Микола Філянський з’явився на світ 19 грудня 1873 року в селі Попівка (нині Миргородського району Полтавської області). Хоча й походив він із родини священника, та шлях батьківський не продовжив. Після гімназії в Лубнах, відчувши схильність до точних наук, вступив на фізико-математичний факультет Московського університету, став інженером-будівельником і отримав право займатися будівельними роботами. Весь його життєвий шлях до початку революційних подій 1917 року був пов’язаний з Росією, де Микола Григорович працював.

Але, можливо, саме відірваність від Батьківщини зумовила неабиякий інтерес до її культури, старожитностей, історії, що зрештою й привело Філянського в українське красне письменство. У 1905 році в Москві побачила світ його праця “Спадщина України”, наступного року – перша збірка поезій під назвою “Лірика. Том І”, а ще через п’ять років – “Calendarium. Том ІІ”. Оці перші проби пера виявилися, відверто кажучи, не дуже вдалими. Відомо, що Михайло Коцюбинський написав розгромну рецензію, де були такі слова: “Будемо мати надію, що в день останнього суду Господь Бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів”.

Але Микола Філянський не полишив займатися поетичною творчістю, поступово покращував свій стиль, публікувався в українській пресі. Водночас, його інтереси далеко не обмежувалися літературою. Він працював у товаристві “Уральський мармур” начальником техробіт, з’їздив до Франції для ознайомлення з мистецтвом, деякий час навчався в художній студії Сєрова та архітектурній майстерні Шехтеля.

Коли вибухнула революція та було проголошено Українську Народну Республіку, Микола Філянський повернувся на Батьківщину. Радість від того, що став свідком державного, національного й культурного відродження України виявилася недовгою: в країні запанував більшовицький режим. Але 1920-ті – нова економічна політика, українізація – давали надію на можливість якось ужитися з “червоними”. Тож Філянський не виїхав за кордон, як чимало його знайомих і сучасників, а залишився розбудовувати музейну справу на Батьківщині. Спочатку був співробітником Полтавського краєзнавчого музею, потім – відділу геології Харківського музею імені Артема (Сергєєва). Написав статті “Підземні води” та “Геологічний огляд”, присвячені корисним копалинам України.

Коли почали будувати Дніпрогес у Запоріжжі, Філянський організував цілу низку дослідницьких експедицій до дніпровських порогів. Він намагався знайти та врятувати ті скарби давноминулих часів, які тільки можна. Досліджував скитські кургани, козацькі цвинтарі, давні храми – адже все це незабаром мало потрапити на дно водосховища. Знахідки були представлені громадськості на виставках у Дніпропетровську (Дніпрі), Києві, Харкові. Філянський також створив та очолив музей Дніпробуду в Запоріжжі, який розташовувався у приміщеннях однієї зі шкіл міста.

Приблизно тоді ж, у 1928 році, вийшла остання поетична збірка Миколи Філянського – “Цілую землю”. То був справжній гімн рідній землі та природі, сповнений глибокого ліризму.

НІЧ НАД ПАРКОМ
В шатах ночі тіні білі
Освіт зоряний наділи,
Мріють, мліють на прогалах,
На високих п’єдесталах.
Тут, і там, і скрізь навколо
Сяють перса, руки, чола…
Весь в обіймах теплих ночі,
Поміж них каскад рокоче.
Зорить зір невтомна зграя –
Фея ночі налітає.

Але настали страшні часи сталінського терору. Микола Філянський з його невичерпною любов’ю до України та її старовини, символістською поезією та музейною діяльністю зовсім не вписувався в прокрустове ложе співців “соціалістичного будівництва” та “щасливого комуністичного майбутнього”. 11 жовтня 1937 року енкаведисти влаштували трус у його помешканні в Запоріжжі та заарештували поета. Йому інкримінували типову для тих часів річ: причетність до контрреволюційної антирадянської диверсійно-терористичної організації – причому, протягом довгих 11 років. Участь в пошукових експедиціях була кваліфікована як виконання розвідницького завдання, отриманого від німецької розвідки. Покарання за такий “злочин” передбачалося одне – смертна кара. Вже 12 січня 1938 року Миколу Філянського розстріляли в Києві. Місце його поховання донині невідоме – здогадно, це міг бути Биківнянський ліс, де з 1937 року таємно ховали страчених у київських в’язницях.

 КИЇВ
 Ще скарб віків не весь прожито,
 Ще видно кін колишніх дій,
 І тавро днів твоїх не змито
 В останках “каменю і мрій”.
 Хай на нових твоїх оселях
 Краса – без рідної канви,
 Хай перед генієм Растреллі
 Юрба не хилить голови;
 Хай степ, в буденний сум повитий,
 Скував натомлені уста
 І шлях святинь твоїх, Славуто,
 Тернами весь позаростав –
 В час невідомий, час нежданий
 Ти знов розімкнеш свій язик…
 Натхненним словом осіянний,
 Колись недаром Первозванний
 Зорю землі Твоїй прорік!

Дружина Філянського – Євгенія – не скоро дізналася правду про долю свого чоловіка. Ще в 1939 році вона зверталася до Павла Тичини з проханням посприяти в пошуках Миколи, але тільки після Другої світової війни отримала повідомлення про його загибель. Реабілітували Миколу Філянського в 1959 році.

Михайло Старицький: Живеш в Україні, то знай її мову!

Василь Маслович: Байки – це коштовність, яка дійшла до нас із сивої давнини

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]