Хтось скаже, що Перший зимовий похід – вершина, тріумф визвольних змагів за Україну 1917-1921, бо це саме він підтримав горіння повстанських смолоскипів Холодного Яру, подвиг та прецедент якого своєю чергою оприлюднений у Галичині Юрієм Горлісом-Горським підтримав палахкотіння свобідного духу, запаленого в серцях перших оунівців, майбутніх вояків УПА, поетів 1960-1980-х, які за власним бажанням пішли на власну страту заради незалежності України.

Та знайдуться і такі історики, що називатимуть Перший похід останньою, невпевненою, а може й непотрібною акцією-агонією Української революції, що лише вселила в серця майже упокореної нації марні надії на визволення. Мовляв, червоний Жовтень, на відміну від царської Росії, все ж приніс Україні формальну незалежність, відносну притомну легалізацію мови та культури, а по Великій війні навіть членство в ООН.

Можна було “пересидіти” у крайній хаті сім десятиріч радянської влади чи ні, на це досить однозначну відповідь дала історія колективізації, Голодомору 1932-33, “об’єднання” України, ще два голоди (1920-х та 1940-х), а також літопис двох культурних “відлиг” – хрущовської та горбачовської. Ми знаємо, що внаслідок семидесятилітньої “більшовизації” та русифікації, Україна достеменно втратила вбитими та померлими навіть не 10, а приблизно 30-40 мільйонів громадян, повноцінні втрати тут складно підрахувати. Навряд чи ця цифра, якби українці відмовилися від змагів 1917 року та власної національності суттєво скоротилася б у історії. Зимові походи також не зменшили б до українства ненависті збоку світового більшовизму.

А от шанс перемогти, мати свою повноцінну країну, в учасників першого зимового походу все таки був. Історія, звичайно, не знає жодного “якби”. Та все ж якби… Білий рух за відновлення імперії викреслив зі своїх планів Україну, а кабінети урядів Франції та Британії її туди внесли як чільного союзника з розбудови світової цивілізації, якби апетити Другої Речі Посполитої та персонально Юзефа Пілсудського щодо України виявилися більш братніми та прагматичними з точки зору створення буферу для оборони власної незалежності. Нарешті якби правило “трьох гетьманів на одну посаду” хоча б одного разу, хоча б восени 1919 було проігнороване українськими отаманами та політичними лідерами, і українство об’єдналося довкола особи, приміром, Симона Васильовича Петлюри. Що ж, тоді б, нехай навіть через кілька виснажливих років війни, омріяну незалежність та державність отримали та плекали б надалі вже наші прадіди.

Наприкінці листопада 1919 року Україна зменшилася до свого абсолютного мініуму. Рештки Наддніпрянської Армії УНР (Галицька армія через замирення Петлюри з поляками змушена була після 6 листопада 1919 року ввійти до складу російської армії генерала Денікіна) опинилися у так званому “трикутнику смерті” Любар–Чортория–Миропіль. Загрожена в оточенні трьох ворожих армій, Червоної, Добровольчої та польської, вона потерпала від тифу.

6 грудня 1919 року на військовій нараді в останній столиці тогочасного воюючого українства, Новій Чорториї, воїни вирішили здійснити боєздатними частинами партизанський рейд армії УНР у запілля “білих”. У поході тилами більшовиків і денікінців взяло участь близько 5 000 осіб. Проте сам бойовий склад частин нараховував 2 000 багнетів, 1 000 шабель та 14 гармат. Головним завданням Зимового походу під проводом Михайла Омеляновича-Павленка було збереження присутності української армії на українських теренах, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, водночас, як її головний отаман Петлюра, займаючись важливими державними справами, перебував зі своїм штабом у Варшаві.

21 січня 1920 року в селі Гусівка Єлисаветського повіту відбулася нарада командирів дивізій армії Зимового походу, вирішено прорвати більшовицьке запілля окремими колонами, рухаючись до району Черкаси–Чигирин–Канів. Українська армія Зимового походу складалася зі:

  • Запорізької дивізії отамана Андрія Гулого-Гуленка;
  • Волинської дивізії отамана Наума Никоніва;
  • Київської дивізії отамана Юрія Тютюнника;
  • Галицької кінної бригади отамана Юліана Шепаровича;
  • Окремого кінного полку полковника Миколи Чижевського;
  • Кінної сотні Штабу Армії.

За весь рейд укрармійцями запіллям ворога пройдено 2 500 кілометрів, проведено понад 50 успішних боїв. Основні битви були під Липовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьївом та Балтою.

Перший зимовий похід проліг теренами теперішніх Житомирської (Романівський, Любарський, Чуднівський райони), Київської (Тетіївський), Черкаської та Кіровоградської (майже всі райони), Миколаївської (Врадіївський, Доманівський, Вознесенський, Єланецький, Новобугський, Казанський), Одеської (Миколаївський, Любашівський, Ананіївський, Балтський), Вінницької (в 1919-му – Хмільникський, Калинівський, Козятинський, Липовецький, Погребищенський, Оратівський, закінчення походу – Чечельницький, Бершадський, Тростянецький, Крижопільський, Томашпільський, Ямпільський, Тульчинський, Піщанський райони).

На момент закінчення походу бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 року налічував 4 319 осіб, 2 100 багнетів і 580 шабель, 81 кулемет, 12 гармат. Ці цифри свідчать про успішність воєнної операції. Маючи втрати в боях, армія змогла отримати поповнення з боку місцевого населення і “вийшла” з 2 500-кілометрового оточення практично маючи ту саму чисельність у живій силі та зброї (за винятком кінноти). Це однозначно успіх. Інша справа, чи достатньо було такої удачі для негайного визволення України з лап загарбників.

Утім, згідно з оцінками переважної більшості воєнних істориків, перший Зимовий похід Армії УНР є щонайгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду Української революції 1917-1921 років, під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами.

Стратегічне значення Зимового походу можна коротко звести до таких пунктів:

– Армія, якій загрожувало цілковите знищення, не лише збережена, а й виконала намічену операцію (всі учасники Зимового походу, що повернулися, були нагороджені орденом Залізного Хреста).

– Пригноблений невдачами осені 1919 року дух війська знову вивищився. Крім того, Зимовий похід пришвидшив ліквідацію Добровольчої армії Денікіна, ворожої щодо української ідеї, на жаль, за визначенням.

Та помітно важливішим є інший прецедент: завдяки Зимовому походу в українській державності взагалі не було перерви між 1919 і 1920 роками, адже елементи державності, влада, населення та територія, усі 5 місяців були в руках Української Народної Республіки. Так, у різний час, мова про різні місцини, але всі вони на теренах України. Існування армії та сам Зимовий похід уможливили українській делегації у Варшаві твердіше ставитися до свого польського контрпартнера, ніж коли б уряд український не мав жодної збройної сили, а отже й подальшу воєнну співпрацю з поляками та спільний травневий тріумфальний похід Києвом.

Зимовий похід став для незламних холодноярців, для всіх повстанців, що перейшли до партизанської війни, великою і потрібною надією. Тепер у гаях та по яругах незламним українським селянам було кого очікувати й за що вмирати: от-от, і військо Петлюри повернеться, міркували наші праотці. Багато хто з них, щоправда, покладе свою голову якраз через надмірну довіру українським очільникам із-за кордону, сигналу про всеукраїнське постання вони чекатимуть до останньої миті, та часто так і не дочекаються. “Білий рух” було остаточно скомпрометовано: населення зустрічало партизанські українські частини як своє військо і свою владу. Більшовицька програма поживитися за рахунок українського хліба була зірвана: селяни могли все ще вірити і сподіватися на своїх рідних отаманів, нерідко даючи відсіч приходькам у шкірянках. 1919-го ці зайди прийшли в Україну як інтернаціоналісти, що нищили портрети Шевченка, а українськомовних вважали контрреволюціонерами.

На жаль, наступного року найбільші наші вороги змінили личину: нарком військових справ видав широко знаний декрет, в якому наказував цілком інакше ставитися до українського населення. Власне, з цього часу починається “українізація по-радянському”, до лав якої добровільно, примусово і через страх за життя стали сотні українських письменників і тисячі освітян. На жаль, тактика “пересидіти більшовизм” не мала успіху. Замість миру українці отримали перманенту війну, якщо не супроти них, то – світову. А замість захисту особи, добра, звичаїв, культури та праці громадянина українців перетворили на перманентний щит (і меч), який більшовики потім використовували, опікуючись інтересами бандитської панівної верхівки псведодемократичної держави.

Однак обидва зимові походи все ж змусили майбутню червону імперію рахуватися зі словом “Україна”. І відтоді, з цих двох зим, двох походів, бере початок не лише українська партизанка, а й світло української перемоги. Відтоді воно ближче лише тому, що на планетарному рівні була озвучена ідея іншої, ніж промосковська, державності, і номінувалася вона не розпливчасто, як “Русь-Україна” у Михайла Грушевського, а лаконічніше, немов постріл зі самострілу: “Україна”.

Мости Степана Кожум’яки

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram