“Жодна партія нічого не варта, якщо вона не має на меті захоплення влади”, – так казав Лев Троцький – радянський діяч, соратник Володимира Леніна, один з організаторів жовтневого перевороту 1917 року. Тобто людина, яка знала, що говорить, і до слів якої в цьому питанні варто дослухатися.

У Польщі, наприклад, 80 партій. За європейськими мірками – це чимало. А у нас на сайті Міністерства юстиції вивішено куди довший перелік партій, зареєстрованих в Україні. Їх аж 349. Активними вважаються: з 1990 року – одна партія (“Республіканська платформа”), з 1991 року – чотири партії, з 1992-го – чотири, з 1993-го – вісім, з 1994-го – дві, з 1995-го – одна партія і так далі. За 10 останніх років, починаючи із січня 2010 року, зареєстровано більшість із нині чинних – 198 партій. Із них за 2014-2016 роки – 154! І лише в останні три роки процес пішов на спад: протягом 2017-2019 років зареєстровано сім партій, і тільки три у 2019 році – Блок Володимира Сальдо, Партія чернівчан і “Демократична сокира”.

З них ми точно знаємо кількість партій, готових боротися за владу. На останніх парламентських виборах виборчі списки кандидатів висунула лише 21 політична сила, п’ять партій потрапили до парламенту. У виборах в об’єднаних територіальних громадах брало участь удвічі більше партій. Отже, саме така кількість політичних сил взагалі виявляють ознаки життя. Іншим влада не потрібна.

Можемо втішатися, що для створення сильної політичної системи України, за прикладом цивілізованого Заходу, знадобиться набагато більше часу, ніж пройшло відтоді, як радянський генсек Михайло Горбачов демонтував однопартійну систему.

А трапилось це рівно 30 років тому. У ті часи, коли в шостій статті Конституції СРСР (у редакції 1977 року) було закріплено: “Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народові. Озброєна марксистсько–ленінським вченням, Комуністична партія визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, керує великою творчою діяльністю радянського народу, надає планомірний, науково обґрунтований характер його боротьбі за перемогу комунізму. Всі партійні організації діють у рамках Конституції СРСР”.

Заради справедливості зауважу, що на території радянської України у різний час діяли підпільні партії, які мали більшу або меншу кількість реальних членів. Наприклад, це підпільна Українська мужича партія у 1922-1927 роках, яка ставила за мету досягнення суверенітету й намагалася просувати своїх людей на керівні посади в кооперативному русі та народній освіті. Її розгромило Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ), що спеціалізувалося на боротьбі з контрреволюцією, шпигунством, гарантуванні державної безпеки та боротьбі з чужими радянській влади елементами. Ним на той момент керували Фелікс Дзержинський і В’ячеслав Менжинський.

У 1961-1962 роках на заході України діяла нелегальна Українська національна партія, створена оунівцями, а також колишніми бійцями дивізії “Галичина” й УПА. Її розгромив Комітет державної безпеки СРСР.

Після цього, у 1960-1970-х теж на заході кілька нелегальних політичних організацій об’єдналися та пробували вести антирадянську агітацію під назвою Український національний фронт.

Куди більше справжніх українських партій у радянський час, у повоєнні роки діяло в еміграції. Серед найбільших – Український національно-державний союз, Українська революційно-демократична партія, Союз земель соборної України, Українська соціалістична партія (усі – у ФРН), Союз українських національних демократів, Український Демократичний Рух (у США) та Організація українських націоналістів за кордоном. Утім, на життя в Україні вони впливу не мали.

Отже, справжні зміни настали в січні 1990 року, коли відбулася історична, зокрема й для України, подія: на засіданні Політбюро ЦК КПРС генсек Михайло Горбачов змусив компартію відмовитися від монополії на владу. За перехід до багатопартійності під тиском Горбачова висловилися більшість членів Політбюро. Так в один день вище політичне керівництво країни схвалило докорінну реформу державного управління, фактично – зміну суспільно-політичного ладу, і КПРС втратила державний статус.

Решта виявилось справою техніки: відповідне рішення було підтверджено на засіданні Пленуму ЦК КПРС у лютому, а остаточне юридичне оформлення відбулося на пленарному засіданні 3-го З’їзду народних депутатів СРСР 14 березня 1990 року.

Відтак шоста стаття Конституції зазвучала в такому формулюванні: “Комуністична партія Радянського Союзу, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні та інші громадські організації і масові рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, і в інших формах беруть участь у виробленні політики Радянської держави, в управлінні державними і громадськими справами”.

Змінені норми Основного закону почали відображати реальну картину політичного життя Радянського Союзу, і України в його складі, зокрема.

Водночас в Україні після установчого з’їзду у вересні 1989 року набирав розмаху “Народний Рух України за перебудову” – громадсько-політичний рух, що об’єднав численні демократичні групи: людей різних політичних переконань – від ліберальних комуністів до інтегральних націоналістів, а домінували в організації (головою якої був комуніст Іван Драч і керівником секретаріату – антикомуніст Михайло Горинь) настрої національної демократії.

Рух, коли це стало можливим у 1990 році, і навіть пізніше, коли Україна здобула незалежність, – не відразу став партією. Хоча за результатами виборів до Верховної Ради у 1990 році він досяг таких успіхів, що навіть створив у парламенті власну фракцію – Народну Раду. А також отримав більшість у місцевих радах Києва, у західних і центральних регіонах України.

З перших, хто скористалися правом на багатопартійність, досі є в базі Мін’юсту Українська республіканська партія (та, у якій був Левко Лук’яненко), зареєстрована в листопаді 1990 року, Партія зелених України, зареєстрована у травні 1991-го, і Демократична партія України, яку зареєстрували теж ще до розвалу СРСР – у червні 1991 року. Наймасовіший же і найвпливовіший Рух довго не міг визначитися: перетворення Народного Руху України в політичну партію та її реєстрація відбулися лише у лютому 1993 року. 

Утім, потужних політичних партій, у тому значенні, як це розуміють у світі, все ще немає. Наш феномен – “партія влади”, у якої періодично змінюється хіба що назва, до партійної системи стосунку не має.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram