Чотири важкі поранення отримала дівчина і дві контузії, але додому вернула живою, хоча її тричі “поховали”
Чотири важкі поранення отримала дівчина і дві контузії, але додому вернула живою, хоча її тричі “поховали”

28 травня 1924 року народилася Євдокія Завалій – єдина жінка-командир взводу морської піхоти в роки Другої світової війни, полковник гвардії. Війна застала Дусю у 16-літньому віці. Дівчина приховала свій вік, щоб потрапити на фронт доброволицею, а німці прозвали її “фрау – чорна смерть”.

Дитинство Дусі минало у містечку Новий Буг, що на Миколаївщині. Окрім неї, у сім’ї було ще три старші сестри. Ходила до семирічної школи, а після її закінчення мріяла йти вчитися на лікаря. Але тривожні події 22 червня перевернули все життя дівчини: “Я ж зовсім дівчиськом на війну потрапила, ще й шістнадцяти не минуло. Три рази бігала до військкома, а він мені усе: “Молоко спочатку підітри!”. Але війна невдовзі сама знайшла Євдокію.

Наприкінці серпня її містечко було атаковане німецькими літаками. Спочатку всі з остраху кинулися по хатам, а коли все стихло, Дуся знайшла у своєму садку пораненого червоноармійця. Оскільки раніше вона готувалася до вступу у медичний технікум, то змогла надати йому першу допомогу. А потім й іншим, хто потребував меддопомоги: “Коли остання частина залишала Новий Буг, я умовила командира взяти мене з собою. Забігла додому за кофтинкою і зіткнулась з бабусею. Побачивши мене, бабуся заголосила: “Ой, що ти робиш! Золотко моє, повернися!”. А потім несподівано обняла мене, зашепотіла щось і подивилася в очі: “Онучечко! Чотири рази будеш кров’ю стікати, але тебе принесуть білі гуси”, – і перехрестила”.

Євдокія вирушила на фронт. Свій вік приховала і сказала, що їй 18. Але не тільки вік приховала, а ще і стать. Після тяжкого поранення її перевели у запасний полк. Так одного разу, коли відбирали солдат на передову, капітан, читаючи її документи, сказав: “Старший сержант Завалій Євдок”, – так скоротили її ім’я у шпиталі, – і спитав: “Євдоким?”. “Так точно”, – Дуся не стала уточнювати. І так Євдокія стала Євдокимом. Хоча після шпиталю вона не дуже відрізнялась від чоловіків. Всі однаково підстрижені й одягнені, стандартна гімнастерка і галіфе. Вісім місяців її товариші по службі навіть не підозрювали, що вона дівчина, і сприймали її за “свого”. Після того, як вона взяла у полон німецького офіцера, її призначили командиром розвідки.

Те, що Євдоким, насправді – Євдокія, дізналися під час бою, коли їхній командир був убитий, солдати розгубилися, а Дуся повела усіх вперед, бійці вирвалися з оточення, а сама вона знову дістала тяжке поранення. Цього разу у воєнному шпиталі вся правда і відкрилась. Дівчина дуже переживала, що їй більше не дозволять воювати, та все минулося. Їй зарахували бойові заслуги, відправили на курси молодших лейтенантів, а потім довірили взвод.

До кінця війни Євдокія так і не звикла втрачати своїх солдат. Маючи у взводі 30 чоловік, менше половини вернулися з фронту. Як сама жінка говорила, кожен загиблий стоїть їй перед очі, плакати командиру не пристало, тому всі емоції вирували у душі, а з лиця була непохитною.

Але не одразу сприйняли жінку-командира. Хмикали і з іронією називали “Дуськін загін”. Проте жінка не виказувала своїх переживань, зібравши волю у кулак ішла вперед, ведучи за собою бійців. Згодом і хлопці призвичаїлися до командира “у спідниці”, стали поважати. “Дуськін загін” перетворився на її “гвардійців”. Кожен із них вважав за честь захищати її від смерті. А вона ходила за нею по п’ятам. Німці влаштували справжнє полювання за її головою. Не могли змиритись, що на чолі загону “чорних бушлатів”, які наганяли неабиякого страху на нацистів, стоїть жінка. За це вона отримала від них прізвисько “фрау – чорна смерть”.

Євдокія Завалій (у центрі)

Пророкування бабусі Завалій повністю справдилося, чотири тяжкі поранення отримала дівчина і дві контузії, але додому вернула живою, хоча її тричі “поховали”.

Після війни поранення, які завдали невиправної шкоди здоров’ю, не дали змоги продовжити службу. У 1946 році Євдокію демобілізували.

Вернулась до рідного містечка відвідати рідних. Сусіди розповідали, що по ночах дівчина дуже кричала, бо війна не так просто відпускає тих, хто на власні очі пережив страхіття тих днів. Бабуся над нею вичитувала молитви, а на ранок Євдокія прокидалася уся в сльозах.

Потім переїхала до Києва. Закінчила вечірню школу, згодом курси для працівників торгівлі. Вийшла заміж, у шлюбі народилося двоє дітей. Від них діждалися і внуків, і правнуків. Майже 25 років Євдокія працювала у державній торгівлі, була директором гастроному на Подолі. Безліч разів виступала перед молоддю, об’їздила багато міст, військових частин, кораблів і підводних човнів, розповідала про свою участь у війні та про своїх підлеглих-морпіхів. Ще у травні 2009-го, майже у 85-річному віці, взяла участь в урочистих заходах із нагоди річниці вигнання нацистських окупантів із Севастополя, а восени відвідала Азербайджан у складі делегації ветеранів України.

Євдокія Завалій пішла з життя 5 травня 2010 року в Києві. Похована з військовими почестями на Байковому цвинтарі.

Кавалер чотирьох бойових орденів і близько 40 медалей, в роки Незалежності отримала: Орден Богдана Хмельницького III ступеня; Орден “Золота фортуна” III ступеня, була членом Ради ветеранів України. І завжди говорила: “Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram