Богдан-Ігор Антонич. (Початок читайте за посиланням у кінці тексту). Завжди скромний, тихий, навіть трохи відлюдькуватий хлопець вперше в житті закохався. Точніше потрапив у тенета красивої, жартівливої студентки Ліди Ломацької. Але дівчина була надто легковажною, почуттів хлопця не поділяла, все переводила на пустощі та гру. Але її так лестила увага такого серйозного і розумного чоловіка, що вона залюбки грала роль його музи. Вона ж була для нього втіленням жіночого ідеалу. До речі, обкладинку його першої збірки прикрашав малюнок милого личка Ліди. На жаль, оригінал було втрачено у 1952 році.

У 1933-му Богдан-Ігор закінчив університет. Цього ж року Антонич став членом АНУМ (Асоціації Незалежних Українських Митців), яку заснували у 1931 році. Його стаття “Національне мистецтво” стала творчою програмою, якій він був вірний до самої смерті. Вона справляє подив надзвичайно сучасним підходом до провідних проблем мистецтва і практично не має аналогів у вітчизняному літературознавстві.

Богдан-Ігор Антонич
Весняний портрет у музеї Горлиці. Фото: Ю. Гаврилюка
Богдан-Ігор Антонич
Володимир Ласовський. Портрет Богдана-Ігоря Антонича

Членкиня гуртка Катря Матейко так описувала Антонича: “Все елегантно по-модному одягнений в ясних костюмах. Був середнього росту, синьоокий, темноволосий і короткозорий. Ходив в окулярах. Був лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів, держався вбільшості одиноко, самітньо”.

1934 рік відзначився ще однією подією. Богдан-Ігор Антонич видав другу ліричну збірку – “Три перстені”. Вона поставила автора на один щабель із видатними західноукраїнськими митцями. Сама збірка була наповнена зрілою філософією автора, водночас поєднувала в собі юнацьку безпосередність закоханого у життя героя. Багатогранність поетичного слова принесла авторові визнання, захоплення й премію Товариства українських письменників та журналістів імені Івана Франка.

Антонич, неначе вийшов із власної тіні. Його можна було побачити й почути на відкритих дискусіях щодо політичних подій. Виступав із доповідями на різні соціальні теми. Писав пародії, сатири, фейлетони. Скрізь, де хотіли почути думку молодого митця, він демонстрував свої глибокі знання й обізнаність у різних сферах буття.

За чотири роки активного творчого життя він підготував до друку чотири збірки, пробував себе у прозі. Новела “Три мандоліни” залишилася незакінченою, почав писати роман “На тому березі”, навіть взявся створювати лібрето до опери Антіна Рудницького “Довбуш”.

Робота кипіла, хотів всюди встигнути, немов спішив жити, неначе знав, що відміряний йому вік буде надто коротким.

Богдан-Ігор Антонич

Попри насичену творчість, Богдан-Ігор Антонич був щасливий і в особистому житті. У нього була наречена. Звали її Ольга Олійник – двічина народилася на 15 днів раніше від нього, 20 вересня 1909-го в селі Терпілівка. Родина була незаможною, батько працював учителем і зловживав спиртними напоями, мати померла рано. Попри все, дівчина виросла надзвичайно інтелігентною особою, з тонким мистецьким смаком, багатою і вразливою душею, чим, вочевидь, і привабила поета. Низку своїх поезій Антонич присвятив коханій (зокрема, зі збірки “Зелена Євангелія”).

Так палко вміють цілувати
лиш ті, що перший раз цілують.
В тремтінні слів твоїх крилатих
я барвінкову щирість чую.

Та до весілля так і не дійшло. Батьки Антонича не надто жалували дівчину. Причина проста і стара як світ – бідна. Мати з батьком клопоталися за щастя одного-єдиного сина, і насамперед, вбачали його в матеріяльному забезпеченні. Що вона могла дати чоловікові окрім романтики? А нею ситий не будеш. Єдина, хто поставився із розумінням до Ольги – це тітка Антонича. Параскева Волошинович дуже переймалася, що рідня хлопця так відчужується від дівчини, адже Богданчик (так звала його тітка) любить її.

Але на той час молоді й закохані не надто звертали на це увагу. Аж раптом, як грім серед ясного неба, на початку червня 1937-го самопочуття Антонича стало різко погіршуватися. З’явилися болі в животі, але Богдан-Ігор все віддягував візит до лікаря. І вже коли біль став нестерпним, 27-літнього чоловіка відвезли до лікарні, там йому діагностували запалення черевного відростка, іншими слова – апендицит. Потрібна була термінова операція, але вагання молодого поета мало трагічні наслідки.

Операцію все-таки зробили, але почалися ускладнення. Навколо рани виникло запалення, до ослабленого організму додалося ще й пневмонія. Його наречена згадувала, що в санаторії, куди Антонича направили на реабілітацію, він ще намагався працювати. Коли поета лихоманило й він не міг самотужки писати, то це робила Ольга під диктовку. Матері своїй писав: “Гарячку ще трохи маю, але невелику. Олечка дуже мене пильнує. Коли б не вона, не знаю, чи дав би собі ради”. Він так бажав жити, мав стільки творчих планів і задумів, що навіть не задумувався про смерть. І вся рідня надіялася скоро діждати сина додому.

Богдан-Ігор Антонич у світлому костюмі праворуч. Фото з сімейного архіву Романа Ващука/litakcent.com

Але хвороба прогресувала, антибіотики тоді в практиці ще не застосовувалися, запалення прогресувало й спровокувало виникнення тромбів. Лікарі розводили руками, тоді батьки забрали сина додому. Він згасав на очах, постійно жалівся на холод, його з усіх боків обкладали грілками, але це не допомагало.

6 липня о 10:30 поет останній раз вдихнув повітря, і його серце зупинилося назавжди. Для рідних, нареченої, друзів та й для всіх це стало справжнісіньким ударом. Ніхто не міг до кінця повірити, що молодість може так швидко згаснути.

8 липня на похорон зібралося дуже багато людей. Всі вони прийшли віддати шану молодому генію. Як згадували очевидці, того дня у Львові зупинилися всі трамваї та автомобілі, тисячі людей проводили в останню путь поета, плакали люди, плакало все місто. І навіть небо повисло тяжкими сірими хмарами, крізь які проривалися краплі дощу й падали на землю дрібними сльозами. Лише коли домовину спускали, в могилу крізь хмари прорвалося золоте сонячне проміння й освітило труну, неначе й воно прощалося із Богданом-Ігорем Антоничем.

Богдан-Ігор Антонич
Антонич перший ліворуч угорі. Фото із сімейного архіву Романа Ващука/litakcent.com

Після похорону нареченого Ольга вирішила трохи побути біля його батьків, щоб підтримати їх у цей важкий період. Але вони не потребували її присутності й усім видом показували, що вона зайва в їхньому домі. Десь глибоко в душі злилися на неї, що вона жива, а їхній єдиний синочок лежить у сирій землі. Не витримавши напруги, Ольга виїхала зі Львова.

Трохи згодом брала участь у редагуванні та публікації творів Антонича, написала низку спогадів, які становлять величезний інтерес для літературознавців і всіх дослідників життя та творчості поета.

Особисте щастя так і не знайшла. Після війни вийшла заміж за поляка Зенона Ксєнжопольського, який був на 18 років молодший від неї (подейкували, шлюб із поляком був необхідний, щоб її як українку не депортували з рідних місць до УРСР або до північно-західної Польщі). В родинному житті Ольга була нещасною: чоловік належав до пролетарського середовища, усіх тонкощів душі своєї дружини збагнути не міг, зраджував, часто пиячив і, напившись, з лайкою викидав з вікна книжки Антонича, які зберігалися в їхньому домі. Ольга збирала їх і приносила назад. Дітей подружжя не мало. Померла вона на 77-му році життя в Холмі, 13 січня 1986 року.

Могила Богдана-Ігоря Антонича. Фото: Рhoto-lviv

В підрадянській Україні ім’я Антонича близько трьох десятиліть перебувало під фактичною забороною. Крига скресла тільки наприкінці 1960-х, коли зусиллями Дмитра Павличка та інших українських письменників у Києві побачила світ збірка “Пісня про незнищенність матерії”. По-справжньому Антонич повернувся в українську культуру лише за Незалежності, коли його твори було неодноразово перевидано й включено до шкільної програми. Також створено літературну премію його імені “Привітання життя” (назва – на честь першої опублікованої збірки поета). Нею вшановують талановитих українських поетів, чий вік не перевищує 28 років – адже саме до цього рубежу три місяці не дожив Антонич.

Закони “біосу” однакові для всіх:
народження, страждання й смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте…
Я розумію вас, звірята і рослини, і
я чую, як шумлять комети і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве.
18 травня 1935

Варвара Каринська – українка, яка врятувала Жанну д’Арк (2)

Богдан-Ігор Антонич: Все моє життя – одне змагання. Частина 1

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]