Це правило відоме здавна, ще, мабуть, із самих закладин світу: за власні погляди потрібно платити. На жаль, ця платня найчастіше стягується з людей душевно немічних протистояти зовнішньому впливові, зрадити власному інтелігентному слову, поступитися своїми шляхетними принципами. Сократ сам вирішив випити цикуту, раз такий присуд йому пропонує суспільство від імені атенського суду. 13 травня Микола Хвильовий сам натиснув на гачок револьвера.

Історія свідчить, що найменш захищені від самих себе не безсловесні виконавці волі тирана, а люди з розхристаною душею. Такими завжди були митці. Яку б платформу світобудови вони не відстоювали, націоналістичну чи комуністичну, з-поміж них, жертв нешляхетної волі авторитарної влади, завжди опинявся той, хто був вірянином чеснот й адептом поглядів саме цієї влади.

Агітував доти, доки не побачив

Микола Хвильовий вірив у соціалізм, у справедливість і рівність, у можливість побудувати суспільство просто на кістках “відпрацьованого матеріалу від минулого”, на труповищі застарілих поглядів та істот із учорашнього дня. Він в цьому був не поодинокий.

Микола Хвильовий
Микола Гигорович Фітільов (Хвильовий)

Вірив, проповідував й агітував доти, доки не побачив, що кров, яка проступає на кістках “гнилого минулого” у сухому залишку є кров його народу заради втіхи образу з майбутнього, що може ніколи й не настати.

Пропонується лише приносити ці безперервні, як умоглядні, так і справжні жертви, а йому, письменнику – бути хіба що довічним катом власного народу та своїх побратимів на святі цього завтрашнього комуністичного “раю”.

Отож може й добре, що Микола пішов звідси 1933-го. Бо хтозна, яких страждань довелося б натерпітися поетові, на які компроміси з власною совістю ще піти, переживи він злощасне своє 13 травня 1933-го.

Питання не в тому, що Микола Григорович Фітільов любив число “13”. Він справді любив революції, він насправжки кохався на народному майбутньому щасті, він був щирим романтиком цього всього. Його “Я (романтика)” присвячений не людині, а найвищому гуманізмові мрії – цвіту яблук. Марія Хвильового приходить не з Назарету чи з неба, а з “загірної комуни” царства довершеної цивілізації та досконалої людини майбутнього.

Що нам морок, що нам смуток?

Його жертва – свята, абстрактно-безособова й епічна, як і червоні жертви революціонерів-романтиків у “Чевенгурі” Андрія Платонова: “Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі – до неможливости натягнутий дріт”. Усе, що відбувається з Хвильовим і його поколінням, письменницьким та властиво народом, як у кіно – ніби стається не з нами.

І навіть кат-душогуб у Миколи Григоровича обгорнутий флером гуманізму зі світлого завтра, з майбутнього: “я – чекіст, але і людина”, а отже нелюдь – також символ і будівник щонайвищої людяності, во благо “завтра”. Кароль Стефан, одне з псевд Фітільова, просто переконаний, що так треба:

Що нам морок, що нам смуток?
Ми йдемо – наперекір,
Ми – весни найперші гуси,
Наші дні – бурхливий вир.

Так просто й логічно пише Микола-поет. Дійсно, який “морок” і “смуток”, коли “весни перші гуси”, а дні – бурхливий вир? Стихію бурхливого виру не вгамувати самим бажанням залишитися людиною тут і зараз. І лише, схоже, голод 1932-33. Лише коли “весна перших гусей” запізнилася, і людські тіла впали на узбіччі українських доріг, лише коли побратими по перу починають розчинятися в катівнях КДБ, а харківський будинок для митців “Слово” стає мовчазною пусткою, нове сумління всьому “наперекір” поступається в Миколі Григоровичу місцем старій добрій людській сільській совісті з її дисидентським “Не убий!”.

Блакитний мед до уст прилип

Рішення про атентат на самого себе, можливо, було прийнято Миколою надто вже швидко, а впевненість у власній коштовності для режиму (мовляв, застрелюсь, і в них нагорі відкриються очі!) письменником явно перебільшена. Але щось таке було, щось із того, що дозволяло відчувати душу, психіку людей, творити нею мережива в прозі й поезії, щось, що мало хоч і запізно пробудити відчуття: навіть романтика може бути смертельно небезпечною. Це вам вже не:

Блакитний мед до уст прилип,
душа – метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Український прозаїк, поет, публіцист та один із основоположників новітньої української прози народився в селищі Тростянець на Сумщині. Може, батькові митця, дворянину Григорію Олексійовичу Фітільову, російськомовному п’яниці, ми маємо завдячувати, що Фітільов-син заговорив українською.

1916-го геній української прози взяв участь у Першій світовій, а потім і в громадянській війнах. Комуніст Микола Фітільов не оригінальний для більшовицької епохи: він на чолі повстанського загону воював проти гетьманців, німців, дроздовців та армії УНР. У 1919-му, Хвильовий вступає до КП(б)У та одружується з учителькою Катериною Гащенко, мав від неї дочку Іраїду, шлюб розпадається.

На початку 1921-го Микола їде до Харкова. Одружується з Юлією Уманцевою. Друкується в газетах, журналах, альманахах. Організатор літературно-художнього життя, член-засновник “Гарту” (1923); напівофіційної студії “Урбіно”(1924); ВАПЛІТЕ (1926), ВУСПП (1927), “Пролітфронт” (1930). Якби такий митець жив не на зорі “комунізму”, а під час його загасання, в брежнєвські 1980-ті, з текою стількох проєктів Хвильовий закінчив би життя не самогубством, а, радше за все, трьома зірками Героя СРСР.

Але в тому-то й проблема, що його пролетарсько-соціалістична Муза розквітла у 1920-ті. Саме Микола Хвильовий повністю підтримував і впроваджував у життя політику “українізації”, виступав проти русифікації та “просвітянства” української радянської культури.

Європа – це досвід багатьох віків

У 1925 році в газеті “Культура і побут”, редактором якої був у 1930-ті страчений Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий опублікував статтю “Про “сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян”, якою ініціює літературну дискусію 1925-1928 років. Того ж року опублікував книгу памфлетів під назвою “Камо грядеши?”, 1926-го – “Думки проти течії” та “Апологетів писаризму”. Знаменита стаття “Україна чи Малоросія?” гранично загострює дискурс із національного питання. Та, однак, за життя автора вона так і не з’явилася друком.

Від Хвильового у спадок ми отримали дискурси-терміни “припинити наслідувати Москву”, орієнтир на “психологічну Європу”, “євразійський Ренесанс укрліт” та ключовий: “Геть від Москви!”. Микола Григорович оприлюднює свої та плани своєї української літератури в такий спосіб:

“Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном – російським конкурентом. <…> Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив “присмерк”, не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. І це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу”.

Микола Хвильовий – це дуже небезпечне явище

У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26 квітня 1926 року Йосип Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л. Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом із Олександром Шумським і Михайлом Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій “націонал-ухильництва” всередині комуністичної партії (“хвильовізму”, “шумськізму” та “волобуєвщини”).

Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий в 1926-1928 роках змушений публічно засудити власні погляди та відмовитися від них. У 1927-го році починається стеження за діяльністю Хвильового з боку ГПУ. Більшовик Станіслав Косіор так охарактеризував цей світогляд Хвильового: “Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне”.

І ця небезпечна людина, як і ще 234 митці Розстріляного Відродження, мала поступитися місцем у радянській укрліт. Як справжній романтик, Микола Хвильовий зробив цей крок на зустріч смерті першим. Ще переслідуватимуть щирих українців-більшовиків, ще рятуватимуться шляхом написання од Сталінові Тичина, Рильський та Сосюра. Ще як прояв українського націонал-соціалізму ганитиметься владою фільм Довженка “Іван”. Але смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця національного відродження 1920-1930-х. Його ймення не забудуть, але українці читатимуть твори Хвильового аж через шість десятиріч. За все потрібно платити. Інтелігенту – передовсім за погляди.

Права людини утверджені війною

Микола Хвильовий. І досі проти течії

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]