Сьогодні наше розслідування охопить деякі важливі поняття, пов’язані із розумінням мови як системи. Почнемо із “загальнонародної мови”. Загальнонародна мова або національна мова – це мова певного народу (певної нації), що формується сукупністю слів, особливостями їхньої вимови, морфологічних форм і синтаксичних моделей, які використовуються для щоденного спілкування.

Це засіб спілкування, ідентифікації та самоідентифікації нації. Загальнонародна – національна мова охоплює літературну мову, територіальні та соціальні діалекти, просторіччя. Отже, загальнонародна мова – це система систем. У її межах виділяються підсистеми.

Часто літературну мову асоціюють лише з літературою. Насправді це поняття ширше. Літературна мова – вища форма загальнонародної мови, унормований її варіант, який в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільного існування народу. Літературна національна мова має низку ознак:

  1. Наддіалектна форма існування. На відміну від територіальних та соціальних діалектів, літературна мова є зрозумілою всім представникам корінної нації та національних меншин, функціонує на всій території держави. Це дозволяє їй реалізувати одну з основних функцій – інтеграційну: літературна мова об’єднує представників різних територіальних, соціальних, етнічних груп у єдину націю.
  2. Багатофункціональність. Літературна мова обслуговує всі сфери існування суспільства: науку, освіту, культуру, ділові стосунки, побутове спілкування тощо.
  3. Стилістична диференціація. Кожна зі сфер функціонування суспільства послуговується набором мовних засобів, достатніх для реалізації відповідних психоінтелектуальних, вольових і механічних дій, тобто певним стилем. Відповідно до форм існування української мови у різних сферах виділяють сім стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовно-побутовий, епістолярний та конфесійний.
  4. Усна і писемна форми існування. Літературна мова існує в усному (усні наукові доповіді, повідомлення; усне офіційно-ділове спілкування; публіцистичні теле- і радіопередачі тощо) та писемному (твори художньої літератури; наукові статті, дисертації, монографії, навчальні підручники та посібники; документи тощо) варіантах. Територіальні та соціальні діалекти, а також просторіччя функціонують лише в усному варіанті, причому на рівні побутового спілкування вони не сприймаються як порушення норми. Час від часу діалектні та просторічні варіанти слововживання, моделі синтаксичних конструкцій потрапляють на сторінки книг та періодичних видань, що є грубим порушенням норм (якщо це не продиктоване стилістичними потребами).
  5. Унормованість. Літературна мова є стандартизованим варіантом національної мови, причому ці стандарти (або норми), сформувалися історично, визнані носіями мови й кодифіковані (кодифікація (від лат. codex – дощечка для писання, книга та facere – робити) у лінгвістиці – зведення мовних законів (фонетичних, орфографічних, словотвірних, лексичних, граматичних тощо) і закріплення їх у правописі, словниках, підручниках).

Норми літературної мови являють собою “сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації”. Мовна норма – історично зумовлена та порівняно стабільна. Вона відповідає системі мови. У культурі мови поняття “норма” займає центральну позицію. Практично воно реалізується в оцінній системі “правильно/неправильно”.

Норми сучасної української літературної мови поділяються на відповідні типи: а) орфоепічні норми (регулюють правильну вимову звуків і звукосполучень); б) акцентуаційні (регламентують правильне наголошення слів); в) графічні, які визначають норми позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних знаків (апострофа, дефіса, розділових знаків); г) орфографічні (правила написання слів та їх частин); ґ) пунктуаційні (вживання розділових знаків); д) морфологічні (визначають правильне творення і вживання форм слів; е) синтаксичні (передбачають усталені моделі речень); є) лексичні (встановлюють правила вживання слів відповідно до їхніх лексичних значень); ж) фразеологічні (особливості використання сталих мовних зворотів); з) стилістичні (визначають доречність вживання мовних засобів у відповідній комунікативній ситуації).

Природний характер мови зумовлює те, що вона постійно адаптується до умов життя свого носія, – суспільства, – і відповідно норми літературної мови зазнають постійних змін та виявляють варіативність.

Володіння нормами літературної мови характеризує мовця як культурну в мовному плані людину. На питання: “Що таке культура мови?” автор книги “Ділове спілкування” професор Алла Коваль відповідає так: “Це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення. Глибина мовної культури визначається не глибиною засвоєння норм, а глибиною оволодіння всіма багатствами літературної мови. Адже говорити правильно – це ще не все.

Висока культура мови неможлива без високої загальної культури: можна навчитися говорити без грубих помилок у вимові, в наголошенні слів, навіть у доборі слів. Але якщо у людині інтелект спить, то у неї бідний словник, штамповані стереотипні фрази, убога уява й примітивне мислення. Для висловлення найпростішої думки така людина, як правило, вживає втроє більше слів, ніж потрібно. Між мовною убогістю й багатослів’ям – прямий зв’язок: чим менший запас слів, тим більше їх піде на висловлення, здавалося б, зовсім простенької думки. Уміння чітко мислити, багата уява, достатній запас слів – ось що дає змогу людині стисло й небагатослівно висловлювати досить складні думки”.

Діалектизми (гр. diálektos – “розмова, говір, наріччя”) – слова (і ширше – інші мовні одиниці), використання яких обмежується певною територією мешкання або соціальним об’єднанням людей. Діалектизми першого типу називають територіальними: кибель “відро”, когут “півень”, байда “окраєць”; колиба “пастуший курінь, зимове дерев’яне житло гуцулів-лісорубів”, дримба “залізний інструмент у формі пружинистої залізної пластинки”, лампач “необпалена цегла з домішкою соломи”; берег у значенні “гора, схил гори”, хвиля – “гарна літня погода”, вага – “колодязний журавель”. Діалектизми другого типу називаються соціальними.

Вони поділяються на жаргонізми, або сленгові слова, вживані у мовленні людей, пов’язаних спільністю інтересів: студентський жаргон (хвіст “нескладений залік чи екзамен”, автомат “екзаменаційна оцінка чи зарахування заліку за результатами роботи протягом семестру”, заліковка “залікова книжка”), злодійський жаргон (гранд-отель “велика тюрма”, вашингтон “стодоларова купюра”, перо “ніж”, зек “ув’язнений”, розколотися “зізнатися”, ходка “відбуте в ув’язненні покарання”) та арготизми – слова, що використовуються для утаємничення інформації: українське історичне жебрацьке та лірницьке арго (камуха “шапка”, кунсо “хліб”, обоки “чоботи”, варнага “курка”, макохтій “місяць”).

Ще одним варіантом існування національної мови є просторіччя. На відміну від територіальних та соціальних діалектів, які становлять відносно закриті системи (мовлення однієї територіальної чи соціальної групи може бути незрозумілим представникам іншої групи), просторіччя є однією з загальнозрозумілих форм національної мови, яка перебуваючи “на межі народно розмовної мови з літературною як особливий стилістичний пласт слів, фразеологізмів, форм, об’єднаних яскравим експресивним забарвленням зниженості, згрубілості, фамільярності”.

Просторіччя може використовуватися в розмовно-побутовому мовленні та художній літературі як стилістичний засіб. Для наукового, офіційно-ділового, публіцистичного мовлення просторіччя є неприпустимими.

Ось такі складники має національна мова. Навчаймося ними користуватися. Але не забуваймо, що для кожного з них є своя сфера застосування.

Фото: “Голос Столиці”

Як стати українськомовним

Талант – це дарування, обдаровання чи обдарування?

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]