Схоже без українців імперія не могла перемогти у жодній війні. Зараз в Україні рідко згадують про японсько-російську війну 1904 – 1905 років. Мовляв, це було “дуже давно і дуже далеко”. Ще менше пам’ятають про українців – учасників тієї війни. А їх були тисячі, від простих солдатів і матросів – до генералів і адміралів. Серед них Роман Кондратенко, начальник сухопутної оборони фортеці Порт-Артур (нині район Люйшунькоу міста Далянь, Китайська Народна Республіка).
Рід Кондратенків походив від українських козаків, які після знищення царським режимом Гетьманщини й Запорозької Січі були перетворені на державних селян та мешкали у Катеринославській губернії. Один із представників роду, Сидір Денисович Кондратенко, брав участь у Кавказькій війні, вислужився до чину майора та отримав дворянство. Вийшовши у відставку, оселився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія). Там він одружився і став батьком десяти дітей. Наймолодшим був Роман Кондратенко, який народився 12 жовтня 1857 року.
Багатодітна родина постійно жила на межі бідності. Роман не мав ані достатніх коштів, ані корисних зв’язків для стрімкої військової кар’єри. Всього доводилося досягати власною наполегливістю і розумом. Він успішно закінчив військову гімназію у Полоцьку (нині Білорусь), Миколаївське інженерне училище і Миколаївську інженерну академію у Санкт-Петербурзі. Опанував німецьку, французьку, англійську мови. Як військовий інженер, займався будівництвом укріплень міста Батум (зараз Батумі, Грузія), неподалік кордону з Османською імперією.
1886 року Роман Кондратенко за 1-м розрядом – тобто з відзнакою – закінчив Миколаївську академію Генерального штабу, вищий військовий навчальний заклад Російської імперії. Після цього протягом тривалого часу служив у штабі Віленського військового округу, що охоплював території сучасних Латвії, Литви і Білорусі.
1891 року Роман Сидорович одружився з Надією Дмитрівною Потапчіною, донькою бобруйського військового начальника. 1893 року у складі групи офіцерів брав участь в інспектуванні Дніпровсько-Бузького каналу, відвідав Київ, де на нього особливе враження справила краса і величність Софійського собору.
1901 року Роман Кондратенко отримав чин генерал-майора і перевівся на Далекий Схід – до Приамурського військового округу. В листопаді 1903 року був призначений начальником 7-ї Східно-Сибірської стрілецької бригади. Прибувши до Порт-Артура, головної російської військово-морської бази на Тихому океані, він організував роботи з будівництва оборонних споруд навколо фортеці.
В ніч проти 9 лютого 1904 року японський флот атакував російські кораблі в Порт-Артурі. Розпочалася війна. Після кількох переможних битв японці блокували Порт-Артур з моря та відрізали від постачання суходолом. Фортеця опинилася в облозі.
У цей час генерала Кондратенка призначили начальником сухопутної оборони Порт-Артура. Він був дуже популярним серед солдатів і зумів налагодити взаємодію між армією і флотом. Керував розробкою і застосуванням нових видів озброєння – ручних гранат, мінометів, протипіхотних мін, електризованих дротових загороджень. Нехтуючи смертельною небезпекою, неодноразово особисто водив війська у контратаки і повертав позиції, захоплені японцями. Під його керівництвом було відбито чотири штурми Порт-Артура із величезними втратами для противника. Ім’я Романа Сидоровича стало відомим у цілому світі.
Однак становище Кондратенка було дуже непевним. У нього склалися вкрай напружені стосунки зі своїм безпосереднім командуванням – російськими генералами Анатолієм Стесселем і Костянтином Смирновим, а також начальником резервних сил фортеці Олександром Фоком. Вони заздрили популярності Кондратенка, вважали його норовливим вискочкою і прагнули позбутися.
Ось що з цього приводу писав польський історик Юзеф Веслав Дискант: “Талановитий теоретик і практик у царині фортифікації, надзвичайно працьовитий і наполегливий, здатний залучити на свій бік солдатів, Кондратенко… фактично керував обороною фортеці, хоча у питання командування як і раніше втручалися Стессель і Смирнов. Однак у критичних ситуаціях вони зазвичай самоусувалися від керівництва, покладаючись на оперативні й тактичні рішення, прийняті Кондратенком… Це відбувалося через прагнення обох генералів (особливо Стесселя) уникнути відповідальності за невдачі й використати Кондратенка у якості “хлопчика для биття”.
Генерал Кондратенко рано усвідомив неминучість поразки Російської імперії у війні. Вже 1 жовтня 1904 року він звернувся з офіційним листом до Стесселя, прохаючи його переконати царя укласти мир з Японією на прийнятних умовах, допоки це було можливо. У відповідь Стессель звинуватив генерала у розповсюдженні занепадницьких настроїв.
Кондратенкові залишалося хіба що спонукати своїх підлеглих до фанатичного опору, наголошуючи на жорстокості й безжальності японських військових. У його наказі по військам сухопутної оборони Порт-Артура № 36 від 8 жовтня 1904 року були такі слова: “Упорная оборона до последней капли крови, без всякой даже мысли о возможности сдачи в плен, вызывается… тем, что японцы, предпочитая сами смерть сдаче в плен, вне всякого сомнения, произведут в случае успеха общее истребление, не обращая ни малейшего внимания ни на Красный Крест, ни на раны, ни на пол и возраст”.
Кондратенко до останнього перебував на передовій зі своїми солдатами. Ввечері 15 грудня 1904 року він інспектував укріплення форту № 2, коли розпочався артилерійський обстріл. Японський гаубичний снаряд калібру 280 мм влучив у напівзруйнований бетонний каземат, де перебував генерал. Кондратенко загинув миттєво. За непідтвердженою, але вельми поширеною версією, хтось із російського командування передав японцям точну інформацію про місце і час перебування генерала, що дало змогу організувати влучний обстріл.
Уже через вісімнадцять днів після загибелі Кондратенка, 2 січня 1905 року генерал Стессель підписав капітуляцію, хоча оборонні можливості Порт-Артура не були вичерпані. Захисники фортеці ще мали 610 гармат, 207 855 снарядів, 9 важких кулеметів, 4,5 млн. гвинтівкових патронів, а харчів вистачало щонайменше на місяць боїв. Гарнізон налічував 7 генералів, 4 адміралів, 743 офіцерів нижчих рангів, понад 30 тисяч солдатів і моряків. Британський військовий кореспондент Джемс писав: “З’ясувалося, що Стессель вирішив здатися ще у серпні, але не міг цього зробити при Кондратенкові… Якби він був живий, капітуляція Порт-Артура не відбулася б”.
Здача Порт-Артура для Російської імперії означала загибель 1-ї Тихоокеанської ескадри, втрату основної військово-морської бази і потужної фортеці на Тихому океані та потягнула за собою поразку у цілій війні з Японією. Зі свого боку, програш у війні засвідчив наявність системної кризи царату і став однією з причин розгортання в Росії революції 1905 – 1907 років.
Царський режим героїзував образ генерала Кондратенка. Його нагородили орденом Святого Георгія 3-го і 4-го ступенів, посмертно присвоїли чин генерал-лейтенанта. Після завершення війни, у вересні 1905 року тіло воєначальника пароплавом доставили до Одеси, а далі залізницею через Єлисаветград (нині Кропивницький), Кременчук, Полтаву, Ромни – до Петербурга, де й поховали на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.
Подальше життя родини Кондратенка було тісно пов’язане з Україною. Вдова, Надія Дмитрівна, оселилася з дітьми у Полтаві. Старший син Андрій став капітаном Лейб-гвардії Преображенського полку, брав участь у Першій світовій війні й загинув 20 липня 1917 року в бою поблизу села Мшана (нині Зборівського району Тернопільської області), там і похований. Посмертно нагороджений Георгіївською зброєю.
Молодший син Микола також воював і потрапив до полону. Досліджуючи період Української Держави Павла Скоропадського, автор цих рядків натрапив на інформацію київської газети “Відродження”, № 45 від 24 травня 1918 року, про аудієнцію Надії Дмитрівни Кондратенко у Гетьмана. Як повідомляло видання: “Дружина відомого порт-артурського велетня прохала гетьмана повернути з полону її єдиного сина”. На жаль, результат цієї справи залишився невідомим… Надія Дмитрівна померла 1927 року у Києві.
У Росії на честь Романа Кондратенка названо вулицю, село і навіть півострів. У білоруському Полоцьку йому встановили пам’ятник. У Китаї на місці загибелі генерала є пам’ятний знак, встановлений японцями, які поважали Кондратенка як гідного противника. В Україні ж про нього майже всі забули. А український інтерес полягає і в тому, щоб пам’ятати, вивчати, давати оцінку і, якщо герої того варті, якщо своїми діями вони не шкодили українському народу, належно їх вшановувати. Пам’ятаючи насамперед, що вони були українцями з походження – скільки б там сусіди не вважали їх за “своїх”.
11 жовтня 1618: Українці штурмують Москву
Баранов – козак зі Станиці Луганської: історія офіцера-зрадника
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
