Чорний день української історії

3 листопада 1937 року – одна з найтрагічніших дат в історії України. Саме цього дня, у розпал сталінського терору, відбувся найбільш масовий розстріл української інтелігенції в урочищі Сандармох (Медвеж’єгорський район, Республіка Карелія, Росія).

9, 10 і 14 жовтня 1937 року Особлива Трійка управління НКВС по Ленінградській області засудила до смертної кари 1116 в’язнів з усього Радянського Союзу, які утримувалися у Соловецькій тюрмі. Кримінальні справи були сфабриковані. Людей засуджували за участь у вигаданих антирадянських організаціях і змовах, надумане шпигунство на користь інших держав, підготовку уявних диверсій і терактів проти керівників СРСР, участь у повстанському русі тощо.

Приречених етапували морем до порту Кем (рос. – Кемь), далі залізницею допроваджували на станцію Медвежа Гора (нині місто Медвеж’єгорськ), розміщували в СІЗО Біломорсько-Балтійського табору, звідки вже на вантажівках партіями вивозили до лісового урочища Сандармох. Розстріли відбувалися 27 жовтня та з 1 до 4 листопада 1937 року. Отже, фактично, вони були “приурочені” до 20-ї річниці “Великої Жовтневої соціалістичної революції” – найбільшого радянського державного свята.

Виконавцями вироків були капітан держбезпеки Михайло Матвєєв і його помічник, молодший лейтенант держбезпеки Георгій Алафер. За 5 днів вони розстріляли 1111 засуджених. Один в’язень помер у Соловецькій тюремній лікарні до виконання вироку, ще чотирьох відправили для додаткового розслідування до Києва, Одеси й Ленінграда. Їх стратили дещо пізніше.

287 жертв розстрілу були українцями або близько пов’язаними з Україною особами. Найбільше їх – сто п’ятдесят одного – стратили 3 листопада 1937 року. То був цвіт українського національного й культурного відродження, справжня українська інтелектуальна еліта.

Згадаймо найвідоміші імена: літератори Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Марко Вороний (син Миколи Вороного), Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий (псевдонім Юліян Шпол), Олекса Слісаренко, Клим Поліщук, Андрій Баб’юк (псевдонім Мирослав Ірчан), Василь Атаманюк, театральний режисер Лесь Курбас, освітяни Антін, Богдан і Остап Крушельницькі, Микола й Іван Сіяки, історики Матвій Яворський і Сергій Грушевський (небіж Михайла Грушевського), географ і картограф Степан Рудницький, філософ Петро Демчук, дипломати й правознавці Михайло Лозинський і Юрій Мазуренко, колишній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, військові діячі Омелян Волох, Михайло Полоз, брати Василь, Петро і Володимир Дідушки та багато, багато інших…

А їхні безпосередні вбивці, Михайло Матвєєв і Георгій Алафер, ще довго служили в “органах”, робили кар’єру і стали вельми заслуженими, за радянськими мірками, людьми. Обох нагородили орденами Леніна, Червоної Зірки й Червоного Прапору, обоє вийшли на пенсію і спокійно мешкали в Ленінграді, обидва тихо й непомітно померли у 1970-х роках, досягши старечого віку. Переважну частину їхніх жертв на той час уже реабілітували “за відсутністю складу злочину”…

Тривалий час доля соловецьких в’язнів була достеменно невідома. Вважалося навіть, що їх утопили в Білому морі. Точне місце трагедії в урочищі Сандармох було віднайдене експедицією товариства “Меморіал” тільки через 60 років. Зусиллями Товариства української культури “Калина” та української громадськості у Сандармосі встановлено пам’ятник – козацький хрест “Убієнним синам України”.

2016 року сайт проекту “Безсмертний барак” уперше опублікував повний поіменний список 1111-ти жертв Сандармоху. Він доступний за посиланням.

Биківня: кого розстрілювали енкаведисти?

Політичні репресії в Україні: розкуркулення, табори, депортації, розстріли