“Розуміється, нам інтересніше було мати своїм сусідом на південному сході самостійну Донську Республіку, ніж якусь частину майбутньої “єдиної” Росії. А покищо дуже важно було визнати Дон, щоб установити з ним кордони і розпочати економічні зносини… З другого боку треба було, щоб і Дон визнав себе не якоюсь тимчасовою державною організацією, але державою в звичайнім розумінні цього слова. Тому то наше правительство й звернулось до донського… домагаючись яснішого означення його державної самостійности. А все таки довелось складати з Доном договір – явний про економічні взаємини, і таємний – про взаємну мілітарну допомогу”.

Так міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко змалював обставини укладення двох угод Української Держави зі Всевеликим Військом Донським, які започаткували короткий період стратегічного партнерства двох країн.

Попередня Угода

Навесні 1918 року донське козацтво зі зброєю в руках повстало проти більшовицького панування. Військовим Отаманом обрали генерала Петра Краснова. Той проголосив Дон самостійною демократичною республікою під офіційною назвою Всевелике Військо Донське. Росіяни-козаки негайно звернулися по допомогу до сусідньої України та до німецьких військ, які контролювали території аж до нижньої течії Дону.

“Дело русских здесь проиграно”: Україна очима росіян 100 років тому

Слід визнати, що в той момент донцям неймовірно пощастило. Адже при владі в Україні була вже не соціалістична Центральна Рада, а Гетьман Павло Скоропадський. Як колишній царський генерал, він зі співчуттям поставився до боротьби донців проти більшовиків і вирішив надати їм всебічну підтримку. На рівні ж особистих взаємин, Краснов був його давнім хорошим знайомим.

Але все здавалося простим лише на перший погляд. Переговорний процес між Україною і Доном вирізнявся напруженістю, часом навіть конфліктністю, і розтягся майже на три місяці. Найбільш проблемним місцем стало визначення міждержавного кордону. Зрештою, справа вирішилася після активного втручання німецької дипломатії, яка не бажала “зайвих ускладнень” в регіоні.

Рівно століття тому, 7 серпня 1918 року, представники України і Дону підписали в Києві “Попередню угоду” (рос. “Предварительное соглашение”). Церемонія відбулася в резиденції Скоропадського – колишньому генерал-губернаторському палаці. Тепер від історичної споруди не лишилося й сліду: її підірвала польська армія ще в червні 1920-го.

Договір складався з 10 статей. Сторони визнали незалежність і суверенітет одна одної, зобов’язалися не укладати угод з іншими державами або збройними організаціями, що могли зашкодити одна одній.

Українсько-донський кордон встановлювався за адміністративною межею, яка існувала в Російській імперії між Катеринославською, Харківською губерніями та Областю Війська Донського (за винятком невеликої території на схід від Маріуполя, яку віддавали Україні). Отже, Україна утверджувала за собою Маріуполь, Юзівку (Донецьк), Ясинувату, Бахмут, Дебальцеве, Родакове, Слов’яносербськ і Луганськ, а Всевелике Військо Донське – Ростов-на-Дону, Азов, Таганрог, станицю Новомиколаївську (зараз Новоазовськ), Амвросіївку, Ровеньки і станицю Луганську.

Пікантність ситуації полягала в тому, що до 1887 року Ростовський повіт і Таганрозьке градоначальство належали до Катеринославської губернії, яка тепер стала частиною Української Держави. До того ж, за переписом 1897 року україномовне населення в Таганрозькому окрузі становило 61,7%. В результаті, опозиція звинуватила Скоропадського, що той віддав донцям українські землі.

Співробітники Гетьмана з цим не погоджувалися. Посол у Болгарії Олександр Шульгин вважав: “Комбінація з Доном непогана… Краще мати доброго сусіда, ніж лишній шматок землі”. А головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов переконував: “Мати в Донщині приятеля є найпершою і найважнійшою задачею нашої східньої політики. За ціну сього приятельства могла б Україна зрезігнувати з Українських національних окраїн Донщини”. Щоб забезпечити якийсь компроміс, автори “Попередньої угоди” застовпили за “донськими” українцями політичні права нарівні з козаками, а також права у царині мови, освіти й культури. Те саме отримали й донці в Україні.

Оригінальний примірник договору наразі зберігається в Державному архіві Російської Федерації в Москві. На ньому стоять підписи: прем’єр-міністра України Федора Лизогуба, управляючого міністерством закордонних справ Дмитра Дорошенка, голови української делегації на переговорах із більшовицькою Росією Сергія Шелухіна, заступника міністра торгівлі і промисловості Володимира Ауербаха, донського посла в Україні Олександра Черячукіна і донського міністра торгівлі і промисловості Володимира Лебедєва.

