Євген Плужник. Міти про поета. Годі дивуватися відсутності притомної критики щодо сучасної української літератури чи більш-менш точного висвітлення поточного літературного процесу, якщо ані до 200-річчя української літератури, ані 100-річного Плужникового ювілею, того ж таки, 1998-го року, українські інтелектуали не підготувалися як слід – обидві ці події проминули, фактично, непоміченими. Утім, мені, як і багатьом, зрештою, не ясно: як можна розбудувати державу, несвідомо ігноруючи те, що б мало бути святая святих – творців нації. Тих, хто випещував незборимий національний дух.

Ідеться про людей, яким довелося протистояти злим її вирокам. У 1920-ті, 1930-ті то селяни, робітництво, інтелігенція, розсіяні по ворожих таборах. Заручники долі 1940-х – легендарна УПА, радянські воїни-заручники режиму й воєн. Та про тих, хто оспівав прагнення, складність характеру епохи червоної розбудови України – і це вже про Тичину, Сосюру, Рильського, Семенка, про решту, всіх, не в залежности від приватних їхніх доль (усього 234 українські митці 1930-х), яких у 1960-ті наші земляки на Заході канонізували, і живих, і мертвих, нарікши те покоління Розстріляним відродженням.

Євген Плужник

Усіх їх, із тією чи іншою мірою успішності цього задуму, намагалися повернути в мить здобуття незалежності. На жаль, повернути не більш ніж у бібліотеки й в окремі серця окремих філологів. І це вже справа наших рук: нібито вдруге розстріляли своїх співвітчизників, творців нашої нації, кулями забуття чи просто незгадуванням.

Перша – прикметна, і водночас символічна ознака Плужникової біографії – місце його народження. Він народився в слободі Кантемирівці на Воронежчині 26 грудня 1898 року. Такий унікум – походження українського митця з Росії, здавалося б знайде відгук лише наприкінці сторіччя (лідер легендарного українського рокгурту “ВВ” Олег Скрипка також народився на чужині, у Казахстані). Одначе, для Плужникових часів воно не було вповні так: Воронежчина раніше входила до складу Слобідської України (дід Чехова Павло Єгорович також походив із тих країв), і, отже, Плужникові пращури – також українці.

Від діда-прадіда Євген Плужник успадкував українську мову, звичаї, пісні та покликання: батько поета, Павло Васильович, походив з Полтавщини – нашої Еллади, історичної батьківщини великих митців. Мати була донькою купця з Воронежчини. Немає достеменних свідчень, що вона була росіянкою, літопис історії не знає ні її імені, ні років життя. Здається, у родині було восьмеро дітей, та нам відомі лише шестеро: Ганна, Марія, Іван, Георгій, Василь та наймолодший, майбутній поет Євген. Мати хворіла на сухоти, тож всі її діти успадкували цю страшну та невиліковну в ті часи недугу. Очевидно змалку Євген Плужник успадкував певний стоїцизм (який, викохавши в поетові нездатність до зміни поглядів, спричинив його загибель) та любов до невибагливого способу життя.

Заледве Євгенові виповнилося сім, як померла мати. То була ще одна ознака із самого дитинства поета, яка безпосередньо вплине на подальші драматичні колізії його життя. Попри матеріальну скруту, усі діти виростали особистостями, аж до різниці в політичних уподобаннях – були серед Плужників і монархіст, і самостійник, і ліберал, і анархіст, і соціал-демократ Євген. Тож тема ворожнечі між найближчими родичами, злий фатум непорозуміння між українцями наскрізно протинатиме всю Євгенову поезію.

Євген Плужник

Євген Плужник спочатку вчився в Кантемирівці, потім – у Воронезькій гімназії, з якої його було виключено. Надалі навчався вже в Богуславській гімназії (де й Михайло Шолохов пізніше, Плужник перекладе його “Тихий Дон”). Історія з виключенням повторилася ще раз. В один із днів Євгенові Плужникові набридло навчання, він придбав ящик цукерок, зачинився вдома, оточений книжками. Тоді ж у майбутнього великого поета з’явилося ще одне уподобання – сінематограф. Невдовзі він опинився вже в Ростовській гімназії. Зрештою, Плужник за десять літ опанував таки курс класичної гімназії, розрахований на вісім років. В останній з гімназій, у Боброві, 1918 року, на 20-му році життя, один із викладачів напророчив Євгенові, цьому непоказному сіромасі в усіх предметах, крім літератури, гучне майбутнє літератора.

