Сьогодні столиця відзначає чергову дату – “День звільнення Києва”. 6 листопада 1943 року місто було звільнено від німецьких військ. Обмовлюсь відразу – я зовсім не кажу про те, що Другу світову та її дати потрібно забути і витерти з пам’яті. Це треба пам’ятати завжди. Але…

Згадуючи нудотний совковий пафос отих “святкувань”, я завжди питав – “А що святкуєте”? І ніколи не отримую у відповідь нічого, окрім заяложеного набору совкових штампів – “перемога, зламали хребет фашизму, звільнили Київ/Україну/Європу, ніколи знову…” Ще б додали “єслі нада – павтарім”.

Що святкуєте, панове? Те, що Україна була розірвана між двома союзниками, котрі потім воювали один з одним? І що українці були гарматним м’ясом з обох боків і вбивали один одного? Бійню, в котрій полягли десятки мільйонів, а сотні людських життів були скалічені?

Що стосується конкретно сьогоднішньої дати, то втрати при штурмі Києва, за різними підрахунками, склали від 417 тисяч до одного мільйона лише загиблих. І це втрати Червоної Армії. А ще ж були втрати і у Вермахту. Гаразд, вони – вороги, їх можна не рахувати, ми своїх ніколи не рахували, чого ж про чужих думати? Хай буде без Вермахту і допоміжних частин, в яких також служили й українці. Бог з ними. Давайте лише за тих, хто в РСЧА служив, думати. Півмільйона (візьмемо мінімальну цифру) убитих і втоплених у холодних водах Дніпра – мало?

Ось кілька цитат відомого письменника Віктора Астаф’єва, котрий вижив тоді, при штурмі Києва. Подаю мовою оригіналу:

“Когда с одной стороны в Днепр входили 25 тысяч воинов, то на противоположном – выходили не более 5-6 тысяч”. Ви собі це уявляєте? Ні? Рекомендую всім, хто святкує, сходити сьогодні і переплисти Дніпро з лівого берега на правий. Вплав. Тримаючись за дошку або набитий травою плащ-намет. Як тоді. Аби трішки відчути, що воно таке. А саме так його й форсували у 1943. А ще тоді стріляли. Конкретно у тих, хто намагався не втопитись у холодній воді. Відчуйте різницю…

“Густо плавали в воде трупы с выклеванными глазами, начавшие раскисать, с лицами, которые пенились, будто намыленные, разбитые снарядами, минами, изрешеченные пулями. Саперы, которых послали вытягивать трупы из воды и хоронить их, не справлялись с работой – слишком много было убито народу … А потом за рекой же продолжалось сгребание трупов, наполнялись человеческим месивом все новые и новые ямы, однако многих и многих павших на плацдарме так и не удалось отыскать по балкам, что б похоронить”.

Це теж Астаф’єв. І теж про “визволення Києва”. Котрий “брали” до чергової дати – 7 листопада була річниця Жовтневого перевороту, треба було її відзначити. От і відзначали. Бо все у нас робилося (та й робиться) до чергової дати – і штурм Берліна (1 травня хотіли “задавіть гадіну в логовє”), і Чорнобиль рвонув акурат перед першотравнем, наприклад). І що за тою “датою” стояло, скільки людських життів – кого воно цікавило?

Можна багато говорити про трагедію України та українців у Другій світовій. Після втрати недовгої державності 1918-1920 років країну розірвали сусіди. І зрозуміло, що в українців ніхто не питав, хочуть вони воювати за СРСР, Польщу, Угорщину і так далі. Мобілізували, одягли форму, дали рушницю (це фашисти) або цеглину (“зброю добудеш в бою” – хто не знає – поцікавтесь, що це значить) і – “впєрьод, за Родіну (Vaterland)”. Цю тему досліджували й без мене багато людей, ГУГЛ в допомогу, якщо цікаво.

А ми – святкуємо. Що святкуємо, панове? Дев’ятого травня, коли я чую про “дєнь, которий порохом пропах”, згадую свого діда, котрий гниє десь в болотах Ленінградської області. І дядька, котрий спочатку “рубав вугіллячко” під червоним прапором зі свастикою, а потім робив те саме під червоним прапором з серпом і молотом. І святкувати це “свято” – як прийти до когось з них на могилу (де, вона, та могила, до речі?) і танцювати з піснями… І таких, як я, у нашій країни – кожен другий, не рахуючи першого. Бо в кожній сім’ї є загиблі, зниклі безвісти та скалічені на тій війні. Що святкуємо?

Повертаючись до сьогоднішньої дати. Пам’ятати – треба. Хто пам’ятає тих, хто тоді вижив у тій м’ясорубці? Скільки їх? Як вони живуть?

Не святкувати треба, а плакати. І молитись за душі утоплених та убитих. Щоб дійсно не повторилось. Бо ми вже, здається, досвяткувались та доспівались. Маємо Велику війну. З колишніми “визволителями”…

І, насамкінець, цитата із Олександра Довженка

“В боях гибнет множество мобилизованных на Украине освобожденных граждан. Их зовут, кажется, чорносвитками. Они воюют в домашней одежде, без всякой подготовки, как штрафные. На них смотрят как на виноватых. “Один генерал смотрел на них в бою и плакал”.

Військові трибунали РСЧА: “За ціною не постоїмо”

22 червня: “або хрестик зніміть, або труси одягніть”

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]