Станично-Луганська районна державна адміністрація оголосила Всеукраїнський конкурс-есе “Країна моїх мрій”, результатом якого має стати роман з есеїв. Ще раніше з цього прифронтового селища Україною покотилася хвиля флешмобу “Шануймо рідну мову”. Активна участь дітей Станично-Луганського району у Всеукраїнській акції “Що таке український інтерес?“, який організувала наша редакція, культурологічні поїздки дітей по всій Україні, патріотичні фестивалі та акції – саме у такий спосіб місцева адміністрація стверджує і доводить як місцевим мешканцям, так і окупантам та терористам, що Станиця Луганська – це Україна! Попри неймовірні складнощі, життя тут потроху відновлюється. Й надто важливо тепер підтримати ініціативи місцевої влади та громадських активістів щодо налагодження мирного життя.

Руйнувати – не будувати

Чим ближче під’їжджаєш до цього прифронтового селища, а Станиця Луганська розташована безпосередньо на лінії зіткнення, тим більше бачиш руйнівні наслідки війни. Понад 10 тисяч гектарів вигорілого від обстрілів лісу – тепер схожі на пустелю. Парадокс цієї історії в тому, згадує голова Станично-Луганської районної держадміністрації Юрій Золкін, що тоді, коли нашим військовим на передовій дуже бракувало матеріалів для будівництва оборонних укріплень, він домагався, аби вже повалені й обгорілі дерева дозволили використовувати на будівництві бліндажів. Тепер це вже майже трухляччя, що тільки придатне на дрова.

В самій Станиці Луганській вибухи потрощили цілі вулиці й квартали, особливо ті, що були ближче до Сіверського Дінця – лінії фронту. Загалом понад дві тисячі будинків, або кожен четвертий.

Сергій Дяченко згадує: “Влітку 2015 року працював на своїй присадибній ділянці й раптом щось як гахнуло! Дах розлетівся, а потім стали вибухати іскристі кулі, які дотла спалили хату, сарай, й дуже шкода, що разом з вуликами згоріли й бджоли”. Пан Сергій припускає, що, росіяни випробовували якийсь новий вид озброєння. Уже третій рік він живе у тещі, подав усі документи на державну допомогу для відновлення садиби, але жодної копійки уряд не дав. Так само і по всій прифронтовій території Луганщини. На відбудову приватних помешкань обіцяної допомоги від уряду нема. Комусь частково відновити хату допомагають міжнародні фонди, є певні виплати (до 3 000 гривень) від місцевої адміністрації, а от із Києва – нуль!

Незрозуміло, про який “план Маршала” чи інший для відновлення прифронтових територій кажуть урядовці, але довіра до центральної влади тут напряму залежатиме саме від її спроможності допомогти місцевим людям відбудувати свої помешкання та понівечену інфраструктуру. За кошти грантів та місцевих бюджетів цього явно не зробити.

Діти знімають кліпи про війну та мир

Діти записали й змонтували відеоролик, який відправили лідеру гурту “Океан Ельзи” Святославу Вакарчуку. Але або він не отримав його, або просто не звернув увагу. Та діти дуже чекали на його реакцію

Станично-Луганська школа №1 колись стояла з вибитими шибками та пошкодженим дахом. Через активні бойові діти тут довго не навчались. Коли ж ситуація на фронті стабілізувалась, у школі зробили ремонт. Замінили всі 137 вікон й 850 квадратних метрів даху. Доглянуті коридори, мебльовані класні кімнати, куточки патріотичного виховання і особлива шана випускникові школи В’ячеславу Фірсову, який загинув за Україну. Школа напряму активно контактує з литовськими колегами, й саме вони допомогли створити центр дитячої творчості. “Ще в 2015-му році наші діти записали й змонтували відеоролик, у якому описали жахіття війни. Цей ролик вони відіслали лідеру гурту “Океан Ельзи” Святославові Вакарчуку, який тоді активно звертався до нас зі своїми громадськими ініціативами. Але або він не отримав його, або просто не звернув увагу… Та діти дуже чекали на його реакцію”, – розповідає директор школи Ірина Тімохіна. Зараз діти готують ще одне відеозвернення, воно вже буде присвячене миру.

Занепокоєні вчителі й тим, що в школі надто поменшало учнів – до війни їх навчалось 625, а тепер – лише 250. Решта виїхали з батьками хто-куди. Водночас, є й приємний факт. Тепер до них записалося на дистанційне навчання 27 дітей з окупованого Луганська. Пізніше вони приїдуть сюди складати ЗНО, а далі подаватимуть документи в українські виші.

У районному Будинку культури готуються відзначити 50-річчя установи. На сцені тренуються місцеві таланти, поруч у відремонтованих залах працюють діти в образотворчому та хореографічному гуртках. Тут же курси для дорослих із вишивання та крою. “Люди вже дуже втомилися від війни, тому ми намагаємося лікувати їх мистецтвом та корисними заняттями”, – розповідає виконувач обов’язків директора закладу Анатолій Воржев і хвалиться, що на останній сесії районної ради депутати проголосували за виділення 1 мільйона 600 тисяч гривень на закупівлю автобуса для місцевих артистів. Тепер не доведеться щоразу просити машину у відділі освіти.

Так само місцеві депутати надали кошти на відбудову стадіону й підтримку медичних установ. Наприклад, у лікарні села Петропавлівка в 2016–2017 роках повністю зробили ремонт поліклінічного відділення лікарні, амбулаторії, дитячої консультації, станції “Швидкої допомоги”, прийомного відділення та лабораторії. За словами головного лікаря Марини Миронової, в лікарні, окрім заміни вікон та ремонту даху, оснастили технікою й медкабінети, нині готуються замінити систему опалення. Взагалі, на її думку, медицина зараз фінансується краще. Водночас, є купа запитань щодо медичної реформи. Наприклад, чи залишиться тут “Швидка допомога”? Чи пацієнт сам має себе доправляти до медичного закладу? Які профілі лікарів збережуть тут, а які діятимуть лише у центрі медичного округу? Складно оцінювати реформу і перспективу, коли важкого хворого доведеться лікувати вже не тут, а везти за 130 кілометрів розбитими дорогами до Сєверодонецька.

Саме через невизначеність майбутнього галузі та низькі зарплати в медичних закладах Станично-Луганського району дефіцит кадрів становить понад 50%. Юрій Золкін переконаний – без належної оплати праці та грамотної медичної реформи тут, на прифронтовій території, в лікарнях скоро нікому буде працювати. З сімох майбутніх лікарів, що вчилися в медичних університетах за програмою підтримки сільської медицини, додому, працювати в Станично-Луганському районі, не повернувся жоден.

За що воюємо?

Невідомо, чи залишився б Станично-Луганський район підконтрольний українській владі, якби не принципова позиція керівника району, якого підтримують місцеві активісти та волонтери. Саме під їхнім тиском депутати місцевої райради одними з перших в області проголосували за визнання Росії агресором та за 100-відсоткове вживання української мови в освіті. Про патріотизм Станиці Луганської свідчать й державні синьо-жовті прапори чи не на кожному стовпі селища, й гучномовці, що ретранслюють ефір українських радіостанцій. За словами волонтерки Свєти Свєтікової, нас, патріотів України, тут не так багато, але ми активні, й головне, що нас підтримує молодь та армія. Тут, у Станиці Луганській, працює підрозділ Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України (СІМІК). Саме “сіміки” виступають переговорниками між агресивно налаштованими місцевими мешканцями, які стали жертвами російської пропаганди на кшталт “розіп’ятого укропами хлопчика”, та військовослужбовцями ЗСУ. Цього разу “сімікам” випала приємна місія вручити дітям гуманітарну допомогу – книжки від харківських видавців.

І найбільше, що відповідає гаслу “Станиця Луганська – це Україна!” — місцеві діти. Вони пережили війну й саме вони хочуть конкретних дій – і від центральної, і від місцевої влади.

Голова РДА пообіцяв звернутися до депутатів райради з пропозицією виділити мільйон гривень на молодіжні ініціативи. Їх використання залежатиме тільки від членів Юнацького парламенту.

Щоб дорослі “не кидали слів на вітер”, а зайнялись справами, старшокласники створили Юнацький парламент. До його складу увійшли найактивніші представники шкільного самоврядування. Діти хочуть не тільки впливати на рішення місцевої влади, а й, як записано в Положенні про Юнацький парламент, виховувати нову особистість: “Основною метою діяльності Парламенту є виховання розвиненої особистості із чіткою громадянською позицією, конкретно сформованими поглядами та інтересами; виявлення, розвиток та підтримка творчості, захист законних, соціальних, економічних, творчих, спортивних та інших спільних інтересів членів організації, що проживають у Станично-Луганському районі”.

Станично-Луганський район сьогодні ніби шальки терезів, на яких вирішується не тільки майбутнє цієї території, а й усіх прифронтових земель та й майбутніх звільнених. Люди по обидва береги Сіверського Дінця втомились від війни й хочуть миру та стабільності. Саме тут ціна безвідповідальності та пасивності надто висока. І якщо влада, громадськість і ми, журналісти, не приділятимемо цим людям належної уваги, мовляв, інших проблем вистачає, ми можемо “загубити” їх і цю територію. Й відповідно постає питання – за що ж тоді воювали і гинули?

“Український інтерес” цим матеріалом завершує цикл публікацій “Зі Станично-Луганського блокнота”, водночас, ми продовжуємо стежити за життям цієї частини України.

Читайте також:

Юрій Горбань, “Український інтерес”, Станиця Луганська – Київ

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram