Юрій Яновський – яскравий новатор, інтелігент від літератури, представник неоромантизму, один із найсамобутніших українських письменників 1920-х років. Але потім більшовицький режим фактично зламав митця. Перетворив на слухняну ляльку, яка виконувала накази влади та втратила ознаки творчої неповторності. У цьому й полягав основний сенс радянського “перевиховання”.

Юрій Іванович народився 27 серпня 1902 року в селі Маєрове (нині село Нечаївка Кіровоградської області). У родині Яновських було дев’ятеро дітей, злидні змушували сім’ю шукати кращої долі по різних містах. Зрештою оселилися в Єлисаветграді (нині Кропивницький), де батько влаштувався робітником на завод.

Юрій Яновський

Змалку хлопчик був дуже хворобливим: шість операцій, кілька разів опинявся між небом і землею, проте – видряпався. Мати, щоб розрадити сина читала твори Гоголя, дід бавив розповідями про славну минувшину козаків. Багата уява Юрка малювала цілі воєнні баталії, а юна душа наповнювалася жагою до свободи. Аж надто вразливий, мрійливий хлопчина виросте справжнім романтиком, який і надалі мріятиме та ідеалізуватиме життя, аж поки радянська влада не розітре грубими чобітьми високу духовність Яновського. Але хто ж знає своє майбутнє.

Освіту Юрій здобував у місцевому реальному училищі. Потім працював в адмінвідділі повітового виконкому та в статистичному бюрі, поєднуючи роботу з навчанням в механічному технікумі. Коли йому виповнилося 20 років – замешкав у Києві й продовжив навчання в Політехнічному інституті на електротехнічному факультеті. У той період він писав:

“Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Ті роки не було в мене білизни та простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява”.

Стати інженером йому не судилося, проте саме в виші розпочався його літературний шлях. Творчий дебют Яновського відбувся в 1922 році віршем “Море” в газеті “Протеларська правда”. За два роки вийшла ще одна поезія “Дзвін”, а потім Юрій перейшов на прозу. У 1924-му став позаштатним кореспондентом газети “Більшовик”.

Юрій Яновський
Юрій Яновський

Невдовзі Яновський опинився в Харкові, тоді там вирувало справжнє мистецьке життя. У березні 1922-го було створено Всеукраїнське фотокіноуправління, де Юрій став редактором. Кіномистецтво тільки-но розпочинало свій шлях і вабило чимало митців, зокрема письменників. Саме вони були першими сценаристами, серед них був і Яновський, який у 1926-му написав сценарій до стрічки “Гамбург”.

Потім письменник перебрався до Одеси й пропрацював там рік на місцевій кінофабриці художнім редактором. Потім повернувся до Харкова. У той період з-під його пера народилися новели, які були опубліковані в збірках “Мамутові бивні” та “Кров землі”.

“Майстер корабля” – перший роман письменника. У ньому автор змалював процес фільмування кіна, зокрема побудову величезного корабля для декорацій. У сюжеті органічно переплітаються спогади головних героїв про їхні пригоди на морі. Щоб уникнути цензури, письменник вдається до екзотичних назв, незвичних порівнянь, героїв назвав незвичними іменами.

Юрій Яновський (сидить перший праворуч)

У 1931 році з’явився новий роман “Чотири шаблі” про народний рух. Головні герої – ватажки партизанської армії, які намагаються виправити помилки своїх пращурів і здобути таку бажану й омріяну свободу для своєї Батьківщини. Цензори вибухнули критикою та заборонили роман майже на пів століття:

“Апологетика партизанської стихії, що нею пройнятий твір, була наслідком дрібнобуржуазного розуміння автором мети та завдань соціалістичної революції”.

У 1939-му Яновський перебрався до Києва. До початку німецько-радянської війни письменник створив кілька сценаріїв, писав п’єси та видав збірку гумористичних оповідань “Короткі історії”. У воєнний період Яновський працював редактором журналу “Українська література”, а також був військовим кореспондентом. Разом із іншими письменниками, організував видання творів українських митців у журналах і газетах.

Військовий кореспондент 2-го Українського фронту Яновський та командувач 2-ї повітряної армії генерал-лейтинант Красовський

Після війни, у 1947-му, з’явився один із найвизначніших творів письменника “Жива вода”. У ній автор втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Критики немов собаки кинулись шматувати роман. Майже 200 правок у свій твір повинен був внести автор, звинувачений у націоналізмі. Після правок від першозадуму майже нічого не лишилося. Юрій Яновський так і говорив: “Поховали “Живу воду” метрів на десять під землю”. А щоб Юрій швидше редагував своє писання, радянська влада вдалася до добре перевірених методів – морального та матеріяльного тиску. Безгрошів’я змусило письменника продавати книжки, щоб не вмерти з голоду.

Слабке здоров’я, злидні, тиск зусібіч змусили письменника викинути білий прапор. Цикл оповідань, написаний незадовго до смерті, був спочатку оприлюднений у Москві. У них автор оспівав героїзм радянських людей і комуністичну партію. Звісно верхівка була в захваті, за “Київські оповідання” Яновського нагородили Сталінською премією. Сам письменник занотував: “Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір’я і премію”. Яновський давно розумів, що став невільником ідеології та системи. Це гризло Юрія ще більше, ніж злидні. Олександр Довженко писав:

“Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-російські, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям”.

Тягар думок, утиски, нещирі посміши, зрештою – серце письменника не витримало. Він відійшов у засвіти 25 лютого 1954 року. Похований на Байковому цвинтарі.

Юрій Яновський залишив по собі чимало творів, які знайшли відгук у серцях читачів. Двічі його праці перевидавалися п’ятитомними виданнями. Його перекладали багатьма мовами, про нього знають не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Василь Бородай – батько монументальних символів Києва

Павло Загребельний: У літописців є найстрашніша зброя – замовчування

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]