16 квітня, в неділю, у Туреччині відбувся референдум щодо розширення повноважень Президента Турецької республіки. За його результатами, фактично, змінюється форма правління – держава стає президентською республікою.

Врешті, то була б внутрішня справа турків, аби ми з ними не були сусідами – наші країни мають спільний кордон у Чорному морі. Крім кордону, маємо тісно переплетену історію та перетин інтересів, адже прикордонні держави приречені на співробітництво та конфлікти. Розумні співробітничають, інші – конфліктують.

Нас цікавить, які ж наслідки може мати референдум у Туреччини для України. Перед тим, як робити висновки, варто, бодай побіжно, розібратись у внутрішній ситуації в Туреччині. Нині ця країна позиціонує себе як світську проєвропейську державу. Туреччина – член НАТО та кандидат на членство у Євросоюзі.

Підвалини державності заклав у двадцятих роках минулого століття Мустафа Кемаль Ататюрк, котрий перетворив Туреччину на світську модерну державу. Від створення Туреччини збройні сили мали великий вплив на внутрішню і зовнішню політику країни, про що свідчать 4 державні перевороти, здійснені військовими в 1960, 1971, 1980 та 1997 роках. Вище військове командування виступало гарантом республіканського світського устрою Туреччини. Саме Ататюрк гарантував армії право на повстання в разі, якщо з’явиться загроза втрати світського устрою держави.

Проте минулого року нинішній Президент Реджеп Ердоган після невдалої спроби путчу (котру, до речі, деякі аналітики називають спровокованою саме ним) провів потужні чистки в армії, фактично позбавивши її впливу на політичне життя країни. Варто також не забувати, що Ердоган є засновником правлячої партії Справедливості та розвитку, котра має ісламські корені. Сам Ердоган має судимість за “розпалювання поглядів, що розпалюють національну ворожнечу”. Тобто можна спрогнозувати сповзання країни в націоналізм та посилення позицій ісламістів, бодай і поміркованих.

Що стосується надій російської пропаганди на розрив стосунків країни з НАТО та Євросоюзом і “обіймів з братом-Путіним”, тут теж не варто вірити Кисельовим – диктатори взагалі важко знаходять спільну мову один з одним, а вожді сусідніх держав-конкурентів схильні скоріш конфліктувати, аніж дружити. Дружба Туреччини та Росії “проти Америки” померла, не встигши народитись, – події в Сирії тому підтвердження.

Потужним чинником, котрий єднає Україну та Туреччину, є доля кримських татар, традиційним опікуном котрих турки є протягом століть. Після анексії Криму цей чинник вийшов на перший план не лише у взаємовідносинах між нашими країнами, але й у турецько-російських стосунках. Не варто сподіватись, що це призведе до конфлікту між ними, але подразником буде цей фактор буже ще довго. За різними підрахунками, в Туреччині нараховується до чотирьох з половиною мільйонів татар, тобто ми маємо потужне татарське лобі в цій країні.

Туреччина підтримала українську позицію в рамках ООН, надіслала своїх представників до Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Однак, формально підтримуючи територіальну цілісність України, дотримання норм міжнародного права, подолання сепаратистських тенденцій у Криму шляхом діалогу та консенсусу, Туреччина водночас не солідаризувалася з Україною та Заходом стосовно санкцій проти російського уряду.

Іншою ключовою сферою двосторонньої взаємодії є енергетика. Україна неодноразово висловлювала готовність брати участь у проектах будівництва нафто- і газогонів на території Туреччини, а також спільного видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря. Енергетична безпека України у багатьох аспектах залежить від Туреччини. Проте якісного прориву у цій сфері поки що нема.

Також Росія й Туреччина неминуче конфліктуватимуть за гегемонію у Чорноморському регіоні. В обох країн величезні амбіції в цьому плані, проте за турками стоїть НАТО, що є для росіян додатковим подразником.

Слід врахувати, що в Чорноморському регіоні Туреччина традиційно виділяє три найважливіші напрями зовнішньої політики: Росія, ЄС та Південний Кавказ; український напрямок не є найпріоритетнішим. Також на сучасному етапі можна констатувати об’єктивно вищий інтерес Анкари до регіональних процесів на Близькому Сході (у світлі громадянської війни в Сирії) у порівнянні з Чорноморським регіоном. І саме тут вона неминуче вступає в конфлікт з нашим ворогом Росією.

Втім, проблема України, з якою Туреччина не має сухопутного кордону, менше турбує турецький політикум і пересічних турків, порівняно з власними безпековими загрозами: терактами “Ісламської держави”, Робочої партії Курдистану, напливом біженців із Сирії.

Взагалі, чинників, котрі можуть впливати на стосунки Туреччини та України – безліч. Проте головним для України є свій інтерес, український. Як для Туреччини – турецький. І саме завданням наших дипломатів та керманичів є знайти баланс, котрий задовольнить обидві сторони і в той же час принесе нашій країні користь.

Повертаючись до референдуму, вірніше – до Ердогана, котрого недільний референдум перетворює фактично на диктатора, варто пам’ятати, що диктатори – народ непостійний і вразливий. І їхня влада колись закінчується. Причому часто – зненацька закінчується. І зовнішня (як і внутрішня) політика країни в таких випадках робить непередбачувані повороти.

Власне, недільний референдум спрямований на перетворення демократії на диктатуру, назвемо речі своїми іменами. Диктатуру саме Реджепа Ердогана. Зміни в Конституції знадобилися Ердогану в якості гарантії утримання влади, якщо його партія програє наступні вибори або ж бодай не втримає абсолютну більшість. Враховуючи його популярність серед турків та минулі перемоги, слід припустити, що Ердоган стане першим, кого оберуть на посаду президента нової республіки. Теоретично він зможе втримувати правління до 2029 року, а при певних умовах – навіть десь до 2034-го.

Добре це чи погано для Туреччини – побачимо. Проте наслідки відчують усі сусіди. Стосовно України, то, принаймні найближчим часом, боятися нам нічого – у турків занадто багато власних проблем, аби перейматися долею України, котра є для Туреччини периферійною державою Чорноморського регіону.

Також не варто забувати, що референдум в Туреччині викликав негативну реакцію Європи – в Європейському парламенті внаслідок референдуму закликають припинити переговори про вступ Туреччини до Спільноти та переглянути відносини з Анкарою. Останні заяви турецьких та європейських політиків свідчать про значне охолодження у стосунках Туреччини та Європи. Як це вплине на взаємовідносини наших двох країн – також питання. Але відповідь на нього доведеться шукати, причому – не гаючи часу.

Тому Києву в цій ситуації, скоріш за все, варто пам’ятати вислів іншого діяча іншої країни і керуватись ним у своїх стосунках з Анкарою: “У нас немає вічних союзників і у нас немає постійних ворогів; вічні і постійні наші інтереси. Наш обов’язок – захищати ці інтереси”.

Микола Сатпаєв, “Український інтерес”

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]