Які права ми маємо на мову?

У ХVII столітті палили всі надруковані в Україні примірники “Учительського Євангелія”.

У ХVIII столітті заборонили друк українською мовою, вилучили українські тексти з церковних книг.

У ХІХ – “української” не існувало взагалі. Була лише “малоросійська”, проте і в неї не було шансів вижити. Валуєвський циркуляр. Емський указ. Вживання української мови заборонено. Охрестити дитину українським ім’ям – злочин.

ХХ століття – визнання російської мови загальнодержавною, офіційною, елітною. Українська ж – сільська, непрестижна.

2012 рік – ухвалення в незалежній Україні Закону, який передбачав можливість офіційної двомовності.

2018-й, сьогодення – масова українізація всього навколо задля “роботи над помилками” минулого.

Здається, за жодну з мов не боролися так, як за українську. Для чого все це? Елементарно – щоб кожен із нас, громадян України, міг впевнено заявити: “Я маю право на державну мову! Я ним користуюся!”. Однак, що ж таке – це право на мову?
На перший погляд все просто: ось є я, у мене є права, які мені автоматично даються державою разом з пелюшками в пологовому будинку, а ось у цих правах лежить і мова, щоб я говорив/-ла “Тато, дай!” і мені за це нічого не було. Живи собі, розмовляй та й горя не знай. Та чи все так просто, як здається?

Читайте також: В’ячеслав Васильченко. Із чого складається нацмова

Жодна стаття Загальної декларації прав людини (далі – Декларації прав) не дає конкретного поняття про право на мову. Так само в ній не прописано право кліпати очима кожні три секунди – але ж ми маємо повноваження для цієї дії (ми живемо), так? А от право на життя (стаття 3 Декларації прав) в нас є, тому кліпання якраз є його невід’ємною складовою. Аналогічно й з мовою. Ми маємо право на свободу думки (ст. 18 Декларації прав), на свободу переконань (ст. 19), на освіту (ст. 26) тощо. Формування думок та переконань без мови неможливе, отримання освіти – тим паче. Отже, право на мову, яке ми маємо, пов’язане з усіма іншими правами людини.

З чого ж складається право на мову?

Щоб це зрозуміти – варто знати, що кожне право має законне підкріплення. У цьому випадку – наразі це проект Закону про забезпечення функціонування української мови як державної №5670-Д від 09.06.2017. Цей законопроект є ухваленим Верховною Радою України 4 жовтня 2018 року, тому вважатимемо його “свіженьким”, але ще не окремим Законом. Нині він ще в стані розробки, але попередній “мовний закон” (Закон України про засади державної мовної політики) є неконституційним від 28.02.2018 та має гірку славу, викликану своїм змістом.

Головна позиція нового Закону – утвердження української мови як єдиної державної для України та ніякої можливості двомовності в нашій країні. Однак не поспішайте тікати з країни, якщо ви зранку п’єте “чашечку кофе”, а не “горнятко кави”. Закон жодним реченням не забороняє спілкуватися будь-якою мовою в приватному житті громадян. Він більше спрямований на популяризацію використання державної мови в ЗМІ, сферах обслуговування, закладах надання освітніх послуг тощо. Також обов’язковим вважається написання всієї офіційної документації українською мовою. Простіше кажучи, якщо вашу ранкову каву оплачує ваш начальник за рахунок компанії, то в товарному чеці для бухгалтерії обов’язково пишіть: “Горнятко кави – 1 шт.”. А як ви ту каву називаєте між собою – особиста справа кожного. Ось тут і є наше право на мову.

Кожен із громадян України повинен знати, що ніхто ніколи в житті не може йому заборонити приватно спілкуватися тією мовою, якою зручно, якою хочеться. Ми маємо на це право. Те ж саме стосується й релігійних обрядів. Погодьтеся, перекладати всі тексти, наприклад, зі старослов’янської – абсурд.

Водночас народ України має право притягти до кримінальної відповідальності особу, яка публічно принизила чи спотворила державну мову в офіційних документах чи текстах. Така дія не дасть можливості користуватися цими документами іншим особам. А це – порушення прав людини. За будь-які порушення правил необхідно відповідати, у цьому випадку в суді.

Не варто забувати й про освіту. Навчання – процес, який повністю залежить від мови. Наскільки б сильно не розвивалися технічні засоби навчання та як би людство не намагалося замінити себе роботами – вчимося ми все одно завдяки мові. Читаємо – мовою. Пишемо – мовою. Думаємо – мовою. Тут права вибору немає, за нас це вирішила біологія людини, а саме механізм мислення. Однак, у цьому випадку ми маємо інше мовне право – обирати якою мовою ми хочемо отримати освіту. Звичайно, мало шкіл чи університетів можуть запропонувати викладання двома чи трьома мовами, але такі є, а це значить, що і право такого вибору існує. Це право чудово підходить для національних меншин нашої країни. Якщо саме їхньої регіональної мови у виборі не знайдеться, то англійська (як загальнодоступна та оптимальна) точно буде у варіантах. Єдина умова – одночасне вивчення й державної мови, щоб не загубитися серед україномовного соціуму.

Знати українську мову для українця – право чи обов’язок?

Так, ми маємо право на мову автоматично. Мову як засіб комунікації. Так, ми маємо право обрати якою мовою нам користуватися в приватному спілкуванні. Але чи маємо ми право не знати державної мови? З огляду на Декларацію прав людини – маємо. Ніхто ж не має права нас примушувати, правильно? Уявіть собі ситуацію: каса супермаркету в Києві, касир “пробив” ваш товар, озвучив суму в гривнях, а ви у свою чергу даєте йому фунти, тому що це ваше право, ваш вибір. Що зробить касир? Все-таки спробує попросити у вас гривні, адже у всіх навколо гривні, а ваші фунти в нього не приймаються. Як себе будете відчувати ви? (Не забувайте, продуктів безкоштовно вам не дадуть) Добре, якщо з’явиться хтось, хто згодиться розміняти вам валюту або ж заплатити повністю за вас. Якщо ж ні – ви так і лишитесь людиною, яку не зрозуміли, та ще й не нагодували.

Аналогія з мовою така ж проста. Якщо ви знаходитесь в Україні та є громадянином цієї країни – ви будете знати українську мову, навіть якщо цього не хочеться, оскільки вона є державною, загальноприйнятою для всіх. Звичайно, ви можете відмовитися від вивчення української мови, але вона все одно буде звідусіль потрапляти у вашу свідомість.

Знання державної мови рівноцінно тому ж кліпанню очей – з’являється в нас самостійно для полегшення життя. Це не право і не обов’язок – це особливість. Наше право тільки вирішити чи вивчати українську детально, чи знати її на розмовному рівні.

“Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”, – писала свого часу Ліна Костенко. Це було її право на власну думку. Наше ж право у свободі переконань, тому тільки за нами вибір того, як використовувати свої знання про права на мову та чи використовувати їх взагалі?

Анжеліка Ніконенко, “Український інтерес”

Передрук. Оригінал статті вперше був оприлюднений у спецвипуску газети “Український інтерес”.