29/04/1918: три події одного дня

Будинок Української Центральної Ради. Риштування перед фасадом для демонтажу символів Російської імперії. Фото з часопису "Око", № 3 за 1918 рік

Століття тому кінець квітня був сповнений подіями історичної ваги. Вони відбувалися настільки стрімко, що сучасники здебільшого не мали змоги усвідомити ані їхні масштаби, ані значення. Особливо насиченим видався день 29 квітня 1918 року. Завдяки трьом подіям він назавжди увійшов у аннали історії України.

ПОДІЯ ПЕРША. Конституція УНР

Або ж “Статут про Державний устрій, права і вільности У.Н.Р.”, ухвалений в останні години існування Української Центральної Ради. Авторами документу стали Михайло Грушевський, Сергій Шелухін і Михайло Ткаченко.

Конституція була надзвичайно демократичною. Вона проголошувала Українську Народну Республіку “суверенною, самостійною і ні від кого незалежною” державою, суверенне право в якій належить народові України. УНР було задумано як децентралізовану парламентську республіку.

Фрагмент з Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Фото: vuam.org.ua

Посади Президента за Конституцією не існувало. Тому голова Центральної Ради Михайло Грушевський НІКОЛИ НЕ БУВ Президентом України. Міф “Грушевський – перший Президент” виник у міжвоєнний час у середовищі української політичної еміграції (вірогідно, з легкої руки Дмитра Дорошенка). В Україні особливої популярності він набув у 1990-і роки. Існує думка, що за часів президентства Леоніда Кучми міф використовували, аби применшити значення його попередника Леоніда Кравчука. Щоправда, при цьому менше згадують, що до Кравчука в нашій історії були і Президент ЗУНР–ЗОУНР Євген Петрушевич, і Президент Карпатської України Августин Волошин, і Президенти УНР в екзилі Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький і Микола Плав’юк…

За Конституцією УНР, парламент мав отримати назву Всенародні Збори України, обирався партійно-пропорційними виборами раз на три роки і був суворо підзвітний електорату. Будь-якої миті Всенародні Збори можна було розпустити “волею народу, виявленою не меньш, як трьома міліонами виборців, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий, по провірці правосильности, повідомляє про це домагання Всенародні Збори”.

Набагато демократичнішим, порівняно із сучасним, був порядок внесення на розгляд депутатів законопроектів: це могли робити президія Всенародних Зборів, окремі фракції, групи депутатів (від 30 і більше), уряд, органи місцевого самоврядування (які представляли не менше 100 тисяч виборців) і безпосередньо виборці – також щонайменше 100 тисяч підписів громадян республіки, підтверджених через громади і суд.

Чисельність депутатів Всенародних Зборів жорстко залежала від чисельності населення України: один депутат мав “припадати приблизно на сто тисяч людності”.

Конституція УНР містила дуже широкі права та повноваження місцевого самоврядування. Держава будувалася за принципом “знизу догори”. Безпосередня місцева влада належала радам і управам громад, волостей і земель. Російська, єврейська і польська меншини отримували національно-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки і болгари мали на це право, коли б зібрали не менше 10 тисяч підписів.

Вносити зміни до Конституції було досить складно. Процедура потребувала голосів 3/5 присутніх депутатів, а крім того підтвердження змін простою більшістю Всенародних Зборів наступного скликання.

Втім, Конституція УНР так і не набула чинності. Вона не діяла навіть протягом одного дня, хоча про це часто-густо пишуть у різноманітній літературі. Бо ухвалили її не Українські Установчі Збори і навіть не вся Центральна Рада, а тільки її орган – Мала Рада. І то не у повному складі – на засіданні були присутні лише кількадесят депутатів. І сталося це надвечір 29 квітня, у “нервовій, лихоманковій” атмосфері, коли у місті вже повним ходом відбувалася…

ПОДІЯ ДРУГА. Гетьманський переворот

Помірковані й консервативні сили вже кілька тижнів ретельно готувалися до захоплення державної влади. Вони були представлені політичними партіями Українська народна громада, Українська демократично-хліборобська партія і Союз земельних власників. Найбільше незадоволення у них викликав соціалістичний курс Центральної Ради. В цьому інтереси українських опозиціонерів і німецького військового командування збігалися. Німці воліли бачити на чолі України диктатора, який залучить на свій бік фахівців, наведе лад в економіці,  змусить селян і робітників повернутися до сумлінної праці та неухильно виконуватиме умови Брест-Литовського договору. І з яким буде простіше домовитися, аніж із цілою Центральною Радою, де кожна партійна фракція сповідувала власний інтерес.

Цирк Петра Крутікова, де Павла Скоропадського обрали Гетьманом України. Фото: pastvu.com

Об 11-й годині ранку 29 квітня у цирку Петра Крутікова, відомому також як Гіппо-палас, розпочав роботу Всеукраїнський хліборобський з’їзд. Приміщення цирку обрали через те, що тут знаходилася найбільша глядацька зала Києва. Та навіть вона не змогла вмістити 6432 уповноважених делегатів з усієї України. Багатьом учасникам довелося стояти просто на вулиці.

На жаль, до нашого часу історична споруда цирку не дожила. У вересні 1941 року під час відступу з Києва її знищили підривники НКВС або червоноармійці. Тепер на цьому місці за адресою вулиця Архітектора Городецького, 5, розташований кінотеатр “Україна”.

Фото ud.ukrbb.net

Делегати хліборобського з’їзду обрали Гетьманом України Павла Скоропадського – нащадка гетьманського роду, великого землевласника, генерал-лейтенанта, колишнього командира 1-го Українського корпусу. Сам факт обрання Гетьмана в цирку дав деяким киянам підстави для жартів. Про це йдеться навіть у “Білій гвардії” Михайла Булгакова: “По какой-то странной насмешке судьбы и истории избрание его, состоявшееся в апреле знаменитого года, произошло в цирке. Будущим историкам это, вероятно, даст обильный материал для юмора”.

Після обрання Скоропадський з частиною учасників з’їзду вирушив на Софійську площу, де в урочистій обстановці пройшов молебень і помазання на гетьманство.

Помазання Павла Скоропадського на гетьманство. Київ, Софійська площа, 29 квітня 1918 року (на фото помилково вказано дату 28 квітня). Фото: f.io.ua

В цей момент перебіг української історії міг змінити 24-річний сотник Федь Черник, який вів січових стрільців повз Софійську площу до будинку Центральної Ради. Він міг розігнати гетьманців і зупинити переворот, але не отримав відповідного наказу. Тому Федь Черник не став творцем історії. Можливо, тим самим визначивши і свою долю. Адже через півроку він загинув у бою проти гетьманців під Мотовилівкою.

З вечора 29 квітня й до пізньої ночі прибічники Гетьмана захоплювали державні установи. Дуже мало військових УНР виявили бажання захищати Центральну Раду. Одна з небагатьох сутичок відбулася власне за сам будинок Ради (колишній Педагогічний музей по вулиці Володимирській, 57). Січові стрільці, які охороняли його, відкрили вогонь і застрелили трьох офіцерів-гетьманців. Але невдовзі їх роззброїли. Німецькі військові формально не втручалися у переворот, хоча були готові це зробити, якби дійшло до масштабного збройного протистояння.

Павло Скоропадський під час молебню на Софійській площі, 29 квітня 1918 року. Фото: f.io.ua

Павло Скоропадський одразу видав “Грамоту до всього українського народу”, яка оголосила про скасування Української Центральної Ради і уряду Української Народної Республіки. Право приватної власності, зокрема на землю, визнавалося “фундаментом культури і цивілізації” та відновлювалося у повному обсязі. Відкривалися широкі можливості приватної ініціативи й підприємництва.

“Грамота до всього українського народу”, 29 квітня 1918 року. Фото: unr.memory.gov.ua

Разом із грамотою вийшли “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Сама держава тепер називалася не Українська Народна Республіка, а Українська Держава. За відсутності парламенту Гетьман Павло Скоропадський перебрав на себе усі владні повноваження. Він призначав отамана Ради міністрів, затверджував і розпускав уряд, членів Генерального суду і Фінансової ради, затверджував ухвалені урядом закони, контролював зовнішньополітичну діяльність, був головнокомандувачем збройними силами і флотом, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. Фактично, це була диктатура, яка використовувала українську історичну традицію, але трималася на німецькій та австро-угорській військовій силі.

А поки в столиці мінялася влада, на півдні, в приморському Севастополі, сталася…

ПОДІЯ ТРЕТЯ. Чорноморський флот – наш!

Станом на квітень 1918 року ЧФ перебував під контролем більшовиків та їхніх спільників. Він складався з 8 лінійних кораблів, 4 крейсерів, 6 гідрокрейсерів, 27 міноносців, 17 підводних човнів, 5 канонерських човнів, 6 мінних загороджувачів, а також кораблів спеціального призначення та допоміжних суден. Особовий склад налічував 6677 військових моряків. Це було вдесятеро менше, ніж рік тому.

У 20-х числах квітня моряки дізналися про наближення Кримської групи Армії УНР до Севастополя. Про цю військову операцію ми нещодавно писали: Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

Командувач ЧФ віце-адмірал Михайло Саблін (до речі, уродженець Севастополя) оголосив: “Всі кораблі, портове майно і укріплення, які знаходяться на узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. Тому скрізь де треба, наказую підняти український прапор”. Моряки готувалися зустріти українську армію, але Кримська група так і не дійшла до Севастополя. Натомість, на підступах до міста з’явилися німецькі війська. Під впливом цієї тривожної звістки навіть вщухла давня ворожнеча між “братвою” (матросами) і “драконами” (офіцерами).

Картина Леоніда Перфецького “Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті, 29 квітня 1918”

Побоюючись, що німці захоплять флот, віце-адмірал Саблін 29 квітня – ще нічого не знаючи про події в Києві – підтвердив свій намір передати ЧФ властям УНР і наказав урочисто підняти на кораблях українські прапори. О 16-й годині більшість суден виконали наказ. Ось як це змалював свідок Святослав Шрамченко: “Був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував, як дзеркало. В год. 16. флягманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель “Юрій Побідоносець” з наказу командуючого фльотою підніс сигнал: “Фльоті підняти український прапор!”. Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда: “Стати до борту!”. На цю команду, по-старому, як це було в бойовій Чорноморській Фльоті, не розбештаній ще революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля. “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!”. І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор. “Розійтись!”. Разом із командою заграли сурмачі. Майже на цілій великій фльоті Чорного моря залопотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища”.

Флагман ЧФ лінкор “Георгій Побідоносець”, з якого було віддано наказ про підняття українських прапорів на кораблях флоту. Фото: navsource.narod.ru

До Києва із Севастополя полетіла телеграма: “Сего числа Севастопольская крепость и флот, находящийся в Севастополе, подняли украинские флаги. В командование вступил адмирал Саблин”.

Проте розуміючи, що навіть такі заходи можуть не вберегти флот від німців, Михайло Саблін дозволив усім кораблям залишити Севастополь. Частина суден із половиною особового складу ЧФ вирушили до контрольованого більшовиками Новоросійська. З ними відбув і сам Саблін. Та невдовзі після прибуття “червоні” посадили його до в’язниці.

Німеччина вимагала повернути кораблі, погрожуючи продовжити наступ вглиб Радянської Росії. Частина суден таки взяли курс назад на Севастополь, решту більшовики 17–19 червня 1918 року затопили у Новоросійську і Туапсе. За радянських часів цей “подвиг” регулярно оспівувався офіційною пропагандою і став сюжетом для п’єси “Загибель ескадри” Олександра Корнійчука, за мотивами якої потім поставили оперу і кінофільм.

Кораблі Чорноморського флоту в Севастополі, 1918 рік. На передньому плані лінкор “Воля”. Фото: s018.radikal.ru

Але насправді після всіх пертурбацій більшість ЧФ залишилася в Севастополі: 8 лінкорів, 3 крейсери, 1 гідрокрейсер, 17–18 міноносців, 15–17 підводних човнів, 5 плавучих баз, багато допоміжних суден і близько 4000 військових моряків. Переговори з Німеччиною про їхню долю довелося вести вже урядові Павла Скоропадського.

P.S. Рік потому міністерство морських справ УНР проголосило 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту і днем Свята Українського Чорного Моря.