Ситуація навколо російськомовності Олега Сенцова, зауваження Остапа Дроздова і реакція Сергія Гайдая, моя дискусія з Павлом Себастьяновичем в соціальних мережах знову продемонстрували існування відмінностей у підходах і розумінні деяких базових речей, зокрема, таких як національні цінності та українська ідентичність. І тут не можна уникнути об’ємного тексту з відсиланнями до історичних, філософських та економічних аспектів проблеми. Та перед тим – три зауваження.

Перше. Я не відповідатиму тут на численні махінації щодо неіснуючих “швейцарської” чи “канадійської” мови або національної ідентичності метрополій та їхніх американських, африканських чи азійських колоній.

Друге. Я не згадуватиму факти столітнього лінгвоциду української мови та зросійщення/ополячення українців. Наше прагнення української ідентичності, яке вони називають “примусовою українізацією” не є помстою росіянам за їхні злочини проти українців. Ми хочемо жити в своєму національному світі так, як живуть сусідні народи, наприклад, чехи, румуни, словаки у своєму національному світові. Отже, ми будуємо своє, а не сунемося в чуже.

Третє. Я симпатизую російськомовним патріотам України. Сам колись був таким. Тож, закликаю “не кидати” в нас з ними камінням, а терпляче розмовляти.

Ось один з коментарів у нашій дискусії у Фейсбуці:

“…Как может соборность объединить всех украинцев? Кому это сегодня интересно? Это же архаика в чистом виде. Самобытность? Почему же миллионы украинцев уезжают на Запад? Почему хотят глобального, разнообразного, мультикультурного? “гідність, воля” – наверно нет ни одного народа, который бы сказал, что у него нет достоинства.

Состоятельные граждане – вот ценность, которая может объединить современную политическую нацию.

Верховенство права – вот ценность, вокруг которой мы можем объединиться.

Ценность должна не навязываться, ценность должна привлекать. Даже сами слова “соборность, самобытность” попахивают архаикой.

И зачем вы всё время сравниваете нас с Россией? Так же, как и там, или не так же, как и там. А получается всё время так же. Вы не хотите принимать чужую точку зрения, вы не можете признать за людьми право выбора, право быть другими, право быть такими, какими люди хотят быть, свободными. Вы хотите всех уложить в этнокультурное прокрустово ложе, но у вас не получается, потому что людям это неинтересно.

Я недавно написал пост про сельского мальчика. Это я про Дроздова написал после его патетических идиотских выступлений. Люди хотят жить в городе, вы их тащите в село. Ну какая соборность и самобытность в XXI веке? Богатство нации, безопасность нации, комфорт жизни на территории Украины – вот ценности, которые привлекут каждого”.

Отже, про все по-порядку. Що таке ЦІННІСТЬ? Яке значення мають цінності для людини та держави? З точки зору аксіології (розділу філософії про цінності) – це ставлення людини до матеріяльних або ідеальних явищ з позиції своїх потреб та інтересів. Заради цінностей людина, суспільство й держава діють, витрачають час, гроші, здоров’я, інші ресурси. Але цінності людини можуть відрізнятися від цінностей суспільства та держави. Людина проголошує себе пацифістом, а держава проводить мобілізацію на фронти російсько-української війни. Суспільство прагне економічної лібералізації, а держава йде фіскальним курсом і гнобить підприємців. Людина вимагає національного культурного та інформаційного простору, а влада зросійщує освіту, науку, залишає лазівки “рускому міру” на телебаченні й радіо.

Коректніше говорити про цінності в трьох площинах: особи, суспільства й держави. Звідси також походить конфлікт між цінностями, наприклад, безпеки та свободи; власності та справедливості; свободи й рівності; рівності та особистих прав тощо. Так, надання пріоритету свободі в принципі заперечує пріоритет рівності, оскільки свобода передбачає наявність приватної власності. А людина, у якої немає приватної власності, не може бути вільною в принципі. Але це вже предмет глибшого наукового дослідження.

Зосередимося на українських національних цінностях. Людина народжується або переселяється в Україну, де вже існують цінності, такі як соборність, суверенність, безпека, свобода, европейськість, національна ідентичність, добробут і справедливість. Так само француз потрапляє у світ французьких цінностей. Наведу перелік цінностей Республіки Франції: свобода, рівність, братерство, світськість. Дещо нижче у французькій ієрархії цінностей стоять солідарність і недискримінація. У Франції не вимагатимуть від дітей змінити власну ідентичність, проте, французом там може вважатися лише той, хто оволодів та використовує французьку мову. І до чого тут, здавалося б, французька мова до французької ідентичності?

В Україні починають усвідомлювати, що російськомовність – це не про мову. Так само в Ельзасі й Лотарингії питання німецькомовності частини населення також було не про мову, а про суверенітет і національну ідентичність Франції і французів. Отже, іншомовність – це не лише про мову, а й про національну ідентичність і цінності. Не про етнічне походження, а й про творення новітньої модерної нації. Етнічними українцями не були гетьман Іван Виговський – носій польсько-литовсько-українського гербу Абданк, козацькі полковники Кривоніс (ймовірно, шотландський лицар) чи татарин Джалалія. Українцями вони стали. Ці та інші визначні українці різного етнічного походження ставали україномовними внаслідок добровільної нової самоідентифікації. Іноді вимушеної, але від того не примусової, а саме добровільної. А їхні нащадки й поготів усвідомлювали вже себе питомими українцями.

Так само варяги або половці ставали русинами в добу Русі. Якою мовою вони, а згодом їхні нащадки говорили? Звісно, староукраїнською. Адже іншої на нашій землі не було. Тобто, інші мови були присутні, але як іноземні. Так само відбувався процес ополячення або сфінщення наших предків русинів на окупованих сусідами руських територіях. Або в інших випадках, коли русини розчинялися серед чужих етносів. Так, нащадок руського князя Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський (він же Скажений) став фактично представником племені меря. І мова його була мішанкою мерянських, староболгарських (церковно-слов’янських) та руських слів. Звідси і його культура, і традиції, і обряди угро-фінської землі, на яку впало трохи русинського сім’я.

У сучасній Україні чимало патріотів не є етнічними українцями. Наприклад, єврей Йосип Зісельс чи киримли Рефат Чубаров, росіянин Андрій Курков чи бурят Юрій Єхануров. Але вони є українськими патріотами. Патріарх Любомир Гузар зауважував, що українці не діляться на українсько- чи російськомовних – вони діляться на тих, хто Україну любить і хто її не любить. Тобто, виходить, можна не бути україномовним і вважатися патріотом? Чи любов до України автоматично передбачає прийняття людиною українських цінностей, зокрема мови? Давайте зосередимося на цьому питанні та на українських цінностях, українських образах і смислах.

Павло Себастьянович озвучує в коментарі не лише свою думку про соборність, самобутність України як про “архаїку в чистому вигляді”. “Рускій мір” у головах і мізках не дозволяє частині високоосвічених співвітчизників збагнути значення СОБОРНОСТІ для українців та України. Без образ, але це для них просто слово. Чимось воно їм схоже на церковний собор, звідси й враження про архаїку.

Тоді як, для українця соборність – це єдність, неподільність усіх громадян та територій держави, спільна відповідальність і взаємне духовне збагачення та розвиток. Соборність – це безперервний історичний, культурний та духовний зв’язок народу, який проживав тисячоліттями на своїй землі. Ідея соборності сформувалася та дійшла до нас від часів боротьби за об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві.

Продовження статті читайте за цим посиланням.