У спогадах Ауербаха є згадка, як Шелухін, підписуючи договір, вирішив покепкувати з росіян через їхню пристрасть до величавих висловів: “Я всегда недоумевал, почему нестреляющая пушка зовется великороссами “царь-пушкой” и незвонящий колокол “царем-колоколом”? Может быть, это потому же, что Украина зовется просто Украиной, а маленькое Войско Донское – “Всевеликим”?”.

Секретна Угода

Разом із “Попередньою угодою” було укладено “Додаткову секретну угоду”. Український уряд зобов’язувався якнайшвидше відвантажити Дону озброєння та предмети військового й санітарного спорядження у розрахунку на три армійські корпуси. Поставки мали відбуватися з того майна, яке залишається понад кількість, необхідну для укомплектування української армії.

Договір тримали в таємниці, бо за його умовами Україна озброювала Донську армію. Та воювала проти більшовицької Росії, з якою Україна перебувала у стані перемир’я. Однак гетьманські урядовці усвідомлювали, що ймовірність поновлення українсько-більшовицького конфлікту є вкрай високою. Діяв класичний принцип: “Ворог мого ворога – мій друг”.

Дивовижно, але до наших днів збереглися цілих два оригінальні примірники цього засекреченого документу – один у Києві, другий у Москві. Варто відзначити розбіжності у складі його підписантів. Якщо на примірнику із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (фонд 3766) стоять автографи Федора Лизогуба, Олександра Черячукіна, Дмитра Дорошенка і Сергія Шелухіна, то на примірнику із Державного архіву Російської Федерації (фонд Р-6087) замість Шелухіна розписався Володимир Ауербах. Пояснення цієї обставини знаходимо у споминах Ауербаха:

“Церемония подписания происходила во дворце гетмана – в его личной Канцелярии, – где одновременно был подписан секретный военный договор. Ген. Черячукин торопился к поезду, почему окончательная считка и подписание договоров производились наспех. В этой суматохе я по оплошности подписал военный договор… спохватившись, хотел было вычеркнуть мою подпись, но делегаты обеих сторон, охраняя внешний вид документа, просили этого не делать”.

Завдяки укладенню “Додаткової секретної угоди”, Всевелике Військо Донське до грудня 1918 року отримало від Української Держави:

– 50 гармат калібру 76,2 мм;
– 19 гаубиць калібру 152 мм і 122 мм;
– 424 736 снарядів різного калібру;
– 105 кулеметів;
– 35 180 гвинтівок;
– 66 825 500 набоїв;
– 45 літаків із запчастинами;
– 2000 авіабомб;
– 450 велосипедів;
– 3000 верст кабелю;
– 2000 телефонних апаратів;
– 24 000 шинелей;
– 2 обладнані санітарні потяги;
– інше військове майно і спорядження.

Донці визнавали: поставки з України задовольняли потреби їхньої армії на 40%, тоді як промисловість Дону – лише на 20%. Переважну більшість озброєння і військового спорядження Україна віддала безкоштовно, хоча їхня вартість обчислювалася десятками мільйонів карбованців. Не даремно Скоропадський в одному з листів до Краснова писав щодо “Попередньої” і “Додаткової секретної” угод таке: “Я уверен, что Правительство Всевеликого Войска Донского и все славное Донское казачество оценит по достоинству ту готовность, с которой Украинский народ пошел навстречу этому соглашению во имя установления прочных и дружественных взаимоотношений между Всевеликим Доном и Украиной”.

Після 7 серпня сторони підписали ще, принаймні, шість договорів. Вони стосувалися різних аспектів економічних і торговельних відносин. Укладення цих угод свідчило про прагнення налагодити широкомасштабну співпрацю, встановити якнайтісніші відносини через загрозу з боку більшовицької Росії.

Враховуючи загальну невизначеність політичного й економічного майбутнього України і Дону, більшість договорів вважалися попередніми і тимчасовими, укладалися на термін від кількох місяців до одного року. Фактично ж вони діяли тільки протягом короткого періоду кінця літа – початку зими 1918-го.

Подальшій активній українсько-донській співпраці завадив складний комплекс подій: поразка Центральних держав у Першій світовій війні та виведення німецьких військ з України і Дону, повстання під проводом Директорії, падіння Гетьманату, відновлення УНР, нове вторгнення більшовиків в Україну і на Дон, перехід Донської армії до складу білогвардійських військ генерала Денікіна. Історія здійснила черговий карколомний поворот, і вже з грудня 1918 року відновлена УНР опинилася у стані неоголошеного конфлікту із козацьким Доном. А озброєння, отримане з доброї ласки попереднього українського уряду, донці тепер застосовували проти українських військ.

Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram