Нещодавно в столиці відбулися шості “Чорноволівські читання”, на яких розглянуто низку питань державного будівництва, зроблено історичні розвідки й актуальний аналіз сучасних подій. Інформаційним партнером читань виступив “Український інтерес”. Тож започатковуємо публікацію низки статей з конференції.

Наразі світовою тенденцією розвитку людської цивілізації є поширення демократії, поступове зменшення числа тоталітарних держав та імперій, хоча низка таких ще існує. У 1991 році зазнала краху потужна тоталітарна “імперія зла” – Радянський Союз. Розпад її відбувся завдяки проголошенню незалежності України. Однак, останнє стало можливим унаслідок певних процесів, які відбувалися в ній у другій половині 80-х – на початку 90-х років ХХ століття: доволі таки інтенсивного та щораз більшого процесу демократизації, руйнування тоталітарної системи в республіці, зародження громадянського суспільства, розгортання національно-визвольної боротьби. Процес ішов у діалектичному розвитку боротьби, яка давалася дуже нелегко. Поява й становлення одного чинника спричиняла зародження іншого. Дослідження їхнього діалектичного наростання і є темою цієї статті. Адже досвід України є цікавим, може мати ще й пізнавальне значення для інших народів, які ведуть боротьбу за демократію.

Чинники почали діяти після того, як під тиском, зокрема, загрози економічної катастрофи, що назрівала, породженої, своєю чергою, провалом експерименту з побудови комунізму, поразки в гонці озброєнь тощо, найвище керівництво СРСР на чолі з Горбачовим було змушене піти на певну лібералізацію режиму, відому під назвою “Перебудова”. Вона передбачала і так звану “гласність”, тобто певні поступки в бік свободи слова. Але це не було першим чинником.

Цьому передували два: існування ще з 60-х років дисидентського руху, а також і закордонної діаспори, з якою дисиденти мали зв’язок; та мовлення зарубіжних радіостанцій, які велися на національних мовах для народів СРСР.

– Гласність (третій чинник) стала відкриттям ящика Пандори. За нею настали:

– Четвертий чинник – звільнення політв’язнів та їх долучення до суспільно-політичного життя.

– П’ятий – поява незалежних від Компартії (себто влади) організацій. Їх так і почали називати: “неформальні”.

– Шостий – поява незалежних від влади масових зібрань – мітингів, демонстрацій тощо, які організовували ті ж таки “неформали”.

– Сьомий – поява позацензурних видань (нині таку функцію виконує Інтернет, соцмережі).

– Восьмий – створення організацій народнофронтівського типу, де об’єдналися противники режиму (в Україні вона отримала назву: “Народний Рух України за перебудову”, до речі його Установчий з’їзд мав теж ознаки мітингового характеру).

– Дев’ятий – діяльність Народних фронтів, зокрема найважливіші: особливо потужні масові акції (в Україні це: відзначення Дня Злуки в 1990 році, річниці битви під Берестечком (на погляд автора саме споглядання з гелікоптера мільйонів людей, організованих НРУ, вплинуло на зміну позиції Леоніда Кравчука), Ювілею козацтва, “Революція на граніті” тощо), організація виборів до Верховної та місцевих рад і проходження до них його висуванців, які перетворили їх на “трибуну” та “проштовхували” прийняття подальших демократичних законодавчих актів та, як це було в Україні, агітаційно-організаційна кампанія напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

Дещо детальніше


На початку перебудови розвиток демократичних процесів в Україні значно відставав від московських і балтійських, що дало підставу називати УРСР “заповідником застою”. ЦК КПУ на чолі з Володимиром Щербицьким докладав усіх зусиль, щоб нові віяння не торкнулися України. Стосувалося це й такого першого демократичного явища, як гласність. Якщо в московських виданнях уже публікувалися матеріали з позиції плюралізму, висвітлювалися перед тим заборонені теми, то в Україні майже все й надалі мовчало. Тож “перебудовчу” інформацію українці отримували з газет “Аргументы и Факты”, “Огонёк”, інших московських журналів. Чи не єдиною газетою, яка обережно, але таки осмілювалася виступати “не так”, як велів ЦК КПУ, був орган Спілки письменників України – “Літературна Україна”. Із 1986-го вона почала порушувати питання упослідженого становища українських мови, культури, освіти, літератури тощо.

Роком, коли в Україні стали відчуватися паростки нових віянь можна вважати 1987-й. Передусім це стосувалося зародження значної кількості неформальних організацій – від клубів за інтересами до політико-культурологічних. На липень 1987 року їх уже було 20 тисяч. Особливе значення мали ті, які переймалися суспільно-політичними проблемами. Зокрема, у серпні 1987 року в Києві утворений Український культурологічний клуб (УКК), на засіданнях якого аналізувалася ситуація в національно-мовному питанні, відроджувалася правда про Голодомор, інші “білі плями” історії, лунала правда про замовчування аварії на ЧАЕС, велася, як пише В. Литвин “ще обережна, критика діяльності влади”. УКК об’єднував до чотирьохсот осіб, а засідання відбувалися щотижня. Тоді ж при Будинку вчених АН УРСР утворюється українознавчий клуб “Спадщина”, при КДУ ім. Т. Шевченка – студентське об’єднання “Громада”, у Львові – “Товариство Лева”. Величезний поштовх створення різноманітних груп “зелених” справило розповсюдження справжньої інформації про істинні масштаби та наслідки Чорнобильської катастрофи.

В Україну починають повертатися з тюрем і заслань дисиденти, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Микола Руденко, Ігор Калинець, Олекса Шевченко, які відновлюють діяльність Української Гельсінської Групи (УГГ). У серпні 1987-го В’ячеслав Чорновіл відроджує випуск “Українського вісника”. 7 грудня того ж року низка почесних членів Міжнародного ПЕН — Ігор Калинець, Михайло Осадчий, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл та інші ухвалили декларацію про створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) . Було засновано її орган – журнал “Кафедра”. Наприкінці 1987-го утворено Комітет захисту УГКЦ на чолі з Іваном Гелем.

Члени УГГ, за ініціативою, як стверджує Богдан Горинь, В’ячеслава Чорновола, взялися за створення, практично, першої за всі роки існування радянської влади, альтернативної до КПСС політичної партії. 7 липня 1988 року було оприлюднено Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки (УГС). “Український вісник” був оголошений органом УГС. Окрім цього почали видаватись додатки до нього під назвою “УВ-Експрес”, а також “Листки” пресової служби УГС, побудовані у формі інформаційно-публіцистичної листівки, що розходилися “незнаними раніше у самвидаві тиражами”.

11-12 червня 1988 року у Львові відбулася нарада представників національно-демократичних рухів Грузії, Латвії, Литви, Естонії, Вірменії та України, на якій утворено Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР, до складу якого від України ввійшли В’ячеслав Чорновіл і Степан Хмара. Влітку 1988-го виникли Українська демократична спілка й Народна спілка сприяння перебудові. Однак вони після кількох акцій, під тиском владних структур, припинили діяльність.

Із кінця 1987-го українські неформали пробують започаткувати такий засіб донесення своїх ідей до громадськості, як мітинги та демонстрації. Проведення першої альтернативної демонстрації, присвяченій восьмій річниці введення радянських військ в Афганістан, було заплановане пацифістською організацією “За відновлення довір’я між Сходом і Заходом” на 26 грудня 1987 року. Однак владі вдалося, заарештувавши близько 15 активістів групи й оточивши площу Ринок у Львові, де вона мала відбутися, міліцейським кордоном, її зірвати. 26 квітня 1988-го, у другу річницю Чорнобильської катастрофи, у Києві була розігнана й перша екологічна демонстрація. Перший нерозігнаний мітинг відбувся 13 червня 1988 року у Львові. У ньому взяло участь понад тисячу осіб. Через три дні (16 червня) був наступний, – у якому взяло участь вже сім тисяч львів’ян. Саме на ньому вперше пролунав заклик до створення “Демократичного фронту сприяння перебудові”. Адже за прикладом Народних фронтів Балтії, ідея про об’єднання в таку структуру в Україні стає дедалі популярнішою.

21 червня на мітинг зібралося вже 40-50 тисяч львів’ян. Ще один відбувся 7 липня. Зрозумівши, що головним місцем проведення мітингів стає площа біля пам’ятника Іванові Франкові, її, начебто задля ремонту, огородили парканом. Водночас влада, намагаючись не допустити “експорту” мітингів за межі Львова, вирішила перейти в наступ, застосовуючи репресивні методи. За кілька днів до призначеного УКК (який увійшов у склад УГС) на 24 липня 1988 року мітингу в Києві, у КДБ почали викликати активістів УКК, членів УГС, умовляти й погрожувати не проводити заходу. Коли ж це не допомогло, то, як розповідається у “Листку Прес-служби УГС”:

“<…> 24 липня за єдиною командою по всьому Києву почалося виловлювання активістів УКК. Людей ловили біля власних будинків, на вулицях, біля магазинів, запихали їх у машини і розвозили по різних районах Київської та сусідньої Чернігівської областей, де подалі від населених пунктів виштовхували з машин і залишали посеред лісу чи поля. Людолови діяли за однієї програмою: ніяких санкцій не пред’являли, при відмові сідати в машину, пускали у хід кулаки… Особливу наругу вчинили над Ларисою Лохвицькою, якій по дорозі зробили два уколи сильного психотропного засобу. В такому стані Лохвицьку викинули з машини неподалік від київського села Осокорки. Декому, завізши у безлюдне місце, загрожували вбивством. Над іншими знущалися: викинувши під київським селом Чабани на польовій дорозі”.

28 липня міліцією був розігнаний мітинг у Львові, а близько п’ятдесяти активістів заарештували й засудили до 15 діб. Надзвичайно жорстоко був розігнаний наступний львівський мітинг 4 серпня. Листок прес-служби УГС повідомляє про це так: “Розправа почалася о 19-й год. Вимуштрувані бойовики із шостої роти спеціального призначення кидалися між людей, вихоплювали заплановану жертву і волокли до машини. Молоду жінку, що відчайдушно опиралася, схопили за голову і товкли об край кузова. Ще одну жінку тягли до “воронка” за коси, іншу штовхнули до машини так, що вона впала, розбивши коліна. Якогось юнака несли за ноги і волосся. Підлітка, що клацнув фотоапаратом, потягнули під ревний плач матері. Нацьковані собаки рвали на спинах сорочки і плаття, кусали людей…”. Керівника ініціативної групи організації мітингу – інженера Івана Макара, за сфабрикованим звинуваченням засудили до 3 років в’язниці.

Далі буде

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram