Хочете бачити, як живе сучасний геній українського живопису? Вам пряма дорога в село Городське, що біля Коростишева на Житомирщині. Завдяки талановитим українцям це село стає просто зірковим. Гостей приймає особисто Народний художник України Юрій Камишний у власній хаті-писанці. Гарантую одне: з цього села вам не захочеться їхати, з цією людиною не втомитеся спілкуватися.

Художники – серце, душа, очі й вуха України

Майстер живопису повагом розповідає про те, з чого постала у селі Городському його чарівна хата-майстерня, що нині сповнена всіляким автентичним і мистецьким українським добром:

– Почалося з любови. З меценатства Юрія Івановича Єханурова, який народився в Житомирі, і дуже любить Житомирську область та Україну. Розспівує її, популяризує. Люблю людей, які всіляко підтримують мистецтво. Бо хто як не митці потребують уваги?

Якось один депутат сказав, мовляв, художники й журналісти в Україні – самодостатні люди. Але я не знаю заможних художників і журналістів. Однак митці – це серце, душа, очі й вуха країни. Її гордість і обличчя. Тому ще більш ціную такі приємні винятки серед наших владців як Юрій Єхануров. Складаю йому шану й любов за те, що відроджує звичаї великого минулого, пропагуючи Житомирщину та наших художників, надаючи майстрам можливість малювати, оплачуючи їм дорогу, проживання, каталоги й виставки.

Під час одного з таких пленерів я і потрапив у цю чарівну місцину – село Городське – посттрипільську країну – я б так сказав. Тут я і створив цей маєток у вигляді хатинки-майстерні, вже музею.

Юрій Єхануров познайомив мене з цим селом, завдяки йому я тут перебував-малював. А потім дізнався, що хата продається. Не думав її купувати й не зміг би цього зробити, якби не інша духовна людина, яка ще тоді була при владі, – Володимир Марущенко – керівник Християнської демократичної партії. Ім’я цього чоловіка заслуговує бути закарбованим на українських теренах меценатства та жертовности: він також підтримує житомирських художників, віддаючи останні кошти. Зараз вже не депутат… А тоді я йому зателефонував і жартома, ні на що не сподіваючись, запитав: “Є хата, продають. Брати-не брати?” Відповідь почув одразу:

– Берем, Юрко!

Наступного дня Володимир Марущенко привіз мені кошти, які я заплатив за цю хату. Це була найдешевша хата в селі. Згодом я дізнався причину: до неї немає під’їзду, бо стоїть на узвишші, під горою.

Потім я розрахувався з депутатом власними картинами. Причому, він мене ні про що не просив. Свята людина! Є люди, які творять, молячись. Такий Володимир Марущенко. Дякую йому!

В якому стані була хата? Без паркану. Без ремонту. Сирість. Довкола – хащі. Шифером покрита. Оселя без води й газу, з глиняною долівкою.

Сільські люди радили знести хлівчик, але я його не розвалив і задоволений. Бо де б я тепер зберігав свої знаряддя, дрова? А ще він дуже якісно перекритий залізом дореволюційного штибу. Побудований з любов’ю.

Потім ремонти. Якби я знав, яка це морока… Мені завжди закидають, що ставлюся до цього світу як дитина. Та не соромлюся того.

Городське – за 37 кілометрів від Житомира. Не маю автівки, тому важко діставатися. Будматеріали – мінімум аж в Коростишеві. Чого варте доглядати дерев’яну хату, що ламається, кришиться, випадає- обпадає, – розуміє тільки той, хто самотужки це робить. Українці в селах віками змушені були ледь не щотижня підрихтовувати оселі, а також кілька разів на рік мастити, ремонтувати…

А ще я бережу старе начиння українських хат: лави, прядки, рогачі, діжки тощо.

Справді, хата Камишного – то українське святилище. Гармонійний, одухотворений і намолений простір, де кожна річ і кожен куточок обдаровує любов’ю.

Там є все й трохи більше аж до дерев’яних індійських “босоніжок” та спеціального вигнутого ліжка, які здавна існували в українських обійстях та призначалися для кохання й продовження роду.

Та основа основ, звісно ж, покуть з образами й піч, що працює, де на черіні й досі можна одпочити на м’яких подушках.

– Колекція старожитностей у моїй хаті, – це ще не все, що маю, – зізнається художник. – У мене повно речей у житомирській майстерні. Чимало було й у підвалі, але пограбували. Потрібно велике приміщення – я би виставив більшу колекцію.

Доки тепло – господар зустрічає гостей, стоячи босими ногами на спориші, вдягнутий у вишиванку й селянські полотняні шаровари. Подвір’я його хати – уже художня галерея: просто на стінах хлівчика поруч із раритетним реманентом розміщені репродукції картин. Трохи оддалік, під горбочком на патику, – глечики. Ліворуч від воріт – дерев’яна фігура зі знаком-сонцеворотом, а також – композиція з каменів. І простий селянський віз, на який можна залізти, всістися та слухати оповідь Юрія Камишного про любов і Бога.

Виставка світлин Камишного може стати всеукраїнською мистецькою подією

У хаті Камишного ритмічно цокає годинник. Старий, з гирями. Юрій Костянтинович вмикає індійську музику й показує розкішні світлини, зроблені цьогоріч упродовж чотирьох місяців вакацій в Індії.

– Господи, який я щасливий, що мав можливість подорожувати! – зізнається. – Ніде більш такого не побачите. Ось – монаховоз. А ось – рибку продають і смажених тарганів. А це – клумби для квітів. А це – індуси готують їжу – кажанів… А це індійські картини зі шкіри – витинанки… Оце – мій рікша… А це – руїни палаців…А це – божество Добра, яке дивиться в обличчя господарю домівки і йому в спину, коли він іде з дому, і молиться за нього… А це по суті справи – усипальниця кхмерських багатіїв… А це – головний храм (його побудував Джавараярман Другий). А це – стіни, оздоблені текстами “Магабгарати”…

Світлини Юрія Камишного з Індії можна розглядати годинами. Здивуванню і зачаруванню немає меж. Одразу виникає думка: виставка фотографій Камишного у київських галереях та й повсюдно в Україні могла б стати мистецькою подією всеукраїнського масштабу. Агов, меценати і Мінкульт?

Які б ми, українці, були красиві, якби щодня носили вишиванки!

Митець побував у 33 країнах світу. А в Індії – уже 15 разів і це ще не межа. Порівнюючи українську культуру з індійською, віднаходить багато спільного.

– 1947 року Індіра Ґанді та Джавахарлал Неру домоглися незалежности для своєї країни, – розмірковує Юрій Камишний. – Індія при Ґанді стала замість англійського виготовляти все своє власне. Магатма Ґанді до останніх днів ткав собі одіж на власнїй прядці. І дуже багато зробив такого, що зберігає індійську ідентичність, зокрема й в одязі.

Тому я і люблю Індію, бо індійці підтримують все своє, національне, наприклад, вдягаються тільки у сарі та пенджаби. Які б ми, українці, були красиві, якби щодня носили вишиванки! Ми б яскраво відрізнялися від інших країн та народів. Але ми самі винні в тому, що загубили себе. І не тільки радянська влада та Росія, яка справді нас знищувала і знищує, а й ми самі.

Камишний переконує: неможливо зрозуміти Україну, доки не побуваєш в Індії.

– Я вас на колінах благаю: поїдьте до Індії, – каже. – Дехто закидає мені, мовляв, ти багатий і тому їздиш. Одначе я і цю хатину, і все в житті намагаюся здобути шляхом бартеру: міняю на свої картини. Так само і поїздки. Квиток до Індії та у зворотньому напрямку беру за мінімально можливі 480 доларів. А за ціною проживання на місяць Індія навіть трохи дешевша, ніж Україна: 40 гривень просять за житло біля океану, їжа коштує пів долара, ананас – 10 гривень у переводі на наші гроші, а манго –10 гривень за кілограм.

А останні два роки я ще став возити за собою мультиварку.

Молитва художника – це його картини

– Молитва художників до Бога – це картини, – стверджує Юрій Костянтинович. – Молитва письменників – це їхні твори. Музикантів – музика. Танцівників – танці. Зараз уже квантова фізика доходить до пояснень Вед, Біблії, Корану, Тори й інших сакральних книг людства. Тобто всі ці книжки – про одне й те саме. Але різними мовами. І мова в світі теж одна – мова серця. Я в Індії розмовляю мовою серця. Англійською не володію. Є така книга видатного кришнаїта “Шлях до себе”, де автор розповідає, як у Гімалаях зустрів Учителя (гуру) і місяцями в нього навчався, не знаючи його мови. Каже, що розмовляли, не розкриваючи рота. Я б не повірив. Але зараз, зважаючи на відкриття квантової фізики, вірю в усе. Такі люди як мольфар Нечай з Карпат – володіють винятковими знаннями, що потенційно є у кожного з нас. Але боги, коли ми приходимо на землю, відбирають у нас ці всемогутні знання, щоб ми не стали “гітлерами” і “путіними”, щоб не застосували знань на шкоду. І тільки вибраним особистостям, які своїми здобутками та порядністю заслуговують на вищу довіру, повертають ті істини.

Віку не буває – все у нас в голові

– Зараз живу всюди: трішки в цій хаті у селі Городському, трішки в Житомирі, трішки в Індії, – зізнається митець. – Ось ці роботи написані на священному острові Рамішварам. Зараз я трохи втомився бути художником, бо все в цьому світі вже перемальовано. Заздрю кінематографістам, які можуть поєднувати всі мистецтва включно з музикою. А скільки праці треба вкласти, щоб написати одну картину! Леонардо да Вінчі все життя писав свою Джоконду. Тому вона така цілюща й намолена як ікони.

Боги теж несуть частину людського, адже сказано, що люди створені за образом і подобою. Тобто у нас є божа дещиця, а в них – частка нашого. Здається, декотрі боги заздрять людям, оскільки на землі можна навчитися багато такого, чого не навчишся на небі. Побувати в людському тілі: помучитися, похворіти, посумувати, погрішити…

Зовні індійські храми прикрашені безліччю деталей, ніби наше людське життя, що всіяне багатьма спокусами. А всередині храмів – вільний простір, що символізує нашу душу, яка не потребує цяцьок, а лиш молитви. Мистецтво індійських різьбярів було настільки глибоким, що зображували і богів, і танцівниць, і робітників, і воїнів. Створювали неймовірне: коли сходило сонце, то всі фігури здавалися молодими, усміхненими, щасливими, а коли сонце сідало за обрій – усі скульптурки ставали старими, втомленими та невеселими.

Віку не буває – все у нас в голові. Ніколи не вважайте себе якимись “не такими”. Згадайте Ніка Вуйчича. Люди без очей бачать, без ніг – ходять. Тобто ми самі собі приписуємо недосконалість чи інвалідність.

У буддизмі кажуть: що б ти не робив, головне – заради чого ти це робиш. Якщо ти чомусь навчився, то повинен, як, наприклад, Мікеланджело, вкладати свої думки у власну майстерність, а не творити хаос. Мистецтво має вести людину до краси, гармонії, любови. Вчити милосердю. Бо можна ж вчити та вбивати. Тобто вкрай важливо, на що ти свій талант покладеш. До речі, усі таланти – не наша особиста власність – вони від Бога. Хизуватися ними ніколи не варто.

“Одружитись – питань нема, а ось фотографуватись не дозволять”

Для художника не існує табуйованих тем: на полотнах і наяву він розповідає, окрім усього, також про один із найбільших Божих дарів – кохання – українське чи індійське, та цілком земне й пристрасне. Можливо тому швидко завойовує прихильність жінок, які приїздять до Городського.

– Індуси, до речі, і нині дуже цнотливі, – стверджує художник. – Приміром, дівчата й жінки у сарі навіть купаються в океані, а кохаються з чоловіками тільки в разі, якщо хочуть і планують завагітніти та народити дитину, а не заради самого лише задоволення від інтиму. Індуски красиві, але й цнотливі. Одружитись – питань нема, а ось сфотографуватись не дозволять.

Ви жінки – це все найкраще, що є у світі: поєднуєте в собі чоловіче й жіноче начала. Усе в одному…

Ой там, на горі, ой там, на крутій… Стіл Злагоди

Юрій Камишний став одним із фундаторів створення в селі Городському Навчально-мистецького туристично-інформаційного центру “Дивосвіт Трипілля”. Оскільки більшість трипільських речей, віднайдених археологами в 40-х роках минулого століття в селі Городському, було вивезено до Росії, а в Україні залишився мізер, то народний художник Юрій Камишний власноруч відтворив для експозиції низку глиняних посудин часів пізнього Трипілля.

А над селом Городське височіє гора. Її називають Червоною і достеменно відомо, що саме там існувало трипільське поселення. Місце сили й унікальної краси. Звідтам відкриваються шалено прекрасні краєвиди: просто під горою – як на долоні – село, а до самого горизонту – поліські ліси й береги. Милуватися – не намилуватися. Малювати – не перемалювати.

Донедавна Червона гора була геть зарослою акаціями. Доєдналася сільська рада та місцеві підприємці та з’явилася художня гранітна плита з написом “Пам’ятка Трипільської культури Червона гора”. Далі почали шукати можливості й гранти.

Минулоріч на Червоній горі створено чудовий оглядовий майданчик “Стіл Злагоди”. Нині там височіють вісім постатей – робіт майстра з Коростишева Олексія Марковського. За задумом, має бути 12 фігур трипільського зразка. Шукають кошти на встановлення ще чотирьох.

А ще залучали альпіністів, щоб повирізали акації на схилі гори. Відкрився простір, який радує і вражає кожного, хто потрапляє на Червону гору. Плюс чудова локація для світлин.

Тож зіркове село Городське запрошує на гостини! Мандруймо Україною! Пізнаваймо рідне і рідних!

Довідково

Юрій Камишний прийшов у світ 25 квітня 1962 року в Житомирі. Любов до відтворення життя на полотні передалася від батька – художника Костянтина Камишного (родом із полтавського села Орлик, затопленого за радянської влади). У молоді роки вдосконалював майстерність у Житомирській художній школі, а згодом – в Одеському художньому училищі ім. М. Б. Грекова. Починаючи з 1992 року Юрій Костянтинович – у лавах Національної спілки художників України, а з 2005 року – член Міжнародної Спілки художників під егідою ЮНЕСКО та Міжнародної професійної спілки художників. А ще Камишний – великий філософ, чимось навіть нагадує Григорія Сковороду. І про що б митець не говорив – суть зводиться до взаємин людини з Богом.

Юрій Камишний – лавреат премії ім. Лесі Українки Житомирського обласного відділення Українського фонду культури, лавреат міжнародної премії ім. Н. К. Реріха, лавреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, заслужений художник України. Автор численних виставок. Лише нещодавно завершилася його осібна виставка картин у житомирському “ГнатюкАртцентрі”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram