виграші. “Або в Україні стане краще жити, або його пісні завжди залишатимуться актуальними”. І наче порівняно з радянськими часами в Україні й справді стало краще жити. Однак частина його пісень актуальною бути усе ж не перестала.
Ніколи не плач. Бо плач не дав свободи ще нікому
Дерев’яні щити. Про честь, про гідність, про свободу!
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
