Матту Юлія

Ми познайомилися восени 2017 року. Навіть не так, я познайомилася з п’ятирічним Назаром Навізінським, який розповідав мені про маму Настю. Особливість Назара полягала в тому, що він був найщасливішою дитиною, яку я зустрічала. Тож особливість Насті Навізінської – дати попри все своєму синові щасливе дитинство і не дати йому можливості згадати, як насправді в Києві почалося його щасливе дитинство.

Вона малювала в дитинстві принцес, але тоді ще ніхто не знав, що вона малює своє майбутнє, а її принцеси дефілюватимуть кращими українськими подіумами, каталоги з її колекціями гортатимуть організатори модних українських показів, навіть не здогадуючись, що колись до війни…

Ми так поспішаємо все в житті встигнути і все поробити, що, плануючи завтрашній день, забуваємо про сьогодні. Ми не вміємо насолоджуватися моментом, який називається “зараз”. От і я, зателефонувавши вчора Наталі, моїй мудрій подрузі і, захлинаючись емоціями, розказую, як я планую розвиватися в майбутньому. А вона мене питає: а ти вже насолодилась тим, що зараз маєш?

Все просто. Мужчина, коли він вважає жінку своєю, хотітиме оплачувати її рахунки, взувати і вдягати. Це перша ознака завойовника. Моя жінка – мої рахунки. Він може навіть іноді психувати і показувати їй ці рахунки, але платити в жодному разі не припинить. Бо в такий спосіб він постійно підтверджує свій особливий статус в її житті.

Іноді буває, прокинешся зранку в гарному настрої. Надворі сонечко, півні співають, коти двері виламують, бо голодні, а ти стоїш у старій футболці з плямою від слайму на спині і либишся сама до себе. А потім відкриваєш холодильник, береш звідти ковбасу і нарізаєш. Ти ріжеш ковбасу і думаєш про… ковбасу. Ти в дзені. І в такому стані ти можеш бути увесь день: працювати і думати про роботу, митись і думати про мило. І це триватиме доти, доки хтось тебе з твого дзену не виб’є.

Я-от сьогодні прочитала, що вести колонку в газеті та бути блогером, для Америки – це найвищий пілотаж. А я? Я не збиралася ніколи бути блогером. Тож вибачайте, якщо я зайняла чиєсь місце. Так вийшло (задумливий смайлик).

Вона з сім’єю покидала Луганськ на зламаній машині влітку 2014 року, розуміючи, що ще кілька днів і жити тут буде неможливо. Вони не знали, в який бік краще тікати, а просто їхали по тих дорогах, що були відкриті. Минув рік поневірянь країною, і вони нарешті осіли в Києві.

Чомусь саме аеропорти, на мою думку, найбільше подібні до храмів за своєю енергетикою. Тут моляться частіше, ніж будь де. Ті, хто не зовсім розуміє закони фізики. Навіть я перші кілька років молилася перед посадкою.

Сьогодні мені сорок років. Із цією думкою я прокинулась о сьомій ранку. Не за власним бажанням, а від повідомлень, які почали приходити з інтервалом в десять хвилин. Я лежу з заплющеними очима та рахую повідомлення. Кому це там не спиться? Приємно, звісно, але відкривати-читати спозаранку ще немає сил. Та й спати хочеться страшне, бо за обдумуванням усіх думок, я заснула десь о третій ночі.

“Можеш називати мене Ніночка”, – сказала якось Ніна Яківна, коли я вкотре неправильно назвала її по-батькові. Ніна Локоть у свої 65 років у волонтерських і бібліотечних колах займає стійку патріотичну і громадську позицію. Її енергії та оптимізму вистачить іще на сто чоловік, і вона від цього не втратить. Не знаю, як раніше Київ був без неї і без її реформаторських ідей. Адже до 2014 року Ніна Яківна Локоть жила активним громадським життям у Луганську.

Моя подруга надіслала мені повідомлення. Довге. Основне, що я з нього виділила “завдяки тобі я навчилась бути незручною для багатьох людей і зручною для себе”. Я читала і думала. Чому завдяки мені? Невже я така стала? Може, я за собою чогось не помічаю? Мені здається я по двадцять разів на день вибачаюсь. “Вибачте, що турбую”, “Вибачте, що запізнююсь”, “Вибачте, що не прибрано”, “Вибачте, що не дуже смачно” (дітям). Іноді навіть хочеться додати “Вибачте, що я живу”. Але, на думку оточуючих, я кладу шифер на все, що мене не має турбувати.

Зала для попередньої підготовки моделей перед показом наповнена людьми. Десятки моделей нервують, чекаючи своєї черги до спеціаліста з краси. І тут відчиняються двері та заходить Ольга. Я бачила на власні очі, з якою повагою і теплом на неї дивляться колеги, моделі й модні дизайнери. Тому що сьогодні Ольга одна з успішних візажистів, косметологів і майстрів по зачісках на топових модних показах в Україні.

Дивлячись на Валентину, можна сказати, що вона створена для обкладинок дорогого глянцю – вишукана й неймовірно тендітна, успішна та незалежна. У 2014 році Валя з сім’єю приїхала з Луганська до Києва, і Київ прийняв її.

Сьогодні один мій друг подзвонив і, захльобуючись від щастя, повідомив, що купив машину. Новеньку “Хонду”. Я теж за нього пораділа й наша розмова перетекла в автомобільну тематику. Він розповідав, скільки машин мав за своє життя і які ще хоче купити. А я жувала огірок і кивала.

У мене з’явились квартиранти. Кошенята. Тобто спочатку до мене прийшло одне кошеня, таке няшне, ну як тут не втриматись і не пригріти? Я його погодувала. Гарненький чорний пухнастик помуркотів мені на знак подяки та до вечора привів усіх своїх родичів (ще двох кошенят і двох дорослих котів). Родичі стояли на порозі і вперто чекали на вечерю. Ні, мені таке не підходить. Коти – це відповідальність, це на все життя.

Чоловіки від природи мисливці і їм конче потрібна жінка, яку треба завойовувати. Вони ладні витрачати на це роки, періодично зустрічаючись із доступнішими, і чекати ту єдину, яка на них шифер кладе. Про шифер це я так, образно. Тож моя поведінка з Олігархом була на грані доступності і залежності. Доступність – це не те, про що ви зараз подумали. Це доступність у прямому розумінні – для спілкування і для кохання. Тобто те, що я раніше вважала відкритістю.

От чому, наприклад, у кожної жінки борщ різний? Наче б інгредієнти ті самі, але ж борщ абсолютно різний у всіх. У мене борщ на смак, як в привокзальному буфеті. Тобто ніякий. Скільки разів не намагалася зварити добрий, але виходить вода-водою. Діти напевно думають, що саме так і смакує борщ “як у мами”.

Я вже давно думаю про це – фактично, увесь останній рік. Спочатку це була просто ідея, яку я навіть не наважувалася втілювати в життя. Потім я замислилася над її втіленням. Далі я почала проговорювати це вголос. І сьогодні я взялася втілювати один із найсміливіших зі своїх задумів. Я купила полотно і записалася на урок олійного живопису!

Сьогодні зранку, готуючи сніданок, слухала лекцію про чистку власного простору. Розумна жінка розповідала, що потрібно хоча би раз на місяць чистити простір навколо себе. Спочатку взялася за квартиру і пів дня перебирала речі, які виглядають з усіх шаф. Потім настала черга контактів та повідомлень.

До дня народження лишився тиждень. Дні летять, я знову вдаюся в журбу. Чудова ідея прийшла неочікувано. Звичайно ж Гугл мені щось корисне може підказати. Вбиваю в пошуковик “Як пережити сорокаріччя”. Дійсно, тут купа статей. Читаю “Десять порад, як пережити сорокаріччя” і заразом розбираю всі пункти за порядком.

Про те, що я письменниця, мені не дає забути щільний графік творчих зустрічей, який я складаю раз на пів року. Тож, попри всі події, що відбуваються в моєму житті, творчі зустрічі з читачами я ніколи не скасовую і не переношу. Навіть, якщо настане Апокаліпсис, і вогняне каміння падатиме на Землю, я поміж нього дострибаю до запланованої локації, щоб подарувати радість спілкування! Так, зустріч зі мною – це радість. Насамперед для мене самої.

Мене звати Юлія Матту, і я подорожую світом, щоб сходити в бібліотеку. Дивно, ви скажете? Скільки світу – стільки дива, скажу вам я. Для мене, як для журналістки, це власний і принциповий проєкт: дослідити бібліотеки світу та розповісти світу про культуру, літературу і бібліотеки України.

Я прокинулася вранці з відчуттям, що ще ніколи так не висипалась. Як наче я проспала кілька тижнів, причому заснула я ще перед тим, як зустріла Олігарха і ніякого любовного трешу в моєму житті не було.

– Що тобі подарувати на день народження? – спитала Лотецька, коли ми розпаковували мішки посеред хати. Сказати, що мені було незручно перед нею зате, що впрягла її у свій переїзд – ні, мені було зручно. Є такі люди, з якими завжди зручно. Зручно робити їм послугу, навіть якщо це дуже складно, дорого і має бути виконано о третій ночі. Це я зараз про себе звичайно ж. Тобто це обопільна зручність.

16 липня. Десять днів до дня народження. Цей день я закарбую в пам’яті, сьогодні я переїжджаю до Жашкова. Зовсім переїжджаю, але не впевнена, що назавжди. Якби хтось рік тому мені про це сказав, я би не повірила. Дивна штука життя, з нами відбуваються речі, які ми навіть не припускаємо.

Третій день самотності, згадую я схожу назву роману Маркеса. Мене по життю завжди супроводжує панічний страх самотності. А від самотності мене рятують діти. Я взагалі не уявляю, як люди живуть без дітей? Звичайно ж є багато пар, які з медичних показників не мають дітей, але є й люди, які не заводять дітей свідомо. Хто тоді наповнює їх простір? З ким вони їдять, гуляють і їздять на море? Хто зрештою просить у них гроші? Котики і песики тут не варіант, друзі – це добре, але ж у них є своє особисте життя.

Дуже важко проходити паспортний контроль і дивитися в обличчя працівника міграційної служби, коли твоє власне обличчя залите сльозами. Цікаво, а як часто працівники тут спостерігають таку картину? Вони ж бо мають бути безпристрасними, слідкувати за міграційними правилами, а тут я, як у пісні “Чому розплетена коса, у очах бринить сльоза…”

Наступного дня в Мадриді я, як завжди, збираючись на ранкову каву, застрягла у ванній кімнаті. Вона була простора та розкішна. Тут хотілося набрати води з піною, запалити свічки й лежати увесь день. Окрім крутого дизайну тут були полиці до самої стелі. І всі вони щільно заставлені професійною чоловічою косметикою. Ох і Олігарх, ох і метросексуал! Ну, нехай тішиться, що в нього є все, щоб виглядати і пахнути щодня як після салону краси! У кожного свої забаганки.

– Я хочу з тобою поговорити, – тільки-но прокинувшись, Олігарх повернувся до мене. Ніколи хороші розмови не починаються з таких слів. Я вже знала, що розмова мені не сподобається, але тримаю марку й виявляю крайню ступінь зацікавленості.

Я підійшла. Він уже протягнув руки, щоби мене обійняти. Я відчула носом комірець його сорочки-поло, запах парфумів. Чорт забирай, хоч би зараз не застрибати по терміналу від передозування адреналіном!