Мабуть, не буде перебільшенням, якщо сказати, що всю подальшу долю Євгена Плужника вирішуватиме революція. Найдраматичнішим пунктом Плужникової біографії стало якраз те, що віра саме цього поета в українське комуністичне майбутнє, виходячи з біографії та з віршів, була в ньому більшою, аніж у багатьох інших, які померли своєю смертю, та творець нації закінчив свій шлях на Соловках. За мірками 1918-го, батько Плужника, що займався торгівлею, був типовим представником заможних класів. Отож, більшовики мали всі підстави, щоб поставити Плужникового батька до стінки за першої-ліпшої нагоди.

Він разом із синов Євгеном і дочкою Марією переїжджає на Полтавщину (син Георгій помер від сухот, решта дітей розбіглися по різних політичних таборах). Одначе цілюще повітря Полтавщини не допомагає. Спочатку помирає Марія, а потім і невтішний батько. Можливо, вони вмерли не своєю смертю – парадокс історії, який ми вже ніколи не розтлумачимо, адже останній свідок, сам Євген Плужник, залишив нам свідчення лише у віршах книги “Дні” (1926):

Впало – ставай до стінки! –
Сперся плечем на ґанок…
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив – нагана наставив…
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок – на ранок
Хліба нема у жінки…
Ґанок.
Труп біля стінки.

“Кров людська не водиця” – цитата не для характеристики з життя українських села та міста 1920-х. Бо кров тоді текла рікою. І її проливали зусебіч: білі, зелені, червоні, махновці, гетьманці, петлюрівці. Тож не дивно, що Плужник – свідок цього неймовірного, а головне – мало не щоденного хаосу, мав пристати до котрогось із угруповань. Очі, погляд поетовий не витримували. Отож і читаємо, ніби митець фільмує – з усієї точністю, з усіма подробицями, з усіма деталями.

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана…
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, –
Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде.

Євген учителював, викладаючи мову й літературу в селах Велика Багачка й Нові Сорочинці, організував театральний гурток. Та невдовзі шлях, як і в більшості тодішніх українських геніїв, проліг на Київ. Бо там мешкали його брат і сестра. Тут Плужник намагається вчитися: спочатку у ветеринарно-зоотехнічному інституті, потім – у Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Утім, історія з Плужниковим навчанням повторюється.

Він полишає обидва виші. По-перше, побоюючись передати недугу (його сухоти прогресують). По-друге, закохується в Галину Коваленко. Ця така тремтливо-романтична історія про те, як хворий юнак закохує в себе одну з найвродливіших на той час українок, серця якої прагнуть мало не пів Києва найстрункіших, найкомфортніших та й найдостойніших юнаків-пролетарів Києва, заслуговує на окрему оповідь! По-третє, Євген вирішує присвятити усе своє подальше життя поезії… Унаслідок, у жовтні 1923-го Євген і Галина побралися. А в листопаді з’являються перші Плужникові поезії, які досі по-праву можна вважати щонайвродливішою класикою з усієї української любовної лірики:

Я вас, Галю, згадував сьогодні.
Хотілося мені вас побачити.
Усе здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє із вами балакати,
Дивитися, як день квітневий точиться,
А може, й плакати.

Із цими першими віршами, несміливо підписаних псевдо “Кантемирянин”, Євген Плужник і входить в українську літературу. “Був це хлопчик лагідний і тихий” – саме отакими словами, з його ж таки поезії, можна коротко означити основну поетичну теорію Плужника. Уже зараз можна окреслити її вповні, виокремити, чим поетична теорія Плужника вирізняється від теорій, яких було чимало, теорій тодішніх митців із плеяди Розстріляного Відродження – від поезій П. Тичини, М. Рильського, В. Еллана-Блакитного, М. Семенка, Майка Йогансена, решти, з-понад 200, розстріляних епохою.

Лаконізм поетичного судження, перебірливість (гранична точність) у використанні слів, лаконізм остаточної думки. Помножений на суму СПІВЧУВАННЯ автора його ж візуальній і драматичній текстовим ситуаціям – тобто описовість як своєрідний фермент почуття. Водночас у такий спосіб Плужник створює НАДЗВИЧАЙНО енергетично активні згустки фраз – й однак автор викликає таке саме надзвичайно сильне співпереживання при прочитанні, адже всі його образи навдивовижу реалістичні, а реалізм, відомо, є лише двоюрідний брат романтизму. Власне, той час – то суцільний романтизм, то повсякденна романтика злетів, звершень і смерті. То чому ж дивуватися? Хіба самій поезії. Хіба оцим от рядкам:

Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс…
(Для якоїсь радості і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену – кулю за Дніпром.
– Обертайся, земле, без упину!
Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
(Для якої радості і втіхи
Кожний з нас приходить і росте?)

Хотілось би переповісти тут ще два міти. Перший – про те, як Плужник став “своїм” в українській літературі. Історія ця не менш зворушлива за історію його знайомства, кохання й шлюбу із Галиною Коваленко, але, можливо, менш лірична. Річ у тім, що Євген Плужник був, як на тоді, людиною навдивовижу скромною – він нізащо не хотів показувати вірші на люди. Отож його дружина взяла Плужників зшиток із віршами та показала їх, мабуть, найваговитішому критику-академісту тогочасся Юрієві Меженкові.

Зрозуміло, прочитавши Плужника, той захотів зустрітися з поетом: отож Галина Коваленко нібито випадково відправляє свого чоловіка прогулятися Прорізною, й – о, диво! – нібито випадково там йому зустрівся Меженко й повів Євгена на засідання літературного угруповання “Аспис” (асоціація письменників). Там Плужника вперше попросили прочитати вірші, і він привернув увагу самого Миколи Зерова, від якого в тогочасному літературному процесі залежало чимало. Дружина казала: “Пішов з дому Євген, а повернувся поет”. Звісно, що це було не так – Плужник ВЖЕ був поетом. Утім, визнання Зерова та Филиповича – це вже була ознака професійності поета.

Відтоді й аж до миті арешту Євген Плужник активно включається в митецьке життя Радянської України. Парадоксально, але факт, як скоро Євген Плужник, не видавши ще впродовж двох років жодної книги, стає визнаним метром: його цитують, на його авторитет посилаються. Сталося це відразу після того, як у Будинку ВУАН, де регулярно проводилися літературні вечори, Плужник декламує свою неперевершену поему “Галілей” (на прохання того ж Миколи Зерова).

Люди не дихали впродовж того читання: образ змінював образ, ритм змінював ритм, а алюзія випливала з однієї алюзії і перелинала в іншу – а головне, життя, перетворене на музику поезії, ошляхетнене музою Плужника, реальне життя тієї епохи, ніби невидимий маятник серця, пульсувало в залі – і здавалося, що Плужник наново народжує світ, а той, який існував до “Галілея”, вірніш, до рядків, у яких починає жити читач, є вже світ уявний і неіснуючий. Приблизно такого враження, якщо ти вповні знаєш оту епоху, якщо вчитаєшся, вживешся у рядки “Галілея”, зазнаєш зараз – імовірно, наскільки мала вражати поема тоді.

1924 року Плужника друкують у “Новій громаді”, “Глобусі”, “Житті й революції”, “Червоному шляху”. Рильський і Лебідь вводять Плужника до найавторитетнішої тогочасної хрестоматії української літератури “За 25 літ”: де 51 письменник – від Лесі Українки й до Євгена Плужника удостоїлися такої шани. Невдовзі Плужник разом із Борисом Антоненком-Давидовичем, М. Галичем, Г. Косинкою, В. Підмогильним виходять із “Аспису” й засновують нове митсецьке угруповання “Ланка”, яке базується на ідеї визнання Жовтневої революції як передумови до соціального й національного визволення України. Згодом до них приєднуються Я. Качура, Д. Фальківський, В. Ярошенко, і засновують об’єднання “Марс” (Майстерня революційного слова).

