Зараз опитування громадської думки проводять з будь-якого приводу. І це правильно – адже, врешті, «голос народу − голос Божий». І підтримка з боку громадської думки, будь вона виражена через референдум чи через соціологічне опитування – вагомий аргумент для політиків.

Але часом буває, що «голос народу» використовується проти цього самого народу і виникає запитання – чи справді опитування громадської думки відображають саме позицію громадян? Мабуть, для того, щоб можна було ствердно відповісти на це запитання, насамперед повинна бути виконана головна умова – люди повинні мати можливість висловлювати свою думку вільно, не боячися негативних наслідків для себе за надмірну щирість.

У цьому сенсі цікаво розглянути результати опитувань громадської думки у «невільних» суспільствах. Французький соціолог Жан-Поль Ґремі досліджував результати опитувань громадської думки французів у роки Другої світової війни під час нацистської окупації.

Так, наприклад, Жак Дурден, якого Ґремі називає «справжнім професіоналом у галузі соціологічних опитувань» і який, до речі, і в післявоєнній Франції цілком успішно керував соціологічною дослідницькою установою, після підписання угоди про перемир’я між Німеччиною і урядом Петена (який створив режим нацистського типу і якого не визнавав генерал де Голль, сформувавши власний уряд у вигнанні) у жовтні-листопаді 1940 року провів перше опитування серед французьких військових, що потрапили до німецького полону. Відповідаючи на запитання: «На вашу думку, який уряд − маршала Петена чи генерала де Голля має краще майбутнє?», переважна більшість (трохи менше двох третин) опитаних французьких полонених віддала перевагу уряду Петена.

На запитання «Яким Ви бачите майбутнє Франції, якщо Англія переможе? Яким ви бачите майбутнє Франції, якщо Німеччина виграє війну?», були переважно отримані такі відповіді: «перемога Англії дозволить уникнути можливих територіальних втрат для Франції, але означатиме для Франції «повернення євреїв та масонів» та відродження «режиму безсилля і безладу», перемога ж Німеччини, на думку військовополонених французів, потягне за собою втрату Ельзасу та Лотарингії і частини колоній, але сприятиме покращенню соціальної політики та зростанню довіри до владних інститутів.

Як бачимо, з результатів цього опитування створюється враження, що французькі військовослужбовці в полоні цілком засвоїли нацистську риторику.

Пізніше Жак Дурден створив дослідницьку соціологічну організацію L’Office Français Jacques Dourdin (OFJD) (Французьке агенство Жака Дурдена). Опитування, проведене цією організацією у квітні 1942 року в окупованому німцями Парижі, стосувалося оцінки парижанами діяльності голови вішистського уряду П’єра Лаваля – відверто пронацистсько налаштованого політика (саме на вимогу німців Петен, який перебував з Лавалем в особистому конфлікті, вимушений був призначити його очільником уряду). У своїй програмній промові Лаваль заявив: «Щоб створити нову Європу, Німеччина веде гігантські битви. Я бажаю перемоги Німеччини, тому що без неї завтра більшовизм утвердиться всюди». Лаваль організував насильне вивезення кращих французьких робітників до Німеччини, дозволив на неокупованої території діяльність гестапо для боротьби з Рухом Опору, створив французький аналог СС («Міліцію») та гестапо («Карленг»), керував арештами і відправкою на знищення євреїв Франції. Якщо Петен після перемоги над нацизмом уникнув смертної кари (вона була йому замінена довічним ув’язненням), то смертний вирок Лавалю був виконаний у жовтні 1945 року.

Відповідаючи на запитання: “Чи вірите ви, що П’єр Лаваль зможе працювати в інтересах Франції?», 40% опитаних жителів Парижа однозначно відповіли «так», а ще 11% − що сподіваються на це, але все ж чекатимуть на реальні дії, і лише 15% відповіли «ні».

Cам Лаваль, коли йому повідомили ці результати, відповів, що він не вірить їм, оскільки вважає занадто оптимістичними. Як пізніше згадував Жак Дурден: «Коли я приніс результати цього дослідження Лавалю, він ознайомився з ними із скептицизмом і відверто сказав: “Я не дбаю про популярність. Якби я хотів здобути популярність, то повернувся би спиною до свого обов’язку перед Францією». «Я навіть мав враження, що він відчував якусь втіху від усвідомлення власної непопулярності”, – додає Дурден. Однак, це опитування показало, що 51% парижан так чи інакше висловлювали симпатію до пронацистського політика, і результати цього дослідження – аж ніяк не фальшивка, оскільки особливої зацікавленості і навіть довіри до його результатів сам «об’єкт дослідження» не виявив.

То чи дійсно більшість французів під час окупації були прихильниками пронацистських політиків, чи все ж опитування в умовах окупації не відображали реальних умонастроїв людей? Адже у вішистькій Франції існувала мережа інформаторів, які відстежували так звані «приховані настрої» (тобто ті, що висловлювалися в неофіційній обстановці), і їхні донесення свідчили зовсім про інші настрої населення, ніж ті, про які доповідали вищенаведені соціологічні опитування. Власне, повідомлення від цих інформаторів значною мірою і зумовлювали скептицизм Лаваля.

Про різницю між «двома громадськими думками» (тією, що висловлювалася «в «офіційній обстановці» і тією, що висловлювалася лише в колі найближчих родичів та друзів, яким найбільше довіряють), добре відомо колишнім радянським громадянам. Джордж Орвелл у романі-антиутопії «1984», описав подібне явище як «дводумство»: «Дводумство означає здатність одночасно дотримуватись двох переконань, що суперечать одне одному. Партійний інтелігент знає, … що шахраює з дійсністю, а проте за допомогою дводумства він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше його не здійсниш акуратно, але має бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини». Для радянської людини було нормою розповідати анекдоти про Брежнєва, а потім вилізати на трибуну і виголошувати промови про «вірність комуністичним ідеалам» і «керівну роль партії».

Радянські соціологи практично не проводили опитувань на політичну тематику не тому, що не хотіли, а тому, що їм цього не дозволяли. Опитування на політичну тематику було дозволено проводити лише так званому «закритому відділу» (офіційна назва – відділ соціологічних проблем пропаганди) Інституту соціальних досліджень (ИСИ) Академії наук СРСР, очолюваному доктором філософських наук (а за сумісництвом полковником) Віленом Івановим. Як пише він сам у книзі «Люди и годы: записки социолога», «я согласился возглавить закрытый отдел ИСИ АН СССР, отдел, изучавший состояние массового сознания, его деформацию под воздействием зарубежной пропаганды и негативных явлений в жизни советского социалистического общества. Шла холодная война, и мне, военному политработнику, были понятны и близки такого рода проблемы… Постоянно изучалось общественное мнение населения относительно некоторых негативных явлений в советской действительности как факторов, могущих создать известную предрасположенность к восприятию буржуазной пропаганды в целом и подрывной в особенности… Готовились публикации закрытого характера, предназначенные для информирования партийных инстанций и заинтересованных государственных ведомств» (насамперед КДБ).

Публікація для широкого загалу опитувань на політичну тематику була заборонена навіть попри те, що відповіді на всі «політичні питання» були цілком очікуваними і переважна більшість громадян відповідала «так, як треба». Але партійне керівництво вважало неприпустимим, якби засоби масової інформації опублікували повідомлення, що навіть невелика (5-10%) частка населення висловлює незгоду з «генеральною лінією партії». Офіційно вважалося, що «антирадянску позицію» можуть висловлювати лише одинаки-відщепенці (чимось особисто ображені на систему або й взагалі психічно хворі).

Та й загалом радянська система не дуже «дружила» з дослідженнями та статистикою, які розкривали стан справ у країні. Як відомо, коли Сталіну не сподобалися результати перепису населення СРСР у 1937 році («эти цифры хуже контрреволюции»), керівники статистичного відомства були розстріляні, а результати перепису анульовані. Один із «старих більшовиків» і очільників Компартії часів Леніна, Лев Камєнєв, також розстріляний у 1936 році, у середині 20-х років говорив: «Я боюсь сейчас касаться какой бы то ни было цифры. Мне достаточно прикоснуться к цифре, чтобы потом эти цифры были «опровергнуты»! Это не потому, что сами по себе цифры плохи, а потому, что цифры втянуты в политическую борьбу».

Зараз настали часи значно гуманніші, тому коли у 2018 році, голова Росстату Олександр Суринов в черговий раз (п’ятий рік підряд) доповів про зниження доходів росіян, його не стали розстрілювати, а просто зняли з посади, призначивщи на його місце людину, яка до того жодного дня в статистиці не працювала.

В останні роки існування СРСР, коли заборона на політичну соціологію була знята і настала епоха «гласності та перебудови», звичка громадян відповідати під час соціологічних опитувань «так, як потрібно» поступово зникла, через що, зокрема, висловлюваний під час цих опитувань рівень довіри до радянського керівництва різко зменшився. Але, як виявилося, компартійні функціонери недарма боялися оприлюднень «незручних» цифр» – невдовзі радянська система дійсно розвалилася.

Як відомо, з початку 2000-х років в Росії розпочався процес відновлення «традиційних устоїв» і одним з ідеологів цього процесу виступив Генеральний директор Всеросійського центру вивчення громадської думки (російська абревіатура − ВЦИОМ) Валерій Федоров. Як він пише у своїй книзі “Русский выбор: введение в теорию электорального поведения россиян”: «Реформы Путина стали своего рода “культурной контрреволюцией”, ответом влас­ти на вызревший массовый запрос на возвращение к традиционным для России формам и образу влас­ти. Они опирались…на никуда не исчезнувшие, хотя и “приглушенные” десятилети­ем 1990-х исконно российские политические архе­типы. … Путин оперся на культурный архетип “единс­тва и силы власти”, что сделало его политику аб­солютно легитимной для большинства населения…. Раньше это был царь, затем генеральный секретарь, теперь – президент… Власть предполагает наличие единой воли, не дробящейся и не ослабляемой ненужной поли­тической дискуссией и конкуренцией”.

Інший напрямок путінських реформ – це ліквідація моделі конкурентних виборів і заміна її плебісцитарною моделлю. Згідно з останньою, на виборах має відбуватися не боротьба різних політичних сил за владу, а підтвердження народом підтримки влади: «ибо плебисцит – это поддержка власти большинством народа. Точные цифры не важны, главное, чтобы преимущество было подавляющим… Результаты выборов и победа на них определенного кандидата (партии) заранее считаются всеми предрешенными, но при этом сохраняется высокая явка на выборы и избиратели действительно голосуют за «назначенного победителя».

І останній штрих – державна інформаційна політика. Її завдання – не допускати зниження авторитету влади. “В 1990-е годы российские СМИ, приватизиро­ванные олигархами и подчинённые их целям, чем дальше, тем больше работали на разрушение сложившегося общества и правил игры, проводили линию на ослабление авторитета власти, олицетворяющих её персон и самого государства. Такая линия внесла значительный вклад в процесс падения авторитета власти и дестабилизации политической системы. При Путине контроль над важнейшими СМИ вернулся к государству либо лояльным но­вому режиму собственникам, произошла чистка журналистского корпуса, массмедиа перешли от фронтальной критики государства и всех его инс­титутов к дозированной критике “отдельных уз­ких мест”….. Восстановление контроля государства над СМИ стало важным элементом обеспечения популяр­ности режима Путина-Медведева и серьезно повли­яло на эволюцию электорального поведения россиян в сторону реанимации державнической политичес­кой культуры как доминирующей”.

Але елементом такої політичної культури є також те, про що пише російський журналіст Андрій Колесников: «Российский человек с давних советских времен знает, что в нашей стране жить надо незаметно. И тогда жизнь будет долгой». Це також означає, що не варто висловлювати свою власну думку, у тому числі й під час соціологічних опитувань, якщо можна користуватися вже готовою «громадською думкою», основні тези якої доносяться до громадян через «контрольовані і зачищені» засоби масової інформації.

Саме ця обствина дозволила керівнику Левада-центру – однієї з небагатьох незалежних російських дослідницьких соціологічних установ (за що вона отримала офіційний юридичний статус «іноземного агента»), стверджувати, що в Росії «текущие опросы общественного мнения фиксируют не столько динамику настроений и представлений общества, лишенного независимых источников информации, сколько эффективность государственной пропаганды».

Однак, слід зауважити, що «ефективність державної пропаганди» полягає тут не стільки в тому, що їй вдається когось переконати, скільки в тому, що значна частина громадян орієнтуються на отримання від органів пропаганди прямих вказівок, які відповіді під час соціологічних опитувань будуть вважатися «правильними», а які – «неправильними» і готові відтворювати «правильні» відповіді під час соціологічних опитувань.

Готовність росіян поміняти власну (відкрито висловлювану) думку на протилежну наочно демонструє стрімка зміна ставлення до військового втручання Росії в Сирії восени 2015 року. Дослідження Левада-центру, проведене у вересні 2015 року (тобто менш ніж за місяць до того, як це військове втручання відбулося), показало, що лише 14% росіян підтримували «пряму військову підтримку» уряду Башара Асада.

На відміну від підготовки до «української кампанії», російські органи пропаганди не проводили попередню ідеологічну обробку свого населення на предмет того, що Росія повинна ввести війська до Сирії, тому більшість росіян до останнього вважали: «нам там робити нічого». Але досить було, щоб телевізор хоча б кілька днів поговорив про мудрість рішення керівників Росії стосовно введення військ, як росіяни стали масово висловлювати іншу думку. Результати опитування, опубліковані на початку жовтня 2015 року, показали, що 47% респондентів вже стали вважати, що «Росія повинна підтримати Башара Асада в його боротьбі з «Ісламською державою» та сирійською опозицією», і лише 28% − що Москва не має втручатися в конфлікт.

Звичайно, і в найбільш демократичних країнах існує залежність громадської думки від засобів масової інформації, так само як і там існують люди, які не наважуються висловлювати під час опитувань точку зору, яка, за їхнім відчуттям, може бути засуджена оточуючими людьми. Але в «невільних» суспільствах ситуація стає такою, що результати соціологічних опитувань фіксують вже не власну позицію громадян, а переважно лише тези державної пропаганди, відтворені у відповідях громадян. Якщо, за словами Валерія Федорова, вони на виборах готові проголосувати за «призначеного переможця», так само під час опитувань вони готові назвати «призначені відповіді».

Ще більшою мірою, ніж Росії, це стосується окупованих територій Донбасу та Криму, де висловлення опозиційної, а особливо проукраїнської політичної позиції може мати наслідком звинувачення у тероризмі та роботі на українські спецслужби.

Хоча, що стосується самої Росії, то останнім часом механізм, який однозначно визначав вплив пропаганди на результати опитування громадської думки, почив давати збої. Як приклад можна взяти ставлення відповіді росіян про ставлення до України. До останнього часу це ставлення було всього лише дзеркалом російської пропаганди, коливаючись залежно від того, що говорять про Україну та її державне керівництво з телевізора. Саме тому у 2008-2009 роках (останні роки президентства Віктора Ющенка) ставлення до України було переважно негативним, з 2010 по початок 2014 року, коли Президентом був Віктор Янукович, воно було виразно позитивне, за часів президентства Петра Порошенка ˗ знову негативне.

З приходом на посаду Президента Володимира Зеленського спочатку тональність офіційних російських мас-медіа до нової української влади була поблажливою, внаслідок чого частка тих, хто позитивно ставиться до України, у вересні 2019 року зросла до 56%, однак вже скоро тональність російських ЗМІ стосовно української влади знову змінилася на негативну, внаслідок чого вже в січні 2020 року позитивне ставлення до України висловлювали лише 41% росіян, тоді як негативне ˗ 48%. Але далі почало коїтися щось несподіване ˗ негативізм офіційних російських ЗМІ по відношенню до України залишався на високому рівні, а ставлення росіян до України почало покращуватися: у серпні 2020 року позитивно до України ставилися вже 48% росіян (при 43% тих, хто ставився негативно), у лютому 2021 року ˗ вже відповідно 55% і 31%.

Навесні, коли риторика офіційних російських ЗМІ стосовно України дійшла до рівня істерики (подібно до того, як це було на початку 2014 року), деякий вплив на громадську думку це все ж здійснило. За даними опитування, проведеного Левада-центром у березні 2021 року, частка тих, хто позитивно ставиться до України, знизилася порівняно з лютим цього ж року з 55% до 50%, а частка тих, хто ставиться негативно, зросла з 31% до 35%. Тобто, хоча ставлення дещо погіршилася, однак на рівні, що лише дещо перевищує похибку вибірки (яка становить 3,4%). Отже, кардинально вплинути га громадську думку телевізор вже не зміг.

При цьому погіршення ставлення до України порівняно з лютим відбулося переважно за рахунок старших груп населення. Проте ставлення молоді не змінилося: у лютому 66% респондентів віком від 18 до 24 років ставилися до України позитивно, у березні – 68%. Загалом, чим молодші респонденти, чим краще вони ставляться до України.

Тобто громадяни Росії все менше і менше піддаються впливу телевізора, і насамперед це стосується молоді. Та й телевізор росіяни (особливо молодь) намагаються дивитися все менше). Показовим є, як відрізняється ставлення до України залежно від того, з якого джерела респонденти отримують інформацію. Якщо серед тих, для кого основним джерелом інформації є телебачення, позитивне ставлення до України висловлюють лише 44%, то серед тих, хто отримує інформацію передусім з соціальних мереж – 59%, з телеграм-каналів – 68%.

Недаремно російська влада розгорнула справжню війну проти соціальних мереж та їх користувачів. На даний час сума штрафів, накладених на Facebook, досягла 90 мільйонів російських рублів, на Twitter ˗ 45 мільйонів, на Goolge ˗ 32 млн. І при цьому нові подібні справи постійно розглядаються (наприклад, найближчими днями буде розглядатися справа про стягнення з Goolge чергових 4-х мільйонів).

Лідерами громадської думки, згідно з дослідженням Romir Influence Ranking, все частіше стають блогери (наприклад, найбільш відомий серед них Юрій Дудь за рівнем впливу зайняв 4-е місце, а такий персонаж як Дмитро Кисельов – лише 48-е). І насамперед «втеча в блогосферу» характерна для молоді.

Цій обставині голова окупаційної російської адміністрації Криму Сергій Аксьонов присвятив гнівну філіппіку: «Сегодня мы видим, как акценты смещаются, и кто пользуется доверием среди молодежи. Это люди – блогеры, шоу-бизнес… Там нет ни врачей, ни педагогов, ни Героев России. Извините меня – там самое дно в этой десятке (людей, які найбільше впливають на громадську думку.- Автор) люди, которые никакой пользы стране не приносят и двигаются вперед, чтобы обеспечить деградацию нашего общества, молодежи».

Деградація молоді в Росії досягла таких масштабів, що один з її представників навіть наважився робити зауваження і поправляти Володимира Путіна, коли той на відкритому уроці переплутав Північну війну з Семирічною, чим викликав обурення директора школи, яка заявила, що «его возраст не позволяет так поступать в общении с президентом, а молодежи присуща наглость. … Скромность должна быть, чтобы не поправлять, в том числе Владимира Владимировича, но это мы начинаем понимать с годами». Хоча як показує історичний досвід, «нахабна молодь» часто перемагає «мудрих пристосуванців», якщо, звичайно, не стає схожою на останніх.

Інтелігенція. Ігри розуму

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram