Минула чергова п’ятирічна каденція боротьби за українську Україну. Соціологи стверджують, що понад 60% вдома розмовляють українською, 63% заперечують проти надання російському язику державного статусу в нашій країні, а 92% опитаних інститутом Горшеніна визнали себе етнічними українцями. Із-за океану або в Европі все може видаватися нібито оптимістичним. Тим паче, що минула влада 2014-2019 років усіляко підкреслювала свої заслуги у цих здобутках. Утім, робила набагато менше, ніж було треба й було можливо. Чи достатньо підстав для оптимізму в оцінці просування української справи?

Попередня влада залишила в спадок українському суспільству не лише окремі здобутки, а й нерозв’язані проблеми національної пам’яті, мови, культури і мистецтва, – тобто всього того, що складає національну ідентичність пересічного українця. Як і в минулі роки, попри ентузіазм окремих керівників, руйнується музейна справа. Реформа театрів дала адміністрації право викидати акторів на вулицю за активну громадянську позицію, навіть всупереч волі театральних колективів та всупереч аншлагам на вистави за участі саме цих акторів. Найгучніший конфлікт нині розгорається у Львівському національному академічному театрі імені Марії Заньковецької. Там, після кожної вистави актори звертаються до глядачів за моральною підтримкою щодо несправедливого припинення контракту з їхнім талановитим колегою-актором.

В Україні продовжується небезпечна тенденція зменшення читання книжок. Міністр економіки та сільського господарства відверто хизується тим, що не читає та не любить читати. І це все на тлі непрозорого відбору книжок на закупівлю для бібліотек, ігнорування патріотичної літератури та загального занедбання бібліотечної справи.

Читайте також: Українці перестали читати книги

Триває швидке зросійщення школярів та студентів. Викладачі багатьох вишів вперто викладають дисципліни мовою сусідньої країни – Росії. А міністерство освіти та науки, як і раніше, обмежується листами-побажаннями, замість встановлення чітких термінів переходу на викладання державною мовою та притягнення до відповідальності в разі порушення цих термінів. І так тридцять років поспіль: листи-побажання замість наказів і відповідальності.

Українцям з-за океану може здатися, що все це так би мовити “проблеми росту” або опір “старої системи”. Пристати на таку позицію можна лише тоді, якщо не враховувати фактор російської агресії проти України, не зважати на діяльність “п’ятої колони” Кремля, не помічати намагання північного сусіда підкорити українців, зденаціоналізувати їх та затягнути в свій “рускій мір”. І в цьому росіянам активно допомагають вітчизняні політики закамуфльовані у вишиванки. Русифікатори й руйнівники культури дивно працевлаштовувалися як при минулій владі, так і тепер. Та ж Ірина Подоляк, відома своїм гаслом: “Львов говорит по-русски!” в момент нападу РФ на Україну, п’ять попередніх років протягувала дискримінаційні щодо українців норми в закони про мову, освіту, театр, нацменшини тощо, а тепер вже нова влада доручила їй ці закони втілювати в життя вже на посаді заступника міністра культури. Тож, начувайтеся українці!

За таких умов, настає слушний час тверезо та критично переосмислити стосунки між українцями в Україні та українцями поза її межами. Заохочення компліментарності діаспори на адресу попередньої української влади вже зіграло злий жарт із усіма нами та всією українською справою. Ми стали свідками як на зміну показному, несправжньому патріотизму, який маскував антиукраїнську суть у рекламну обгортку україномовності прийшов зросійщений, малокультурний і бездуховний “совок”.

Що може та повинна зробити стара й нова, трудова українська міграція задля зміцнення України перед загрозою втрати суверенітету та української національної ідентичності?

По-перше, винести урок із власних помилок недавнього минулого, з надмірного толерування влади у її подекуди ганебних щодо української справи вчинках. Наприклад, коли відбувалося свідоме гальмування українізації та нав’язування українцям на законодавчому рівні мови та цінностей інших держав. Чого варті лише протидія Рішенню Конституційного Суду України №10 від 14 грудня 1999 року в частині української “мови навчання” та “мови вивчення” нацменшин або нав’язування іншомовних термінів, таких як “булінг” та введення їх в законодавче поле України. Нам слід чесно визнати, що вони, антиукраїнці, таки нас у цих питаннях перемогли.

По-друге, у співпраці Світового конгресу українців, інших організацій з новою українською адміністрацією слід пам’ятати правило про нерозривність слова і діла. Зокрема, про оголошене в 2018 році десятиліття української мови та невиконаний урядом Гройсмана указ президента Порошенка про утвердження української мови. Нагадаємо, Указ президента України від 31 травня 2018 року зобов’язав Кабінет міністрів у двомісячний термін підготувати Державну програму утвердження української мови. Минуло півтора роки – Указ не виконаний, винні не засуджені, програми немає.

Тому, по-третє, мусимо ставити тепер вже перед президентом Зеленським і його соратниками питання захисту та підтримки української національної ідентичності. Неодноразово очільники влади заявляли про те, що українську мову і культуру “не можна насаджувати кнутом”, мовляв потрібні “пряники”. От цих самих “пряників” нам і слід вимагати від можновладців. Наприклад, коли вони “забули” в проєкті державного бюджету передбачити кошти на реалізацію закону про мову, саме наша наполегливість примусила уряд переглянути своє негативістське ставлення до фінансування української мови, і в першому читанні у парламенті кошти в держбюджет таки були закладені.

Четверте. Якщо минула влада наполегливо просувала в суспільство російсько-українську двомовність під новою назвою “захист мов національних меншин”, то частина нових політиків із Зе-команди можуть розвинути цю тему попередників – Подоляк і Гриневич. Попри те, що ні юридичного визначення поняття “нацменшина”, ні способу ідентифікації цієї категорії населення досі немає, просуватиметься, наприклад, багатомовність телевізійних етерів, коли одночасно в одному етері вживаються різні мови, коли кожен учасник говорить не державною, а своєю. Провідні науковці охрестили таку політику – нав’язуванням країні мовної шизофренії. Такого немає ніде в світі окрім України.

Читайте також: Майже 80% українців вважають, що українська має бути головною мовою на ТБ

П’яте. Передумовою будь-якої допомоги новій владі з боку світового українства слід виставляти конкретні україно-центричні дії, а не заяви можновладців. Наголошую, не слова, а дії! Такою дією, наприклад, може бути розробка Державної програми утвердження української мови. Або перехід на викладання усіх предметів викладачами вишів Києва, Харкова, Одеси, Запоріжжя і Дніпра на українську мову. Або зобов’язання вчителів послуговуватися державною мовою не лише на уроках, а й під час позаурочних шкільних заходів.

Шосте. Діаспоряни мусять нарешті доєднатися до вимоги українців притягнути до відповідальності так звану антидискримінаційну комісію, яка перечитує всі підручники та вилучає патріотичний компонент із навчальних матеріалів, перетворючи його на космополітичний. Так, антидискримінаційна комісія забороняє називати українську мову солов’їною, оскільки це дискримінує інші мови. Забороняє в 10 класі у формі дискусії обговорити з учнями питання націоналізму. Натомість пропонується подискутувати на тему: “Творчість А. П. Чехова” тощо.

Сьоме. Звернути увагу на те, що від часів Януковича і Порошенка влада намагається уникати слів “український”, “Україна”. Це позначилося навіть на назві підручника з історії. Коли раніше він називався “Історія України”, то тепер називається “Вступ до історії”. У частині підручників зі світлин прибираються українські маркери: калина, кобза, впізнавані золотоверхі церкви тощо. Натомість заводяться світлини мегаполісів чи інші, без прив’язки до України. Як і в попередні роки, учні шкіл послуговуються підручниками з двоголовим орлом – гербом Росії та пропагандою руского міра. Конкурси на закупівлю підручників з предмету “Захист Вітчизни” дивним способом виграє автор, який уникає висвітлення українських перемог над московсько-російськими загарбниками, натомість усі ілюстрації демонструють не українську, а російську зброю, амуніцію та екіпіровку.

Читайте також: Українська мова в телеефірі встановила рекорд – 92%

Уважний читач із легкістю помітить, що автор не пропонує закордонним українцям поспішати допомагати новообраній владі. Так і є. Ми вважаємо, що Україна має всі можливості сама допомагати українській діаспорі. За наявності політичної волі, влада може по-партнерськи об’єднуватися з закордонними українцями в реалізації різноманітних проєктів: від політичного лобізму на міжнародному рівні до економічних, науково-технічних, кінематографічних, книжкових тощо. Але умовою такого співробітництва з боку організованої української діаспори має бути саме наявність конкретних україноцентричних кроків влади, а не їхні палкі промови й обіцянки.

Звісно, за таких умов існує небезпека залучення новою владою до співпраці не української світової діаспори, а наприклад, впливового зарубіжного лобі. Тут, як кажуть на Галичині, “нема на те ради”. Українці мусять будувати українську Україну за будь-яких умов. Так само, як будь-яка співпраця повинна оцінюватися зарубіжними українцями, насамперед, на предмет відповідності українським національним інтересам.