1848. Історія України знає багато революцій. Певно, найвідоміша з них – Українська революція 1917–1921 років. Зовсім незадовго до того Україна відіграла суттєву роль в Російській революції 1905–1907 років. Частина сучасних істориків виокремлюють також Українську козацьку революцію 1648–1676 років та Українську національно-демократичну (антикомуністичну) революцію 1989–1991 років, яка завершилася відновленням української державності. Вже у XXI столітті в Україні відбулися Помаранчева революція (2004–2005) і Революція гідності (2013–2014).
За цими подіями абсолютно несправедливо позбавлено уваги революцію 1848–1849 років у Австрійській імперії та роль в ній західних українських земель. Фактично, наразі цю тематику розробляє вузьке коло професійних істориків. Журналісти звертаються до неї вкрай рідко. Річниці тих подій на державному рівні не відзначаються.
Скоро 200 років тому Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, як складові багатонаціональної імперії Габсбургів, опинилися у вирі загальноєвропейської “весни народів” – потужного руху за обмеження влади монархій, демократизацію суспільного життя і створення національних держав. Розпочавшись у Франції, він більшою або меншою мірою охопив Німеччину, Італію, Австрійську імперію, Швецію, Данію, Ірландію, Швейцарію, Дунайські князівства (васали Османської імперії). Відлуння європейських подій досягло навіть Латинської Америки, де масові антиурядові повстання відбулися у Чилі й Бразилії.
Від самого початку революції польське населення Галичини виявило себе дуже активно, створивши у Львові Центральну Раду Народову, яка прагнула виражати інтереси всього населення краю. Проте українського інтересу в тому не було. Поляки воліли використати українців лише в якості союзників проти австрійської адміністрації, заради створення в Галичині польської автономії, а в перспективі – польської державності.
У відповідь, 2 травня 1848 року у Львові при соборі святого Юра постала Головна Руська Рада (ГРР) – перша в історії легальна політична організація українців Галичини. Нагадаємо, що за усталеною історичною традицією, яка походила ще з княжих часів, українці західних теренів до початку XX століття називали себе русинами. Цією самоназвою і досі послуговується частина населення Закарпаття.
Попри свій регіональний характер, ГРР стояла на платформі єдності земель підавстрійської і підросійської України, єдності 15-мільйонного – на той чаc – українського народу.
Керував Головною Руською Радою греко-католицький єпископ Григорій (Яхимович). Його заступниками стали єпископ Михайло (Куземський) і правник Іван Борисикевич. До складу Ради входило кількадесят членів. Це були як духовні, так і світські особи – львівські міщани, чиновники, вчителі, літератори, землевласники.
Поляки вкрай негативно відреагували на появу української організації. Вони вважали її австрійським або російським проектом, спрямованим на послаблення польського руху. На шпальтах польських видань навіть з’явилися карикатури на єпископа Григорія (Яхимовича), де його зображували із мішком російських рублів. Нічого не нагадує? В усі часи противники українського руху намагалися довести, що він є штучним витвором і без сторонньої підтримки існувати не може.
Головна Руська Рада не обмежилася у своїй діяльності самим Львовом. Вона закликала до створення цілої мережі руських рад на теренах Галичини. “Поменші ради” виникли у 50 містах, містечках і селах, зокрема у Бережанах, Болехові, Бродах, Бучачі, Городку, Дрогобичі, Жовкві, Журавно, Збаражі, Зборові, Золочеві, Калуші, Коломиї, Косові, Перемишлі, Підгайцях, Рогатині, Самборі, Снятині, Станіславі (Івано-Франківську), Стрию, Сяноку, Теребовлі, Тернополі, Турці, Чернівцях, Чорткові, Ярославі. Всі вони підтримували зв’язок із Головною Руською Радою у Львові.
ГРР прагнула не виходити за межі правового поля і домагатися свого шляхом подання петицій до австрійського імператора, уряду, парламенту й адміністрації Галичини. Серед основних досягнень Ради були:
- Проведення Собору руських учених у Львові – першого з’їзду українських діячів науки і культури в Галичині;
- Заснування культурно-освітнього товариства і видавництва “Галицько-Руська матиця”;
- Відкриття Народного Дому у Львові;
- Видання першої газети українською народною мовою – “Зорі Галицької”;
- Ініціювання відкриття кафедри руської словесності при Львівському університеті;
- Сприяння запровадженню навчання українською (русинською) мовою в народних школах і викладання цієї мови у гімназіях;
- Формування Руського батальйону гірських стрільців – добровольчої військової частини у складі австрійської армії (1410 бійців), яка охороняла карпатські перевали з огляду на можливість наступу угорських повстанців;
- Вперше в історії – затвердження синьо-жовтого українського прапора і герба із зображенням золотого лева на блакитному полі (таємне засідання ГРР від 18 травня 1848 року), використання в якості гімну пісні “Мир вам, браття, всім приносим” (слова Івана Гушалевича, музика Теодора Леонтовича).
Крім того, Головна Руська Рада опікувалася інтересами селянства і вітала скасування панщини у Галичині й Північній Буковині.
Проте австрійська влада не пристала на жодну з політичних вимог ГРР. Зокрема, не було реалізовано найголовнішу з них – поділ Галичини на українську і польську автономії та приєднання до української автономії Закарпаття. Так імперська політика Габсбургів сприяла подальшому зростанню українсько-польської конфронтації, найвищим проявом якої стала війна за Східну Галичину 1918–1919 років і трагічне протистояння 1930-х – 1940-х років.
Становище Головної Руської Ради суттєво ускладнилося після поразки революції в Австрійській імперії та призначення галицьким намісником польського аристократа Аґенора Ґолуховського. 30 червня 1851 року ГРР була змушена оголосити про саморозпуск і реорганізацію в комісію, що завідувала Народним Домом у Львові.
Цим актом остаточно завершилася “забута Українська революція”. Хоча досягла вона досить скромних результатів, проте позначила перехід українського руху в Галичині від культурно-просвітницької до політичної стадії. Без неї не було б ні народовського руху у 1860-х, ні перших політичних партій у 1890-х, ні Українських січових стрільців у 1914-му, ні ЗУНР у 1918-му, ні Злуки в соборну Україну 22 січня 1919-го.
Конституція та конституційний процес часів Центральної Ради
Свобода і революція – це поли материнської спідниці, за які ми не всі вхопилися
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
