5 жовтня 1909 року народився Богдан-Ігор Антонич. Його постать – одна із першорядних в новітній українській літературі. Хоча життя було настільки коротким, що його можна порівняти з метеоритом, промайнулим на небосхилі.
Дитинство Богдана (при хрещенні мав одне ім’я) минало в селі Новиця, що на Лемківщині. Це був такий собі український півострів – між поляками й словаками. Батько був місцевим священником на ім’я Василь Кіт. І оте таки прізвище дошкуляло молодому ієрею. Ну не може парох носити таке погане ім’я! Тому ще до народження первістка, того Кота замінили на прізвище Антонич. Мати Ольга Волошинович була родовитою попівною.
Нянька Богдана розповідала, що хлопчик змалечку тягнувся до поезії. Дівчина часто читала йому вірші, а він слухав. Коли ж бувало, щось сподобається, просив перечитати ще і ще, доки не запам’ятовував і тоді розказував по пам’яті. Траплялося й так, що у дитячому щебеті можна було розібрати римовані рядки. Тоді швиденько кликали маму, а Богданчик, потупивши очі додолу, засоромлено мовчав.
Крім того, Богдан-Ігор Антонич з ранніх років виявляв неймовірний інтерес до книжок – він міг годинами просиджувати у батьківській бібліотеці, гортаючи сторінки, розглядаючи ілюстрації. Був досить хворобливим і справляв враження поважної дитини, яка більше часу проводить у розмовах із дорослими, аніж зі своїми однолітками. Через слабке здоров’я початкову освіту здобував дома.
Карпатські гори, чисте повітря, неймовірні пейзажі з перших років життя оточували майбутнього поета. Він любив спостерігати за польотом птахів, бігом хмаринок по небу.
Лисніє липовий, липневий липець,
липучий і лискучий в білім збанку.
В нім розтопились зорі на світанку
і пахощі левад, квітчастих китиць.
Над озером пахучим, золотавим
дзеленькає маленькая бджола.
На брезклі брижі жовтого чола
лягає тінь її пружком імлавим.
Але безтурботне життя перервала Перша світова війна. Вже в перші її місяці, восени 1914 року, Лемківщина перетворилася на арену бойових дій між австро-угорською та російською арміями. Родина Антоничів змушена на рік виїхати до Відня – столиці Австро-Угорщини. Там одного разу, гуляючи з матір’ю в парку, Богдан загубився, але сам знайшов дорогу додому, орієнтуючись тільки за крикливими афішами кінотеатрів і заледве уникаючи загибелі під колесами автомобілів. Цей пережитий стрес потім давався взнаки протягом усього життя.
Після відступу російських військ 1915 року сім’я повернулася додому, але вже в 1919-му їх спіткали нещастя. Антонича-старшого заарештували. Рятуючись від польських репресій (а тоді Польща якраз знищила Західно-Українську Народну Республіку) Ольга, забравши сина, вирушила до свого брата в Чехословаччину.
В 1920-1928 роках Антонич здобував середню освіту в класичній гімназії міста Сянок. Основна увага там приділялася вивченню латини, грецької, німецької, польської мов. Богдан-Ігор був одним із найкращих учнів, учився тільки на “добре” і “дуже добре”. Його завжди ставили за приклад, але Антонич ніколи не був чваньком. Коли професор ставив запитання, ніколи не дер руку. І тільки коли не було охочих відповідати, вставав, і всім своїм засоромленим видом, наче вибачаючись перед класом, давав відповідь.
Складніше було з українською (руською – за тогочасною термінологією), бо на її вивчення відводили тільки 2 години на тиждень. Але попри все, Богдан-Ігор всією душею тягнувся до українського слова. Вчитель, помітивши це, дозволив читати свою бібліотеку. Вже тоді для хлопця найулюбленішими стали вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. У прозі він виділяв Івана Нечуя-Левицького та Ольгу Кобилянську. У той період Богдан пробував писати перші вірші, друзям їх не показував, лише вчителю, який вже тоді звернув увагу на непересічний талант хлопця. Але писав польською, бо майже всі гімназисти були поляками. Українською хлопець спілкувався тільки вдома.
Нарешті, закінчивши гімназію, Богдан-Ігор перебрався до Львова, восени вступав до університету Яна ІІ Казимира на філологію. У той час це був справжній центр науки. У 1870-х там навчався Іван Франко, з 1894-го ординарним професором був Михайло Грушевський. Кожен гімназист мріяв потрапити в цей навчальний заклад. Але це все було до того, як Польська держава окупувала Галичину. На роки студіювання хлопця не було жодного українського викладача. І лише в 1933-му дозволили викладати східну та західно-слов’янську літературу. Та всеобізнаний Антонич не йшов проти системи, не виказував супротиву. Випускник Сяноцької гімназії вивчав польську філологію. Українську він слухав лише в межах курсу.
Окрім навчання відвідував різні гуртки україністів, згодом ставши активним учасником цих зібрань. До кола його друзів належали молоді поети, художники, композитори – одним словом молодь, яка займалася популяризацією української культури. На своїх зборах творча інтелігенція обговорювала проблеми, які виникали в літературі, мистецтві, декламували свої твори. Богдан швидко завоював повагу своїх однодумців, до його мудрих слів усі прислухалися.
У різний час активними учасниками гуртка були: Юліан Редько, Ірина Вільде, Євген Юлій, Ярослав Рудницький та багато інших. До речі, Вільде, говорила, що спочатку думала – Богдан поляк, який намагається звабити їх, дівчат-українок, бо ж якось чудно говорив українською. Та згодом зрозуміла, що вся чудність від того, що хлопець розмовляв виключно літературною українською, але з лемківськими наголосами. У цей період Богдан-Ігор заявив себе і як літератор, і як поет із неабияким талантом.
Його вірші сприймалися по-різному. Одні захоплювалися ними й говорили, що ім’я автора зовсім скоро гримітиме на всю Україну. Другі – скептично або байдуже. Але річ у тому, що Богдан сам їх читав. Його голос і манера читання не дуже сприймалися іншими. Автор не міг добрати правильні інтонації, щоб його твір розкрився повною мірою. Та з часом поціновувачів ставало все більше. У 1931 році Богдан-Ігор Антонич надрукував свій перший вірш. Того ж року вийшла і перша збірка молодого поета “Привітання життя”.
Соломяні, руді, мутні краски
вже осінь пензлем сонця по городі
розкидує й старій, гнилій колоді
подібні барвою стають листки.
На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,
горох журливо хилиться, та й годі.
Босоніж буйний вітер біг по броді,
ногами топче мокрими стручки.
І опустіє лан, що цвів у літі.
Зістанеш ти самітний та німий,
в блиск дивлячись, що вічно той самий.
Хай дощ, хай буря, хай зівянуть квіти,
осліпнеш, почорнієш, та глядіти
не перестанеш ти і.. …. ми.
А попереду ще визнання, палке кохання і трагічна смерть молодого поета.
Варвара Каринська – українка, яка підкорила Голлівуд (1)
Богдана-Ігоря Антонич: Творчий злет і нагла смерть поета. Частина 2
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