Євген Плужник

О. Дорошкевич так охарактеризував вимоги цієї, власне, зараз майже невідомої організації: “Щирість і безпосередність – ось ніби вимоги “Ланки”. Додамо: це ще продовження традицій українського й загальноєвропейського віршованого слова, успадкування кращих тенденцій “Аспису”, протистояння безсмаковому чотириіванню митців-невігласів з ВУСППу (Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Іван Ле – якого Плужникові “за копійку” доводилося буквально переписувати, настільки слабко той володів літературною українською мовою, безперервно, утім, пишаючись своїм селянським походженням). А ще умовою вступу до “Марсу” були літературний хист і громадянська порядність. Плужник видає три книги поезій: “Дні” (1926),”Рання осінь” (1927) та “Рівновага” (1933), пише чимало п’єс, здійснює ще більше перекладів, мріє про майбутнє великого актора.

По смерті поета перевидадуть усього двічі – 1966-го, під час “відлиги”, коли українська інтелігенція знову підіймає голову, щоб повернути Україні ЇЇ ТВОРЦІВ НАЦІЇ, та відразу ж змушена була опустити її знов – майже на довгі двадцять років, коли знов почала її повільно підіймати – до 1985-го, коли повернули Михайля Семенка. Плужника перевидадуть ще раз – востаннє і найповніше – 1988-го, за три роки до проголошення Незалежності, а по ній уведуть у шкільні програми для старшокласників – але формалістично, сухо, тихо, майже так, як він і пішов із життя.

"Та це ж розмова лиш! –
Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!"

Цей Плужників жарт якнайкраще охарактеризовує епоху, яка, зрештою, таки вбиває Поета. Утім, можливість САМЕ ТАКОГО КІНЦЯ, Євген Плужник відчуває десь на рубежі 1920-1930-х. Особливо тяжке відчуття відвідує поета після інспірованого за вказівкою Москви над вдаваною Спілкою визволення України (9 березня–30 квітня 1930) у приміщенні Харківського оперного театру процесу, конкретною метою якого було дискредитувати й зліквідувати, а власне, цілковито усунути українську інтелігенцію дореволюційної формації. Невдовзі настала черга й пореволюційної української інтелігенції. Чистки, арешти та звинувачення, жахливі слухи, ще жахливіші масова колективізація, розкуркулення й зрештою масове виселення українських селян до Сибіру. І щонайогидніша акція тодішньої Совіцької епохи – кривавий Голодомор в Україні 1932-33.

Євген Плужник

Усе це в сумі, попри отой позірний соціалізм та “робітничий рух”, гнітюче діє на київських пролетарських митців, одним із яких продовжував залишатися Євген Павлович Плужник. Дехто, приміром, М. Хвильовий, не витримує – іде з життя передчасно. Дехто, як Євген Плужник, раптом починає усвідомлювати все безглуздя, а головне, всю фатальність того, що відбувається поруч. Розуміють, що теоритизування не тільки можуть призвести, але запевне призведуть до власної загибелі й, утім, продовжують залишатися в Україні – Творці нації – хай навіть у межах обмеженої Радянської нації, але вони-таки продовжують ними залишатися, – саме Творцями Української Нації. Настає черга найнебезпечніших ворогів Сталіна й комунізму – групи інтелектуалів, які відстоюють, хоч і Радянську, але передовсім українську ідею. Вони – найшляхетніші, найбільш ясно мислять, до них дослуховуються решта, маси – а отже, як пророки вони є найнебезпечніші.

1933 року проходить перша хвиля масового розстрілу Відродження України. Спочатку заподіяли собі смерть Хвильовий та Скрипник у Харкові. А потім коло й взагалі звужується: заарештовано Михайла Ялового, Сергія Пилипенка, Остапа Вишню, творця “Березолю” – Леся Курбаса. Ніде правди діти, Плужник відверто боїться: “Ходиш, щось пишеш, а сам думаєш: а як на це подивляться там, а як я буду там поводитись”. Власне, представники “Ланки” по-різному зреагували на ситуацію: Б. Антоненко-Давидович та Б. Тенета вдаються до опору, В. Підмогильний – визнаний прозаїк тогочасся, автор легендарного роману “Місто” вважає, що спротив владі – неефективний і є справжнє безглуздя, краще вже підписувати всі протоколи.

Плужник був філософом, і тому вважав так само: йому здавалося, що зупинити рух каральної машини неможливо, бо вона несвідома сама себе. Плужник ототожнював радянську каральну машину з вулканом і… продовжував (хоч і не так заповзято, як раніше) вірити у щасливе й справедливе радянське майбутнє – там, десь і колись, за кордонами часу, який йому відпущено прожити: від цитати з “Днів” – “Я знаю: Перекують на рала мечі. І буде родюча земля – Не ця…” до фраз на кшталт “Вирує море. Кожен дальній вал Усе страшніша підіймає прірва…”, “О, хаосе, я пізнаю тебе” зі збірки “Рівновага” здаеться-таки справжня прірва, хоча минуло лише 7 літ:

Ніч… а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи…
І внизу, і вгорі глибини…
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!

У ніч із 4 на 5 грудня 1934-го годинник світу й життя, з моменту як його заарештували троє молодиків у радянській формі, почне відбивати такти смерті – Євген Плужник не проживе вже двох років. Бути ще останньому сидінню на улюбленій канапі, на якій Євген Павлович створив свої найкращі вірші. Бути й останньому дотепу й водночас останній римі, створеній у Києві: “Для такої, як я, мерзоти шлях один – до вічної мерзлоти”, сказаний на першому побаченні після виголошеного пом’якшеного вироку – 10 років таборів замість розстрілу. Але це вже були надто безупинні кроки до могили. У листопаді, як зловісне передвістя, арештовано Григорія Косинку й Дмитра Фальківського.

Його “взяли” вночі, коли Плужник закінчував вичитку другої книги “Тихого Дону” Шолохова. Як й інших із Розстріляного Відродження, допитували Поета в республіканському НКВС, яке розмістилося в приміщенні колишнього Інституту шляхетних панянок. Там 17 грудня 1934 року він чув, як тишу розітнули зловісні, несамовиті крики Григорія Косинки, який страшно проклинав катів, накликаючи на них кару небесну – Косинку вели на розстріл. Тиша й узагалі була тоді одним із атрибутів впливу на “змовників-політв’язнів”: наглядачі ходили у валянках, а розмовляли пошепки. М. Дарморос, у камері з яким сидів Плужник (нагадаємо, М. Дарморос – один із авторів першого українського “Словника технічної термінології”), назавжди запам’ятав, як Плужник, визираючи чорними невидющими очима з пітьми, запитав: “Як ви гадаєте, нас вони теж розстріляють?”

Справу Плужника вів молодий тридцятирічний слідчий Михайло Ізраїльович Хаєт. Плужник, у якого прогресували сухоти, Плужник, до якого доходили звістки про те, що його дружину також тягають по інстанціях, не витримав, зламався й підписав, не читаючи, геть усі звинувачення на свою адресу.

Судили “контрреволюціонера” Плужника, за іронією долі, у колишній церкві Інституту шляхетних панянок. На відміну від допиту, суд відбувався розважливо… і російською – щоб контрреволюціонери – Є. Плужник, В. Підмогильний, Г. Майфет, В. Поліщук, М. Ірчан, О. Ковінька – ось неповний список тих, кого судили в ту ніч із 27 на 28 березня, відчули всю велич і могутність держави, що стояла за армвоєнюристом 1-го рангу Ульріхом. Ульріх сидів на амвоні за столом із чорного дерева, підсудних викликав по одному. Розмовляв до них суворо, різко, неприступно, але без грубощів, притаманних слідству. Усіх засуджено до розстрілу, всім покарання замінено 10-річним ув’язненням у таборах.

Одразу по вироку Плужник обіцятиме вижити: собі, рідним, сумлінню, Україні. Та він помре 2 лютого 1936-го – в день народження свого друга В. Підмогильного. Санітар-українець, якийсь Микола, якому судилося доглядати за помираючим поетом у таборовій лікарні СЛОНа, подасть йому востаннє вологого полтавського рушника. “Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру”, – скаже поет, санітар вкриє його по саме підборіддя, віднесе миску з водою, а коли повернеться, той уже буде десь далеко – на Небесах. Це, певно, була мить, коли поет входив у славу. “Хоча – дивна ота слава: незаперечна для порівняно вузького кола й невідома загалові, для якого Є. Плужник був і залишається автором кількох хрестоматійних поезій… Та й годі”, – не погодився б зі мною дослідник Плужникової творчості Леонід Васильович Череватенко.

Поет болю Євген Плужник

Олег Лишега: Тепер ви знаєте, що Україна є!

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]