Останні кілька років намагаюся вивести у загальноукраїнський дискурс питання згуртованості. Вдавалося це дуже складно, владні чиновники просто відмахувались, політики не брали до уваги. Але Крим і Донбас потрапили під окупацію саме через незгуртованість українського простору. Події у США показують, що згуртованість американської нації також переживає не кращі часи. Цілі нації виявились вразливими перед інформаційними технологіями, які можуть бути ефективнішими у війні, ніж танки. Не дарма такі філософи як Фукуяма зараз звертають все більше уваги на згуртованість та ідентичність. Без згуртованості нація не має майбутнього у сучасному світі.

В Інституті громадянського суспільства ми запустили проєкт “Діалоги про згуртованість”. Гарне обговорення з гарними людьми дає можливість подивитися на наше регіональне розмаїття різними очима, і це добре. Проте згуртованість у бідності досягається непросто, вона може бути тимчасовою, лише коли бідність переконують, що в цьому винен якийсь ворог і тоді, замість зростання, сили йдуть на боротьбу з ворогом. І не важливо, що ворог може бути не справжнім, а вигаданим. Здається саме так діє Московія. Нам же слід йти іншим шляхом – займатись реальним регіональним розвитком. У нас для цього майже все законодавство є, нема лише лідерства і бажання його дотримуватись, планувати і реалізовувати плани.

Попри кризу та відсутність фінансів, у 2021 році все одно слід буде думати про якесь зростання у подальшому, тому нам варто замислитися, а яким чином планувати територіальний розвиток і як вкладати в це ресурси?

Як на мене, варто поглянути на свій регіон і зрозуміти, що в кожному такому регіоні є два полярні типи територій: ті, які зростають (не важливо, що це зростання нам виглядає замалим, але воно точно в окремих територіях є значно вищим, ніж у решти) і ті, які досить стрімко деградують, решта – середняки.

Відтак нам потрібно здійснити дуже розумний вибір дій – куди вкладати кошти, яких і так небагато? Вклавши всі кошти у деградуючі території, зростання навіть у середньостроковій перспективі не досягнути, оскільки надто ослабленими є ці території; на всіх середнячків також коштів не вистачить.

Найлогічнішим виглядає інвестування у території зростання, де можна отримати найшвидший ефект, але лише у ті проєкти і за умови, що відбуватиметься поширення позитивного впливу на суміжні території і, як не парадоксально у найбільш проблемні території, щоб зупинити їхню подальшу деградацію. Тобто з одного боку ми стимулюємо тих, де інвестиція дасть найшвидшу віддачу і максимальну додатну вартість, а з іншого – зупиняємо остаточну деградацію інших, щоб за рахунок прискореного розвитку перших, мати можливість у подальшому стимулювати других.

Обов’язковою умовою такої роботи є відкритий діалог, об’єктивні дані, розуміння та дотримання планів і відмова від популістських ініціатив. Чи можна для цього знайти ресурси? Можна, і це не тільки гроші з “дорогих доріг”, це можливі іноземні кредити під державні гарантії, це гарантії для бізнесів, які діють за правилами у таких територіях, це зрозуміла позиція місцевого самоврядування, яке може долучитись і власними коштами. Ковідна епоха ще не закінчилася, локалізація ринків продовжуватиметься і ці тренди слід використовувати.

За один кілометр автобану вартістю 100 мільйонів гривень можна зробити систему доступності поселень у середній територіальній громаді, і це для розвитку буде значно ефективніше. Поєднання міста обласного значення з містами другого ярусу на цьому етапі дасть для більше регіонального розвитку, ніж швидкісна траса, яка пересікає регіон. Що дає для Чорнух мільярди гривень, закопаних на трасі під Решетилівкою (це все Полтавська область)?

Етапність є важливою. Тому визначення етапів, оцінка впливу на розвиток тих чи інших проєктів, в умовах страшного дефіциту коштів є вкрай важливим елементом планування і нашої згуртованості.

Варто подумати перед тим, як і куди вкладати кошти.