Як зекономити на вишах, щоб усі від цього виграли

У Міністерстві освіти та науки повідомили, що там розпочинають розробляти нову концепцію фінансування закладів вищої освіти. Відповідно до неї, виплати вишу залежатимуть від потрібності випускників на ринку праці. Міністерство планує моніторити зайнятість випускників і враховувати цей фактор у формулі фінансування закладу. Причім братимуть до уваги працевлаштування студентів не відразу після випуску, а через два роки, адже, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, саме стільки в середньому потрібно випускникові, щоб отримати стабільну роботу.

Міністерство відслідковуватиме працевлаштування випускників вишів через сплату єдиного соціального внеску підприємствами за своїх працівників. Також братимуть до уваги й тих, хто може працювати, отримуючи зарплату “в конверті”. Для цього достатньо брати не абсолютний показник працевлаштування, а відносний: наприклад, вимірювати, наскільки параметр кожного окремого вишу відхиляється від середнього по країні.

Через перекіс між професійною та вищою освітою в Україні – лише 20% випускників шкіл здобувають професійну освіту, а 80% вступають до вищих навчальних закладів. Наразі 80% зареєстрованих безробітних мають дипломи вишів.

Для порівняння, у Європі майже половина випускників шкіл вступає до закладів професійної освіти, а у деяких країнах – наприклад, Хорватії, Австрії, Чехії та Фінляндії – цей показник перевищує 70%.

Скільки ж можна за державний рахунок готувати непотрібних випускників вишів, які потім влаштовуються продавцями в магазини? На мій погляд, особливо це стосується вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації (тобто коледжів і технікумів), фінансування яких, у межах децентралізації освіти, услід за фінансуванням професійно-технічних навчальних закладів, було переведено на місцевий рівень, з виплатою додаткової дотації місцевим бюджетам на утримання закладів освіти.

Якщо дивитися на проблему тверезо, то міняти логіку фінансування – замало. Давно час змістити пріоритети при підготовці кадрів. У випадку з коледжами, може, деякі варто й закрити. Випускники дев’ятих класів вступають до більшості з них не тільки для того, щоб отримати потрібну професію або полегшити свій подальший вступ до “материнського” університету. Багато школярів та їхні батьки просто прагнуть продовжити на два роки “щасливе дитинство”. Після закінчення таких вишів більшість випускників не працюють за фахом. А, отже, державні кошти витрачено неефективно.

Інша річ – професійно-технічна освіта. У цій галузі в Україні вже склалася європейська система підготовки. Це 5 тисяч робочих спеціальностей і близько 800 державних ПТУ, які готують по тисячі з них. А крім того, ще й 1,5 тисячі приватних ПТУ, а також навчальних центрів на виробництвах, які готують кадри для приватних підприємств за рештою спеціальностей.

Щодо таких вишів, як коледжі й технікуми, то ситуація кардинально інша. В Україні існує понад 400 вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації державної форми власності. Більшість студентів у них навчаються за кошти державного бюджету. Аналогічних вишів приватної форми власності уп’ятеро менше – близько 80.

Тим часом у країнах Європейського Союзу 75% витрат на утримання системи підготовки кадрів лежить на приватному бізнесі. А у нас для такого самого приватного бізнесу готують кадри державні, оплачувані з наших із вами кишень коледжі.

Було б логічніше, якби бізнес їх і фінансував. Водночас можна не сумніватися, що гроші йшли б на підготовку з тих спеціальностей, які потрібні, а не на навчання фахівців, що виявляться непотрібними ринку праці.

Ба більше, навіть малий і середній бізнес теж спроможні брати участь у співфінансуванні навчальних закладів. Для цього достатньо назбирати пул з їхніх місцевих представників, орієнтованих на певні професії. До речі, це світова практика, до якої ми дійдемо рано чи пізно.

Звичайно, сьогодні повне фінансування коледжів бізнесом здається досить утопічним. Але хоч зараз цілком можливе партнерство державних структур і бізнесу в тому, що стосується моніторингу й обліку попиту на певні спеціальності, а також задоволення цього попиту. Уже тепер бізнес може долучитися до співфінасування, а також навчання студентів прикладних знань безпосередньо на місці майбутньої роботи. Однак запустити настільки глобальний процес спроможний уряд, і аж ніяк не місцева влада. Держава має бути й організатором і регулятором планування навчальних процесів, оскільки бізнес у наш непередбачуваний час не готовий заглядати далі, ніж на кілька років наперед.

Як в Україні відбувається сертифікація вчителів й авдит закладів освіти