Якщо ви були в холі адміністративного приміщення Національного ботанічного саду ім. М. Гришка, що в Києві, то не могли пройти повз одну картину і не помітити її. Перш за все через те, що вона гігантська і займає значну частину центральної стіни прямо над сходами. По-друге – там зображена трава. Так, просто трава. Зате яка! Вона, як жива, грає всім можливими відтінками, дихає теплом і сонцем. Автор цієї роботи – Любомир Мартинюк, який колись, у відчаї, що в нього як у художника нічого не вдається, ліг на землю і… ніби почув голос трави: “Намалюй!” На сьогодні він створив понад 10 тисяч картин, які експонуються в галереях, музеях, храмах, навчальних закладах України, а також перебувають у численних приватних колекціях за кордоном – у Норвегії, Чехії, Німеччині, Великобританії. Його роботами оформлений Дитячий будинок “Любисток” на Київщині, два храми на Західній Україні. А тут, в ботсаду, розміщена його творча майстерня, де завжди можна оглянути нові твори митця.

39-річний Любомир Мартинюк народився в селі Солотвин на Івано-Франківщині. Закінчив Львівську національну академію мистецтв, відділ сакрального та монументального живопису. Займається живописом близько 25 років. Пише переважно олією. Останні 12 років проживає на Київщині (м. Боярка). Разом із дружиною виховують шестеро дітей і чекають на сьому.

Із дитинства Любомир хотів бути священиком. Але якось у 7-му класі відчув, що його покликання – образотворче мистецтво. Хоча до того часу малюванням не захоплювався. Навіть більше – казав, що це ніяк не може бути його професією. Однак коли прийняв рішення – все ніби стало на свої місця. “І зараз я розумію, що все зробив правильно. Щоправда, мама моє рішення не підтримала, сказала: “Не дай Боже! Невже ти будеш усе життя таким же бідним та алкоголіком, як інші художники?” Тоді я їй поклявся, що ніколи не вживатиму алкоголь. Так воно і є”.

Після школи Любомир вступив до Косівського коледжу прикладного та декоративного мистецтва.Спочатку слухняно вчився і все робив, як йому казали, але вже з другого курсу почав активно експериментувати з кольором, техніками, образами, сюжетами. Це постійно призводило до невдоволення викладачів. “Мені казали: “Закінчиш коледж і тоді малюватимеш, що захочеш. А зараз треба робити те, що кажуть”. Я відповідав, що втрачу натхнення. Я не міг ні на секунду пожертвувати своїм натхненням заради оцінок і похвали вчителів. Так було не тільки в коледжі. В академії доходило до того, що навіть якось мої роботи не прийняли до заліку, позривали зі стін і висварили за них, і за ніч довелося все перероблювати. Ці вибухи були впродовж усього мого навчання і традиційно закінчувалися погрозами вигнання. Я плакав, але не каявся”.

Шлях навчання був дуже непростим.Від Любомира відмовився рецензент, керівник дипломної роботи, не підтримував завідувач кафедри. “Мої роботи надто сильно не вписувалися в уявлення про те, що я – студент і закінчую 6-й курс – у них не простежувалась академічність. До того ж я часто малював не те, що задавали. Потрібно було, закриваючи семестр, 4 картини написати. Я приносив відразу 50. Які з них вибрати – не знав. Приносив усі й виставляв усюди – в коридорі, в аудиторії… Пропонував викладачам самим обирати. І так було постійно”. Якось задали зобразити фігуру, а він не втримався і написав 100 портретів своєї дружини. Він тоді тільки одружився і хотів її писати. Реакція викладачів була бурхливою.

Одним із ранніх напрямків роботи Любомира Мартинюка було зображення тварин і птахів. Це почалося ще в Карпатах, коли він навчався в коледжі, і тривало 10 років. На цих роботах позначився вплив гуцульської кераміки, настінного розпису, народного іконопису на склі. Жанр, у якому він працював, ніс радість, сміх, свободу. Але прийшов новий період, і він поставив перед собою мету вивчити всі сучасні техніки. Академію закінчував, захопившись абстракцією. І такою, що викладач Любомир Медвідь сказав: “Із цим можна увійти в художній світ, але нашу академію після такого закриють”.

Три роки Мартинюк провів у Тернопільській області, на хуторі біля Почаєва. То був такий період: хотілося забути про гроші, просто творити і зрозуміти – чи можна, пишучи картини від душі, а не на замовлення, утримувати дружину і двох (на той час) дітей? Він хотів, щоби картини були живі, йому хотілося передати дух життя, але не через реалізм природи, хоч і не відрікаючись від нього. Це мав бути живопис серця. Його тоді дуже підтримували слова: “Був вірним у малому – поставлю тебе над великим”.

Щоби прогодувати родину, довелося багато фізичного працювати. У родини було 7 гектарів землі, яку Любомир обробляв кіньми. Працював зранку до вечора, вночі малював. Щоправда, лише маленькі ескізи – в митця не було ні фарб, ні підрамників. Також працював для інших людей – рубав дрова, копав городи. І настільки усім цим захопився, що вже й забув про творчість. Але вечорами приходило розуміння, що душа – теж ніби земля. І її треба обробляти, сіяти туди свої зерна.

Якось він, як наяву, побачив свою виставку. Те саме бачилося… і його дружині. Вона вірила в нього завжди. І Любомир почав втрачати спокій: “Я маю творити!”

Інші люди теж почали так говорити. Тесть якось запитав: “Чому не малюєш?” Дізнався, що потрібні підрамники, фарби, а це дорого. Тож дістав із горища дошки, які там лежали для господарчих потреб. Віддав усі. А мама віддала мішки, які я потім натягнув на виготовлені підрамники. Лишилося тільки роздобути фарби.

Незабаром, приїхавши у Львів, зустрів знайому художницю. Вона запропонувала помалювати її фарбами. Це було в Стрийському парку. Поки малював – зібралося багато людей. Стали просити продати картини і написати ще. “Ваша палітра, як у Ван Гога! А не зробите мені копії Ван Гога? “Соняшники”!” Він був шокований – копії ніколи не робив! Ба більше – я ненавидів цей процес! Але тоді з’явилося натхнення.

Тож так і почав створювати копії. Йому замовляли роботи Ренуара, Моне, Гогена, Рембранта, Шардена, Енгра та ін. Так день у день працював три роки, нічого свого не творячи. Оплати майже ніякої не брав, тільки за матеріали. Був радий чути запах фарби, просто працювати. Однак прийшов новий період, і він зрозумів, що це насправді нікому не потрібно.

Одного разу в молитві Любомир звернувся до Бога з запитанням, що б Він хотів, щоби саме для Нього написав? “І в моєму серці з’явилася відповідь: “Вийди у двір. Присядь і намалюй траву”.

Художник почав розглядати траву. І – диво! Трава виявилась набагато цікавішою, ніж він її бачив раніше. Згодом саме картина трави дала йому усвідомлення того, що він може вільно творити все те, що бачить довкола, і це людям потрібно, як повітря. Ці роботи стали купувати і просити нові, що його дуже дивувало. Настав період, коли він вже завжди мав гроші на матеріали і на поїздки.

10 років майже всі свої роботи Любомир роздавав безплатно. “Дружина мене любила і за всі 18 років, відколи ми разом, ніколи не сварила за гроші. Не гроші головне. Головне – світитися. Я свою творчість називаю хлібом. Ну як можна хлібом не поділитися з іншими?”, – розповідає митець.

Але хоч вони й жили завжди дуже скромно, часом бідно, проте не були залишені без підтримки. Скільки разів їм потрібно було щось творче реалізувати, на що не було грошей, але молився і буквально наступного дня складалося так, що приходила допомога! Рівно настільки, скільки було потрібно.

12 років тому Любомир Мартинюк переїхав до Києва. Думав, тимчасово. Київ для нього, сільської людини, був таким, як Нью-Йорк, який, здавалося, може стерти, як мурашку. До переїзду двічі пробував тут продавати картини – ніхто нічого не брав. “Я би все роздав, бо тяжко було везти назад. Але потрібні були гроші на дорогу, на життя. І я не розумів, як жити далі. Але не здавався, і в якийсь момент усе почало змінюватися. І саме картини трави дали мені перші заробітки. Люди просто змушували брати гроші”, – каже художник.

Перші два-три роки, коли переїхав до столиці й почав працювати в майстерні в Національному ботанічному саду, навіть нікуди не ходив – розумів, що в будь-який момент може поїхати з Києва, і тому використовував для роботи кожну хвилину. Він так закохався у ботанічний сад, що ніколи й не міг подумати, що зможе творити, витримуючи спеку чи мороз. Це була якась одержимість роботою.

На картинах, каже Любомир, він зображує любов.“Зараз для мене в мистецтві стоїть питання не про те, що і як творити, а просто дарувати творчістю життя. Настав час любові, того, що людям потрібно – мистецтва як живої води, ковтка свіжого повітря, простоти і чистоти образу”, – усміхається Любомир Мартинюк.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter