Микола Косач – нащадок славетного роду

15 вересня 1884 року в родині Петра та Ольги Косачів народилася п’ята дитина – хлопчик, якого нарекли Миколою. Він був другим сином у сім’ї (старший брат Михайло народився 25 липня 1869), сестри Лариса, Ольга й Оксана оточили малого ласкою та турботою, пестливо називаючи – Микось, Микунько, Кутохочка, Кохіня. Леся, коли їй доводилося надовго виїжджати на лікування дуже сумувала за братом, в листах до матері писала: “<…> надто Кахоточку голубочку, татаренятко моє любе, щиро цілую і ще бахчисарайську нову сумку обіцяю”. Ось в такій атмосфері любові минало дитинство хлопчика.

Сестра Ізидора так описувала молодшого Косача:

“Микола був здоровий, міцний хлопчик, м’якого характеру, ніяковів з дорослими, але в дитячому товаристві досить балакучий і дотепний. Любив природу, завжди мав у себе диких тварин і доглядав їх дуже пильно. Як мав десять років, то вже добре їздив верхи і свого коня сам доглядав, любив і жалував його так, що, бувало, їде кудись, а як зобачить десь дуже гарну траву при дорозі, то злізе, розгнуздає й попасе коня. На Шевченковому святі у нас в родині він сам за своїм вибором декламував вірш “Гей у мене був коняка…” Захоплювався пригодницькою лектурою і героїкою”.

Коли Микола підріс, батьки віддали його до Четвертої київської гімназії. Переїзд не надто позитивно вплинув на малого. Він звик до тихого сільського життя, а гамірливе місто наполошило вразливого хлопця. Став відлюдькуватим, друзів не мав. Такий емоційний стан вплинув і на якість навчання. Точніше воно коливалось, то хлопця без іспитів переводили до наступного класу, то бувало не міг засвоїти шкільної програми та займався з репетиторами.

Проте минув час, Микола обвикся, завів друзів, зокрема заприятелював із В’ячеславом Липинським, почав займатися спортом. У 1903-му, по закінченню гімназії, вступив до Київського політехнічного університету. Там він захопився ідеями соціал-демократів, брав участь у студентських маніфестаціях та вів революційну діяльність на Волині. Зрештою, в 1907 році під час трусу його квартири знайшли понад сотню брошур політичного змісту, і на більшості з них стояв підпис Косача. Миколі вдалося уникнути арешту, бо його не було вдома. А от Ларису й Ольгу забрали на допит.

Того ж року Косач одружився з Наталією Дробош, а в грудні 1908-го в пари народився син Юрій, у майбутньому поет, прозаїк, драматург, редактор.

У 1912 році Микола закінчив виш і разом із сім’єю подався до родового маєтку в Колодяжному. Там він працював агрономом та був членом земської управи, пізніше став її головою. Коли розпочалася Перша світова війна, Микола пішов на фронт, де його двічі відзначили “За хоробрість” на передових лініях фронту.

Після 1917-го Косач долучився до товариства “Просвіта”. Із власних коштів виділив п’ять тисяч марок для розвитку Ковельського відділу організації, він же був її засновником та головою. Російська окупація завдала значної шкоди “Просвіті”, знищила бібліотеки, читальні та репресувала активних діячів. Микола ж своєю чергою постійно клопотався про відновлення та наповнення літературою книгозбірень. Окрім того, разом із дружиною облаштував сиротинець для дітей. Протестуючи проти політики “обрусіння”, яку насаджувала Російська православна церква на західних територіях України, Микола разом із сином перейшли в греко-католицтво.

Під час польської окупації Косач продовжив культурно-просвітницьку діяльність, ініціював створення нових “Просвіт” у Колодяжному та Мацієві.

Отримавши у спадок частину маєтку, а також доручення від матері на повноправне користування її частиною майна, Косач заходився господарювати на землі. Відновив та впорядкував родинну садибу. На відбудову потрібні були чималі кошти, Микола взяв кредит. Але поляки підтримували своїх поміщиків, а тому душили українців величезними податками. Це призвело до масового зубожіння наших земляків. Миколу ця участь також не оминула, фінансово його господарство сильно постраждало.

Не склалося й особисте життя. Невдовзі після шлюбу пара зрозуміла, що вони надто різні. Наталія не поділяла ніяких Миколиних інтересів. До того ж вся родина Косачів ставилася до жінки трохи насторожено та неприязно. Наталія їх уникала, а тому мінімізувала спілкування. Часто жила окремо від чоловіка. Зрештою жінка взагалі покинула Миколу й зійшлася з іншим чоловіком. Єдиний син Юрій теж був змушений жити далеко від дому. За політичні погляди його переслідувала польська влада, тому він виїхав до Европи.

“Останні роки життя принесли Косачеві відраду: йому запропонували викладати на вечірніх курсах при колодяжанській школі. З подиву гідним запалом узявся він до цієї роботи, котра давала йому можливість прилюдно стрічатися з громадою, а до того – з молодою селянською громадою. У цім контакті з селянською молоддю Косач наче виживав ті свої туги і ту свою самітність, що їх особливо відчував за останніх років, коли політичні обставини тисячами кілометрів відділили його від сина-одинака, молодого поета і письменника Юрія Косача”, – писав мовознавець та громадсько-політичний діяч Авенір Коломиєць.

Косач, ще донедавна активний громадський діяч та власник великого маєтку, доживав віку в злиднях та самотності. 16 липня 1937 року Микола Петрович відійшов у засвіти. Йому було 53 роки. Похований на цвинтарі в Колодяжному. Спочив там де й народився. Могутні дуби й нині охороняють спокій одного з нащадків славетного роду.

Павло Грабовський: Караюсь, мучуся, але не каюсь!

Михайло Максимович: Не покину, поки згину, мою Україну