15 жовтня 1860 року народилася Софія Віталіївна Дитківська, більш відома як Софія Тобілевич – українська акторка, авторка універсальних мемуарів “Корифеї українського театру. Портрети. Спогади”, а ще перекладачка й фольклористка, дружина видатного драматурга Івана Карпенка-Карого.
Дитинство Софії минало в мальовничому селі на Вінниччині. Батька рано не стало, вихованням дівчинки займалася матір та служниця Явдоха. Вони співали малій безліч пісень та розповідали казки. В такій теплій, домашній атмосфері минали її роки. Коли заарештували та вислали до Сибіру вітчима Юрія Пілецького, сім’ю обсіли злидні. Щоб хоч якось порятуватися від голоду, Софії довелося найматися нянькою до заможних родин. Відтоді дівчина засвоїла життєвий урок – покладатися можна лише на себе й свої сили.
В одній із родин, де вона гляділа дітей, Софія познайомилася з Броніславою Сидорович, яка була активною діячкою польського національного руху. Саме ця жінка допомогла дівчині в навчанні. Вона швидко опанувала шкільну програму, з легкістю вивчила декілька мов. Коли в юної няньки була вільна хвилинка, вона одразу бралася за книжки. Самотужки опанувала світову історію й роботи видатних літераторів. Завдяки напруженій праці й набутим знанням, Софія змогла стати вчителькою. Невдовзі дівчина отримала місце викладачки в родині поміщиків. Разом із ними переїхала до Києва, але далі не склалося. Дитківська втратила роботу.
Спочатку дівчину охопив страх, але це дало змогу займатися тим, до чого тягнулася душа. Першим кроком на сцені був аматорський хор Михайла Старицького й Миколи Лисенка. Згодом дівчина увійшла в основний склад трупи.
“Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, тієї щирості, з якою він пригрів мене у моєму розпачі”, – згадувала пізніше Дитківська.
Восени театр вирушив на гастролі до Єлисаветграду (нині Кропивницький). Там до трупи Старицького-Лисенка приєднався Іван Тобілевич, який узяв собі псевдонім – Карпенко-Карий. Овдовілий чоловік у той період не шукав ані кохання, ані розради. Але Софія чимось привернула увагу Івана, він став пильніше приглядатися до молодої хористки й неочікуване кохання вразило серце Карпенка-Карого. Пройшло зовсім мало часу й пара взяла шлюб.
Але спокійне життя новоствореної родини тривало недовго. 23 березня 1884 року в Ростові-на-Дону Іванові надійшло розпорядження про заборону повертатися в Україну й мешкати у великих містах Російської імперії за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”.
Це було заслання. Розуміючи, що нічого не вдієш, Карпенко-Карий залишився в Новочеркаську. Софія чоловіка не покинула й залишилася біля нього. До театрального життя подружжя повернулося лише за чотири роки, в 1888-му.
Сама Софія Тобілевич найкращим періодом своєї творчості вважала період із 1890 до 1907 року. Тоді вона служила в трупі Панаса Саксаганського й Карпенка-Карого. У той період з-під її пера вийшли замітки про найяскравіших представників тодішньої сцени, які пізніше утворили збірку “Корифеї українського театру. Портрети. Спогади”.
Коли Софії було 47 – помер Карпенко-Карий. Щоб не відчувати себе самотньою на цим світі, вирішила театр не покидати й за рік її вже можна було побачити в акторській трупі Миколи Садовського, що у Києві. Це був перший її стаціонарний театр. Тут вона пропрацювала до 1916 року. Після буремних революційних подій Софія трудилася в Новому драматичному театрі імені Івана Франка. Акторка залишила сцену, коли їй виповнилося 75 років.
Окрім театральної діяльності Тобілевич усе життя колекціонувала народну творчість. Софія надала важливу допомогу польському фольклористу Чеславу Нейману в його дослідженнях: він записав понад 300 пісень і зразків оповідних жанрів для серійних видань Краківської академії наук, а вона відтворювала польською транскрипцією українську мову. Результатом роботи стала публікація “Етнографічних матеріалів з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрала З. Д. (тобто Зося Дитківська). Опрацював Ч.Нейман”.
Ця праця надихнула на створення власної роботи, яка згодом перетворилася на великий збірник “Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич”, до якої увійшов фольклор Чернігівщини, Полтавщини, Херсонщини, Київщини, Галичини.
Ще Софія Тобілевич самостійно переклала комедію Бомарше “Весілля Фігаро”. Коли ще був живий Карпенко-Карий допомагала йому адаптувати українською драму польського драматурга Яна Гласевича “Чортівська лава” та “Гуралі” Юзефа Кореньовського.
Найголовнішою перлиною творчого спадку Софії вважається книга “Мої стежки і зустрічі”, а також мемуари присвячені Карпенку-Карому – ці мемуари вийшли окремою книжкою під навою “Життя Івана Тобілевича”. Сам він про себе розказувати не любив, тож спогади дружини стали джерелом дослідження життя Івана Карповича. Завдяки літературній популяризації творчості Карпенка-Карого зберігся хутір Надія. Він увійшов в історію як “українська театральна Мекка”.
Померла Софія Тобілевич 7 жовтня 1953-го на 92-му році життя. Її поховали на Новобайковому цвинтарі в Києві.
Іванна Блажкевич – серце дітям, життя Україні
Мирон Левицький – художник, закоханий в Україну
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
