Понеділок, Жовтень 14, 2019
Головна Автори Наталія Ціжман

Наталія Ціжман

Avatar
Лялька Lol – це своєрідний ''кіндер-сюрприз'' тільки без шоколаду. Фото: simya.com.ua

Чому мене дратують ляльки Lol

Нещодавно обирала подарунок маленькій дівчинці. Запитала, що їй до вподоби. Виявилося, вона колекціонує ляльок Lol. Я почала дивитися, що це за іграшка та скільки вона коштує. У мене волосся стало дибки – ціна на цю “трохи епатажну крихітку” стартує від 400 гривень. Є екземпляри, за які потрібно викласти і 600, і 1 500 гривень.

Діти – найкращі вчителі

Кілька дитячих спостережень, які будуть корисними для всіх дорослих

Ви їм зовсім не потрібні. Просто живіть далі

Для мене свого часу було неприємним відкриттям те, що життя хоч-не-хоч,...

Дід, що не встиг

Коли мені виповнилося дванадцять років, батьки подарували мені касетний диктофон. Моїй...

Дитинство у селі. В які ігри гралися діти?

Майже все своє дитинство я провела у селі з дідом та бабою....
Оніоманія – це не покупка маленьких радощів життя, а шкідлива звичка, подекуди – серйозний сигнал про психологічні проблеми. Фото: Pixabay

Внутрішня тривога, інфантильність, бажання статусності. Що таке оніоманія та як...

Осіння туга, політичні пертурбації, відчуття швидкого плину часу, самотність, невдоволеність… Ці речі знайому кожному. Відмінність лише в тому, що одні здатні з емоціями та переживаннями впоратися самотужки, а іншим потрібен такий собі “допінг”. Мова не про алкоголь чи наркотики, а про шопінг, який іноді перетворюється не на покупку приємних дрібниць, а на безглузде явище, яке пожирає увесь вільний час, гроші та здоровий глузд.
Знайома поділилась цікавим спостереженням: ''Раніше слово ''вчитель'' викликало гордість, а ''перекупщик'' – зневагу. Нині до вчителя ставляться зневажливо, а до перекупщика – з повагою''. Фото: Jeshoots.com/Unsplash

Учитель? Вихователь? Про професії, які українське суспільство зневажає

У нашому суспільстві заведено говорити один одному та на співбесідах: “Я маю великі амбіції”. Люди не завжди розбираються у відтінках цього слова. Амбіції – не лише висока оцінка своїх інтелектуальних можливостей, а й пихатість та самовпевненість. З іншого боку, саме такі риси зараз і є модними. Інформаційний простір привчає до того, що ти маєш високо нести на голові мітичну корону, щодня досягати успіху, спілкуватися з корисними людьми та мріяти про досягнення статусності. Твоя професія має бути престижною, щоб її не було соромно озвучити. А що таке престижність? Якщо ти скажеш, що працюєш бібліотекарем, помічником вихователя в садочку чи вчителем праці у державній школі, то суспільство здебільшого скаже тобі “пхе!” Може, на вас ще й глянуть співчутливо та запитають: “А де ж ваші амбіції?”
Мешканці будинків змушені дивитись одне на одного крізь вікна власних квартир. Фото: Pixabay

Я – “збоченка”. Така ж, як інші

Хіба ті, хто підглядає у вікна своїх сусідів відрізняються від тих, хто піддивляється за чужим життям у вікна мобільних телефонів? Хіба ті, хто ненароком бачить якусь заборонену сцену у вікні, гірші за тих, хто ненароком бачить її в Інтернеті? Хіба той, хто розглядає квартиру навпроти, різниться від того, хто розглядає в соцмережах чужі інтер’єри та чуже життя?
Взяти стільки, скільки потрібно – нова філософія сьогодення. Фото: Pixabay

Українці та марнотратство. Що змінилось останнім часом

Економити – не означає бідувати. Це вдумливо витрачати кошти, планувати витрати та не пропускати нагоди отримати якісні товари за меншою ціною. Можна сказати, що економити – це раціонально споживати. Коли говоримо про бережливість, то часто маємо на увазі уникнення споживацтва та екологічну свідомість. Українці намагаються забути слово “марнотратство”. Йдеться не лише про людей із низьким рівнем достатку, а й про середній клас. Отож поговоримо про те, як українці змінили філософію своїх витрат та як їм вдалось призвичаїтись до реалій нашого часу.
Розмова з чужою людиною не тільки може поліпшити настрій, надихнути на роботу, розвеселити. Іноді саме сторонні можуть сказати щось таке, що закарбовується в пам’яті назавжди. Фото: Pixabay

Я тільки недавно почала говорити з людьми. І це – дивовижно

Майже ніколи у своєму повсякденному житті не спілкувалася зі сторонніми. Звісно, не беру до уваги певний звичний ритуал у супермаркетах, громадському транспорті, аптеках тощо. “Вам пакет треба?” – “Ні, не треба”. “Як моя дитина у садочку?” – “Все добре”. Це скоріше не діалог, а обмін штампованими фразами. Також я не маю на увазі ті випадки, коли треба було дізнатися котра година (зараз усі дивляться на екран мобільного) чи уточнити адресу того чи іншого місця (зазвичай усі заглядають в Google Maps). Хочу розповісти про ті випадки, коли саме я була ініціатором розмови і, що найголовніше, від сторонньої людини мені абсолютно нічого не було потрібно. Ані поради, ані матеріалу для журналістського твору – абсолютно нічогісінько. І коли від чужої людини нічого не треба, тоді й трапляються найприємніші та корисні розмови.
Українська електричка – це без перебільшення неймовірне сплетіння красивого та потворного, позитиву та негативу, світла й темряви. Фото: Наталія Ціжман

Красиве та потворне. Про будні української електрички

Звичайна українська електричка, яка човгикає між зупинками, – це не просто громадський...
Фото: Pixabay

Народжені у 80-х. За чим вони сумують та про що жалкують?

“Коли я була молодою, то…” – ця фраза якнайбільше пасує бабусі, яка сидить на лавочці біля будинку й усім набридає своїми оповідями. Якось непомітно, перейшовши 30-літній рубіж, зловила себе на думці, що і я часто пригадую давноминулі дні. Правда, ці спогади не набридливо-повчальні, а як щось дуже щемливе, тендітне, оповите серпанком юнацького максималізму. Осінь – найліпший час для спогадів. Отож, народжені у 1980-х роках. За чим вони сумують та жалкують найбільше?
Фото: Pixabay

Не купуйте бабусі мармелад, купіть їй мопед

Одного разу в електричці навпроти мене сиділи три жінки приблизно одного віку – до 60 років. Говорили про життя-буття. Потім одна дістала пів хлібини та розділила її на три частини. Вони обережно ламали хліб натрудженими пальцями й потихеньку смакували. Три жінки їли чорний хліб. Без нічого. Без червоної риби, без масла, без сиру, навіть без сала – жінки, які живуть у селі, радіють простому чорному хлібові. Через кілька станцій вони вийшли з електрички, усі несли великі торби. Видно, їхали з одного села до іншого.
Це особливо знайомо тим жінкам, чиї чоловіки ''виходять із зони комфорту'' та роками сидять на дивані, очікуючи на роботу мрії. Фото: Pixabay

Дайте спокій тим, хто десять років не хоче змінювати роботу

“Коли ти вже зміниш роботу?” – це те, що травмує найбільше. На додачу: “Тобі треба вийти із зони комфорту”, “Я уже дві роботи змінив, а ти й досі сидиш у своєму офісі”, “Треба розвиватися, а не гибіти за таку зарплату”, “Знайди щось достойне”, “Відкрий собі справу і горя не знатимеш” тощо. Люди, які ненароком промовляють такі тривіальні фрази, часто не підозрюють, що наносять душевні рани тим, хто дійсно тривалий час працює на одній роботі, іноді – улюбленій, іноді – тій, яка не приносить морального чи фінансового задоволення.
У нашому суспільстві і досі панує зверхність до людей із села. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Моє село завжди зі мною. Про стереотипи в українському суспільстві

Осінь – традиційна пора весіль. А ще – загадковості, романтики, нових знайомств. Із ким пов’язати свою долю? У кого закохатися до забуття без вороття? “Тільки не в селюка”, “Боронь Боже мати справи з селючкою” – чули таке? Я – так. І неодноразово.
Дати дитині шматок тіста і водночас говорити на важливі теми. Фото: Pixabay

Дитинство в селі. Дзенькіт квасолинок і безцінна мудрість сільської бабусі

Найзатишніший звук у світі – це дзенькіт квасолинок об стінку чавунця. А ще – легеньке торохкотіння картоплі: більша гупає у пластикове відро, а менша дзенькає у металеве. Також я люблю скрегіт ножа, який чистить луску риби. І шелестіння картоплиння, коли трусиш його віником і збираєш колорадських жуків у відро. Коли я чую ці звуки, то кидаю всі свої важливі дитячі справи і щодуху біжу – баба Люба переходить до “легкої” роботи та має час на казку. Ми сидимо у дворі серед насипів картоплі, квасолиння, цибулиння чи серед відер із рибою і разом виконуємо просту буденну роботу – перебираємо, лущимо, чистимо. Іноді ходимо поміж кущів картоплі і трусимо у відра жуків, які ненаситно жеруть наш урожай.