Попередню частину статті читайте за цим посиланням.

САМОБУТНІСТЬ – це не лише вишиванки, писанки, Лаври або Чорнобиль. Самобутність це 24 мільйони га чорноземів (9% світових запасів), це літак Мрія, ракетоносії та космос, водні та мінеральні ресурси, людський капітал та науковий потенціял, архітектура, побут і традиції. Все це і є самобутність, тобто національна неповторність, оригінальність. Це не заперечення глобалізації, а повернення України в евроатлантичну родину через її національну індивідуальність, спільну історію і мову, економіку, державну організацію та династичні зв’язки.

Я здогадуюся чому єство частини російськомислячих громадян постає проти української національної самобутності. Тому, що останні 30 років тривав саботаж виконання Державної програми підтримки української мови 1989 року і, водночас, десятиліттями робилося все, щоб сформувати ставлення до всього українського як архаїчного і шароварного.

Візьмемо для прикладу український внесок у світову космонавтику. Хто про це знає? Хто і як це викладає в школі, вищих навчальних закладах, в ЗМІ?! Про роль українців в політиці, економіці, культурі Европи та світу вчать в двох- трьох абзацах шкільного підручника. А на противагу увесь інформаційний простір донедавна, а подекуди й тепер заповнений російськими, радянськими символами й подіями, плітками про американських зірок та російських гастролерів. Тому ні російськомовні, ні чимало українців не бачать і не усвідомлюють зв’язку та ролі української самобутності у формуванні сучасної евроатлантичної цивілізації. Просто вони закапсульовані в російськомовному інформаційному й культурному світі.

Утім, не бачити зв’язку ще не означає, що його не існує. Здається, ми з П. Себастьяновичем єдині у вимогах перейти від фрітрейдерства до підтримки національного товаровиробника через систему стандартів. А це ж і є утвердження самобутності країни та просування її на зовнішні ринки, визначення пріоритетних секторів та спрямування на них стимулювання як перебудови фінансового сектору і створення спеціального фонду модернізації. Самобутність спонукає виробляти таку національну політику, яка б дозволяла вбудовувати українські підприємства в европейські ланцюги вартості.

Прогресивні російськомовні люди полюбляють говорити про свободу, не опонують нам в цій частині та вже давно опанували цю нашу цінність. Пишу про свободу як НАШУ цінність, знаючи про прагнення більшості націй до свободи. Наголошую на НАШІЙ свободі, щоб ми згадали, що свобода не притаманна як цінність сусідньому народові – нащадку Орди, мову якого вони використовують в Україні серед українців.

От, в Україні свободою можна вільно користуватися. Іноді, навіть на шкоду нам, тубільцям. Утім, може це й добре. Вони, тим самим, спонукають українців повернутися до такої своєї цінності як ВОЛЯ. Воля – це прагнення досягати цілей за будь-яких обставин та не зважати на перешкоди. Цей дар ВОЛІ допомагав українцям у найтяжчі моменти історії, зокрема, в критичні дні Революції Гідності. Науковці вважають ВОЛЮ основою українського характеру та ідентичності.

Візаві не опонує мені в частині такої національної цінності як ГІДНІСТЬ. Мовляв, вона притаманна більшості націй. Згоден, багатьом, але не всім. Розмивання української ідентичності внаслідок штучного змішування нашого населення з жителями російського Нечернозем’я угро-фінського походження дещо знівіліювало волю й гідність в суспільстві пострадянської України. Але зросійщення українців останніх поколінь досі ще не знищило в нас самоповаги та прагнення до відстоювання своїх духовно-моральних і державницьких позицій, усвідомлення власної ваги й громадянського обов’язку в евроатлантичному співтоваристві.

Найяскравішою ілюстрацією української гідності є те, що жодна революція в Україні не починалися через “шкурні” питання. На Майдан люди виходили на захист української національної ідентичності, свободи, справедливості та інших цінностей. Ми й тепер боремося за гідність, долаючи корупцію, утверджуючи правовладдя та захищаючи демократію від російських сценаріїв узурпації влади чи то Януковичем, чи то Порошенком, чи то Зеленським.

Звісно, російським лібералам в Україні іноді образливо чути характеристики російських національних цінностей. Вони обурюються закликами боронити від московсько-православної “культури” і “руского міра” наше українське суспільство, освіту, інформаційний простір, економіку тощо. Адже їм досить комфортно жити в “руской УкрАінє”. У мене в коментарях ви знайдете чимало закликів “припинити нав’язувати свою мову”, “аставіть в пакоє”, “нє раскаливать” тощо. Водночас, вони вперто стверджують, що є українцями.

І це добре. Навіть, дуже добре. Бо, це дає надію. Надію на те, що вони зроблять таки вибір на користь української України. Сьогодні їхній вибір – це російська мова, а відтак російська ідентичність. Але бажання бути українцем, а не росіянином в Україні неминуче рано чи пізно підштовхне до вибору на користь українства і мови. І тоді людина сама з полегшенням зітхне. Бо вже не актуальними стануть розмови про “не розколюйте” та “не примушуйте”. Так вже було. В Росії після війни з наполеонівською Францією 1812 року дворяни почали вчити, а згодом і розмовляти російською мовою, а не майже рідною їм французькою. Те саме було в Чехословаччині у 20-х роках ХХ століття при переході з німецької на чеську.

У переважній більшості ми, українці, не ділимо людей за національною ознакою. Українці мають найнижчий рівень антисемітизму в Европі. Ми обираємо на вищі державні посади не етнічних українців, що прямо заборонено законом, наприклад, в Ізраїлі, де членом парламенту, уряду чи президентом може стати лише єврей. Українці – це нація цінностей. Приймаєш їх – і стаєш українцем. От чому українці легко інкорпорувалися в суспільство вільних людей обох Америк і Австралії. А всередині країни наша гіпертолерантність до інших стає фактором загрози національній безпеці та обороні України. Але це наш хрест і наша потенційна перевага.

А як тоді бути зі згадуваними вище застереженнями щодо російськомовної української патріотичності з боку Л. Гузара, П. Себастьяновича, С. Гайдая та багатьох інших достойних людей? Я особисто навчався в російській школі та інституті, де українською викладалася лише історія КПРС. Я сам викладав російською і спілкувався нею в родині. Так було до Декларації про державний суверенітет України 1990 року. Саме тоді для мене настав час ухвалити рішення щодо національної ідентичності. Це типовий шлях національного самовизначення тих, з кого КПРС ліпила “новую історічєскую общность – совєтскій народ”. Кожен, хто вважає або прагне стати українцем, рано чи пізно постане перед необхідністю національної, мовної самоідентифікації.

Чи можна залишатися “наполовину вагітним” рускоязичним патріотом в Україні? Можна. Таке явище вже отримало своє означення – мовно-язикова шизофренія. Тобто, роздвоєння свідомості, одночасне життя в двох паралельних реальностях, в двох системах координат – російській і українській. Це дає свій побічний ефект. Щирі заяви про свободу, волю, гідність, добробут і суспільний прогрес можуть не враховувати потреби та інтереси українців, наші духовні традиції, мову та родинні цінності, наше бачення свого майбутнього в національній державі і в глобальному світі. Коли, наприклад, частина таких людей та частина російської нацменшини заперечують курс України на евроатлантичну інтеграцію, бо їх тримає “якір” руского міра. Досвід показує, що з часом російськомовні патріоти усвідомлюють логічний дисонанс такого свого рускоязичного статусу. Фейсбук переповнений жартами на кшталт: “Я люблю украінскій язик, но разговаріваю на руском” аналогічне “Я люблю дівчат, але сплю з хлопцями”.

Сьогодні, в умовах російсько-української війни всім вже зрозуміло, що мова чи язик формують свій власний, окремий запит на відповідну культуру, власні національні цінності. Цей культурний запит зі свого боку формує людину, а ця людина згодом формує запит на відповідну національну державу. У носія мови – це запит на українську державу. У прихильника язика – це запит на державу російську.

Подумаймо над цим разом!