29 липня білоруські силовики затримали 33 бойовики російської приватної військової компанії (ПВК) Вагнера на території країни. “Вони прибули для дестабілізації ситуації в період виборчої компанії” – так прокоментували затримання тамтешні правоохоронці.

Що вчора трапилося насправді та чому затримання вагнерівців означає відкриту конфронтацію з Москвою та намагання Лукашенка загравати з Європою?

29 липня в Білорусі затримали 33 бойовиків російської ПВК Вагнера. За даними білоруських державних медій, прибули вони до країни в ніч з 24 на 25 липня та оселилися спершу в столичному готелі, а тоді в санаторії під Мінськом. Кажуть, що привернули до себе увагу вони нетиповою для російських туристів поведінкою: усі одягалися в стилі мілітарі, спиртного не вживали, на вечірки не ходили та трималися відособлено.

Білоруські правоохоронці кажуть, що ще близько двох сотен бойовиків залишаються на волі.

У Мінську вважають, що вагнерівці планували дестабілізувати ситуацію під час президентських виборів, що проходитимуть 9 серпня. Тож президент Білорусі назвав затримання “надзвичайною ситуацією” та зібрав термінову нараду Ради безпеки країни.

Зранку 30 липня всіх кандидатів у президенти викликали на екстрене засідання Центральної виборчої комісії. Там держсекретар Ради безпеки Андрій Равков заявив, що в Росії недалеко від Пскова та Невеля готують нові групи бойовиків, яких збираються закинути в Білорусь.

Це все – позиція офіційного Мінська. Але що відбувається між Росією та Білоруссю насправді?

Чи могли вчорашні звинувачення бути сфабрикованими? На це питання немає однозначної відповіді серед експертів.

Декотрі військові фахівці не приховують, що Білорусь – популярна локація для найманців Вагнера. Тільки от не для дестабілізації ситуації в Мінську. Експерти кажуть, що бойовики часто обирають Білорусь як перевальний пункт перед вирушенням до країн Африки. За даними російського військового кореспондента Семена Пєгова, так трапилося й цього разу.

На користь цієї версії висловилися також журналісти Радіо Свобода. Вони проаналізували відео затримання вагнерівців і дійшли висновку, що найманці могли прямувати в Судан.

На кадрах видно банкноту у 20 суданських фунтів та телефонну картку із зображенням мечеті Хатмія, що в місті Кассала. Інформація про участь бойовиків Вагнера в суданському конфлікті почала ширитись Інтернетом ще у 2019 році, тож версія журналістів Радіо Свобода цілком логічна.

Якщо країна справді була транзитною для вагнерівців, то білоруська влада повинна була знати про їх існування, каже Пєгов. Це, своєю чергою, може пояснити, чому правоохоронці так легко виявили та затримали бойовиків.

Але існує чимало й прихильників думки, що Білорусь таки була фінальною точкою призначення найманців Вагнера.

Вони вказують, що міжнародний аеропорт Мінська важко назвати найвдалішим вибором хабу для транспортування військових до країн Африки. На їхню думку, вагнерівцям доцільніше було би використати один із регіональних російських аеропортів. З африканськими країнами в них жвавіше транспортне сполучення, аніж у мінського аеропорту. Тож, декільком десяткам чоловіків, що одягнуті в стилі мілітарі, було б значно легше загубитися на летовищі, наприклад, Ростова.

Також прихильники цієї думки вважають, що навряд чи найманці так довго затримувалися би в транзитній країні. Вагнерівці ж – страховка Путіна на випадок, якщо Лукашенко не виявиться досить сильним, щоб втриматися на президентському кріслі. У Москві не хочуть повторення українського сценарію 2014 року, коли їхній ставленик Янукович позбувся влади й до державного керма прийшли сили, що декларували свою антиросійськість.

То Білорусь була кінцевою точкою призначення вагнерівців чи ні? Питання залишається відкритим, і ми найімовірніше ніколи не отримаємо на нього певної відповіді. Тож поговоримо про те, у чому маємо певність: Росія уже давно не полишає намагань отримати цілковитий контроль над Білоруссю, а Лукашенко нарешті пішов на пряму конфронтацією з Москвою.

Союзна держава Росії та Білорусі – договір, що мав на меті утворити єдиний політичний, економічний, військовий тощо простір між країнами. Підписали його ще в далекому 1999 році й до відносно нещодавна ніщо не передвіщало зміну курсу Мінськом.

Але у 2019 році з Білорусі почали надходили сигнали, що вони не надто в захваті від ідеї так званої інтеграції з Росією. Тоді у Мінську відмовилися йти на чергове зближення з Москвою, і як наслідок – почалася нафтово-інтеграційна війна між країнами. Газонафтовими питаннями росіяни почали схиляти Білорусь до посилення інтеграції. Адже білоруси дуже залежні від цін на енергоносії: значний прибуток країна отримує від продажу у Європу придбаної в РФ та перероблених на власних станціях нафти.

Тоді, начебто, Мінськ вистояв, але не без допомоги обвалу світових цін на “чорне золото” на початку цього року. Але конфлікт між Лукашенком і Путіним це не вичерпало.

Президентські вибори в Білорусі 2020 – перші, на яких Кремль не підтримав диктатора Лукашенка. Москві не припав до вподоби непослух білоруського лідера, і вона цього разу зайняла вичікувальну позицію.

Важко пов’язати Росію з котримось із опозиційних до Лукашенка кандидатів, але кремлівське лобі в Мінську скоріше грає проти Лукашенка, аніж за нього. Так у травні зав’язалася ціла війна між російськими та білоруськими каналами в країні.

Лукашенко з Путіним “воюють” вже давно. Фото: РИА Новости

Російські державні канали в Білорусі – одні з найрейтинговіших. Подекуди їх дивляться навіть частіше, аніж місцеві. І от у травні вони почали критикувати Лукашенка через провал боротьби з коронавірусом. У відповідь державне білоруське телебачення навіть випустило цілу серію сюжетів-спростувань заяв їхніх російських колег. Дійшло навіть до того, що частину журналістів російського “Першого каналу” позбавили акредитації на роботу в Білорусі.

Лукашенку дали зрозуміти, що якщо він не піде на чергове зближення з Москвою, то кремлівської підтримки на виборах не отримає. А останні події – яскраве свідчення того, що Лукашенко приймає цей виклик.

Проти російських найманців Вагнера в Білорусі відкрили кримінальну справу про підготовку теракту. А ще розглядається варіант екстрадиції бойовиків в Україну, адже декотрі із затриманих воювали на Донбасі на боці ворога української держави. Задля обговорення цього питання навіть були викликані посли України й РФ. І нагадаю про ранкове екстрене засідання Центральної виборчої комісії, де фактично прямим текстом звинуватили Росію в підготовці найманців для зриву президентських виборів у Білорусі.

Так білоруський президент отримав третій фронт. Раніше йому доводилося протистояти лише проти внутрішньої опозиції, яка вимагає демократичні реформи, і засуджень авторитарної політики з боку Європи. Тепер же він має протистояти й імперіалістичним амбіціям Росії.

Але здається, що Лукашенко планує використати цей порок собі на користь.

“Як?” – спитаєте ви. Усе просто. Якщо йому вдасться красиво загорнути високу ймовірність російського вторгнення до Білорусі та продати себе як єдиного гаранта незалежності Білорусі, то на союз із ним може піти Європа.

Звісно, у Старому світі цінують демократичні цінності й диктатор-Лукашенко їм явно не до вподоби. Але коли вибір стоятиме між заміною авторитарного лідера демократичним шляхом, але ймовірним остаточним відходом Білорусі під московське крило, та підтримкою Лукашенка, але відносній незалежності від Росії Білорусі, думаю, західні лідери оберуть перший варіант.

Альтернативні кандидати (Тихановська, Бабарико тощо) гарно вписуються у європейський концепт демократичних лідерів, але питання російської загрози – їхня слабкість. Без управлінського досвіду людини із системи вдале збройне протистояння, що може трапитися вже найближчим часом, має вигляд нездійсненої місії. А те, що білоруські опозиціонери зациклені на внутрішній політиці та майже не згадують про російські імперські замашки – робить їх Європі ще незручнішими.

Захід не соромився підтримувати Лукашенка й раніше, коли мова заходила про конфлікти з Росією. Так під час нафтово-інтеграційної війни держсекретар США Майк Помпео навіть відвідав Мінськ і заявив про готовність своєї країни на 100% забезпечувати Білорусь нафтою. Слова підкріпилися ділом – на початку червня до країни прибуло перше американське “чорне золото”.

Отож, Лукашенко має ідею “зіграти європейською картою”. Так він і президентом залишиться, і не стане остаточним васалом Москви. Чи піде на це Європа? Бодай частково, але піде, тим паче, що білоруський диктатор розпочав затяжне політичне протистояння з Кремлем.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram