Забуті сторінки української літератури: розстріляний письменник Антін Дикий

Про життя українського письменника, драматурга, члена літературної організації “Плуг” та ВУСПП, директора Харківського історичного музею та жертву російсько-більшовицького терору Антіна Дикого наразі в Україні знають дуже мало.

Точної дати народження немає навіть в архівах протоколів його кримінальної справи, бо ймовірно, Антін сам її не знав. Відомо, що це початок серпня, імовірно 1-ше число 1900 року. Дитинство малого проминуло у невеличкому селі Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) у родині бідних селян. Батьки рано померли, осиротілий Антін разом із сестрою наймитували по людях. Звичайно, що ні про яку освіту не могло були й мови, тому маючи 14 років хлопець взагалі не вмів писати. Щоб хоч якось вижити, пішов працювати до кузні. За два роки влаштувався у місті на чавунно-ливарний завод. З початком революції 1917 року записався добровольцем до червоної гвардії, де прослужив приблизно п’ять років.

У 1923-му Дикий оселився у Харкові. Тут він познайомився і почав жити з Оленою Володимирівною Олександровською. У цьому безшлюбному зв’язку народилася дочка Інта. Але на момент народження дівчинки Антіна поруч не було, він уже одружився з іншою жінкою – Анастасією Миколаївною Школяренко. З донькою він не спілкувався.

Як, де і коли він вивчився грамоті – невідомо. Проте, вже в 1924 році у газеті “Селянська Правда” вийшов друком його дебютний вірш “Пізно”. Згодом його твори почали з’являтися на сторінках різних видань. За три роки після першої публікації у Дикого вийшла збірка “Огонь цвіте”. За пару літ окремою книжкою вийшло оповідання “Три сторінки”, “Кирило Стрюк”. Потім ці твори увійшли у збірку оповідань. У співавторстві з Олексієм Полторацьким Антін написав п’єсу “Сухий закон”.

Ще одним маловідомим фактом його життя є робота у Харківському історичному музеї. Коли саме він став його директором – також невідомо. Єдине зафіксовано документально, це те, що на момент арешту у 1937 році він був його керівником. Того ж року Антіна виключили з компартії через його приятельські стосунки з “ворогом народу”, журналістом Євгеном Івановичем Касяненком (був заарештований 11 липня 1937 року).

Із спогадів Юрія Смолича: “Антін носив бороду й мав добрі вуса. Як відомо, всі Дикого боялись, бо вмів створювати враження, що “щось таке знає”, чого інші не знають; що “має авторитет” у колах, у яких інші авторитету не мають; що взагалі діє з “чийогось доручення” і таке інше. Якось йому хтось порадив, і він вуса та бороду зголив. І всі враз побачили, що він абсолютна мізерія і навіть побоюватись його перестали. Але Дикий знову відпустив вуса та бороду. І знову всі почали його боятись”.

Та все ж Антін був життєрадісним і веселим чоловіком. Знав і міг цікаво розповісти безліч історій, а ще міг вийти з будь-якої ситуації. Про його винахідливість розказували:

“Антін Дикий сидить дома, грошей немає, а випити хочеться. Тоді він знімає трубку й дзвонить, по телефону:
– Михайло Юровичу! Чи не знайдеться в вас часом вареної картоплі? Розумієте, єсть сало, хліб, півлітра і нічого картоплі. Єсть? Так принесете? Заходьте, вип’ємо.
Набирає новий номер:
– Михайле! Розумієш, єсть горілка, сало й варена картопля і немає хліба. Заходь, принось півбуханки, влаштуємо чудову випивку. Чекаю!
Набирає іще номер:
– Ваню! Єсть хліб, картопля, горілка, та немає сала. В тебе не знайдеться? Принось свої триста грамів сала, влаштуємо випивон!
І, нарешті, по останньому телефону:
– Євгене Івановичу! Єсть казкова закуска – хліб, картопля, сало, і як на зло ні краплинки горілки. Чи в вас не найдеться півлітра?
І через п’ятнадцять хвилин перед ним накритий стіл. Всього досить. Скатерка-самобранка. Телефонізована”.

Та скоро такі веселощі скінчились. Антін, як і багато інших літераторів того часу, потрапив у лещата сталінських репресій. Його заарештували у жовтні 1937-го. На початку листопада льотчик Павло Григорович Ананьєв розповів, буцімто Дикий завербував його до української націоналістичної антирадянської організації, завданням якої було вбивство першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора (якого також репресували, тільки пізніше – у 1939-му), але задум не здійснили через низку причин. Дикий все заперечив на очній ставці, він лише сказав, що мав звичну бесіду із Ананьєвим в одному ресторані.

Але енкаведисти знали свою справу, і вже наступного дня витягли “щиросердне зізнання” у тому, що сам Антін був завербований у 1935-му журналістом Євгеном Касяненком. Головним завданням організації були скинути радянське ярмо і відокремити Україну від СРСР. відповідно до “зізнання” Дикого, йому було доручено організацію терористичної групи для вбивства того ж таки Косіора. А далі – все, як розповідав Ананьев. Також до справи було додано імена численних літераторів, які входили до “терористичного угрупування”.

30 грудня 1937 року відбулося останнє засідання у справі Дикого. Антін визнав себе винним у всіх обинуваченнях, попросивши на останок повірити в його каяття і просив помилування. Суд виніс вирок – розстріл і конфіскація майна. Наступного дня, під Новий рік, вирок був виконаний. У той час, можливо, розстріл і був помилуванням, адже щоденно виносити тортури було неабияким випробуванням.

Після смерті Сталіна й розвінчання його культу, коли розпочалася реабілітація замордованих і страчених, донька Дикого Інта в 1956-му написала листа до прокуратури. Вона хотіла дізнатися про долю батька. Це стало поштовхом для перевірки матеріалів кримінальної справи поета. Наполеглива, важка кількарічна праця слідчих довела невинуватість Антіна і 28 травня 1959 року поета Дикого було реабілітовано.

Живу…
Нема ні грому, ні вогню,
Нікого не боюся…
Кому ж тепер я череп розколю
Або на піку наколюся?
Завіса, димова завіса…
Ось чорний ворон кряче.
Клинки ковтають ворогів
І кулі з свистом плачуть.
Чи я, чи ти —
Тремтить його рука.
Ударив раз
І на траву…
Ридає кров’ю голова,
А ворон весело навколо.
— Одна, одна…
Неначе сонце поборов я,
Гей, продзвеніли вудила!

Антін Дикий “Живу”



Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.