Упродовж останніх тридцяти років зусилля українського суспільства і певною мірою державних структур спрямовувалися на досягнення соборності нації та послаблення існуючих регіональних розбіжностей. Водночас деструктивні політичні сили як в Україні, так і за кордоном заради досягнення вузькопартійних цілей або через іноземні впливи спекулювали та розпалювали існуючі в суспільстві протиріччя.

І якщо до 2014 році зусилля спрямовувалися до духовного єднання нації, то після початку російсько-української війни знову став актуальним територіальний компонент поняття соборність.

Натомість українська нація об’єдналася перед військовою інвазією. І сама агресія Росії викликана розумінням її керівництва того, що поступово фізично відходить покоління із совковим світоглядом, і незабаром в Україні не залишиться адептів Російської імперії.

Єдність країни базується на нашій історичній спадщині. Так, формування соборної території України забезпечила Київська Русь, консолідацію українства і історичну лінію державності підтримували після втрати державної суб’єктності Руси-України православні еліти в час Литовсько-польської доби та Козацька автономія. Відновлення боротьби за соборну Україну в новітній час відбулося у період Визвольних змагань 1917-1921 років, апогеєм яких стала злука УНР і ЗУНР в 1919-му. Спротив радянській карально-репресивній системі ОУН-УПА в 40-50-х роках ХХ століття забезпечив неперервність соборницьких змагань.

Однак існують і деструктивні чинники, які заважають консолідації української нації. Так, в кінці 80-х роіків ХХ століття компартійною верхівкою СРСР та керівництвом Комітетом державної безпеки задля недопущення розпаду СРСР були штучно запущені сепаратистські рухи (русинство Закарпаття, новоросійство, донбаський економічний регіоналізм, проросійська автономія в Криму за підтримки військової потуги Чорноморського флоту Російської Федерації). В умовах внутрішньополітичних проблем всередині Російської Федерації в 90-х роках ХХ століття і стабілізації суспільно-політичної і соціально-економічної ситуації в Україні децентралізаційні процеси в державі поступово були зупинені.

Після перемоги в Україні Помаранчевої революції 2004 року, що серйозно підважувала ідеологію російської неоімперії, спецслужбами РФ із новою силою була розгорнута інформаційна війна з поширення ідей федералізму і псевдозахисту російської мови з ціллю послаблення та розколу країни за регіональною ознакою. Одночасно посилилися впливи Російської православної церкви, що насаджує концепції “Русского міра” та ідею “Москва – третій Рим”.

Консолідації громадян всередині країни перешкоджає пострадянська свідомість частини українського населення та не готовність частини українців прийняти зовнішньополітичний курс країни в напрямку вступу в НАТО та ЄС. Свою роль в негативному відношенні до державності та соборності нації певної частки українців відіграла дискредитація ідей соборності і незалежності через зловживання та некомпетентність органів державної та місцевої влади і перманентну соціально-економічну кризу, оскільки державою, як зазначав Чорновіл, керували люди, які “за життєвим і службовим досвідом, за політичними поглядами, за світоглядом неспроможні послідовно обстоювати національні інтереси України”.

Єдності українців загрожує також агресивна політика урядових кіл низки сусідніх країн, що проявляється через політизацію проблем угорської меншини на Закарпатті, роздачу карт поляка і втручання в українську політику пам’яті польських державців, а також у шовіністичних закликах окремих румунських політиків. Окрім того, анексія після Революції Гідності Автономної республіки Крим, повномасштабна війна на Донбасі і тимчасова втрата окремих територій Донецької та Луганської областей узалежнила мешканців цих територій від впливу антиукраїнської російської інформаційної пропаганди. Не помітно також цілеспрямованої праці урядових структур задля збереження українськості на етнічних територіях, що перебувають сьогодні у складі інших держав (землі так званого Закерзоння, Кубань, Білгородщина, так званий Зелений клин, Пряшівщина, Марморощина).

Натомість те, що пропонує президент України Володимир Зеленський є фактично пересипаною популізмом версією бачення єднання суспільства без врахування української етнічної домінанти, яку пропонував під час свого президентства Леонід Кучма. У своєму виступі під час святкування річниці злуки у 2020 році чинний президент заявив, що “в сучасному світі відчуття нації єдиним цілим виникає не тільки завдяки спільним традиціям, культурі та релігії, а ще й завдяки цінностям, які прийнятні для кожного куточка України”. Серед таких цінностей Зеленський назвав: “Цінності доброчесності та порядності. Вихованості й толерантності. Цінності свободи та демократії. Бажання економічного добробуту та процвітання. Бажання бути заможним. Цінності поваги до закону, приватної власності та поваги одне до одного”. Фактично перевищені вище аксіологічні характеристики є присутніми в житті будь-якої особи, яка живе в добробуті у країнах Європейського Союзу, але жодна європейська нація на сьогодні не готова поступатися частиною свого суверенітету на користь загальноєвропейських бюрократичних установ. І ці цінності є загальнолюдськими, і ніяк не асоціюються з якимись державами чи націями.

Швидше виступи Зеленського свідчать, що держава на сучасному етапі не має програми духовної і територіальної консолідації нації. Аналітики Центру Разумкова за результатами року його правління відзначають, що “спільним недоліком державної політики в різних сферах можна назвати відсутність чітко визначених програмних, концептуальних засад, фрагментарність і суперечливість різних заходів та ініціатив”. Більше того, на їхню думку, у гуманітарній сфері президент “декларує курс на загальнонаціональну консолідацію та подолання існуючих протиріч. Але на практиці спостерігається перегляд “проукраїнської” гуманітарної політики попередньої влади. Окремі ініціативи щодо перегляду status quo у мовному, історичному та конфесійному питаннях за невизначеної публічної позиції президента можуть спричинити посилення суспільної напруженості”.

Висловлю свої пропозиції для центральних органів влади та управління, реалізація яких мала б сприяти досягненню духовної і територіальної соборності:

гуманітарна політика держави повинна формувати образ України як сильної і процвітаючої країни, генерувати нові об’єднавчі символи. Російський зовнішньополітичний фактор і військова інтервенція цементували українську політичну націю (мешканці Південного Сходу країни пережили процес змін у самоідентифікації і, сподіваємося, більше не прагнуть бути в складі Російської імперії), але позитивні паростки в свідомості українців необхідно закріпити;

ліквідація обласних та районних державних адміністрацій завершить процеси децентралізації суспільно-політичного життя і надасть органам місцевого самоврядування всі можливості для розвитку місцевих територій, що зніме спекуляції навколо ідеї федералізації України. Але важливо створити ефективні правові запобіжники, щоб не зросла загроза появи сепаратизму, якщо очільники областей стануть незалежними від Києва;

урядові чинники повинні сприяти зміцненню економічних зв’язків між регіонами з одночасним поступальним соціально-економічним розвитком країни;

шляхом наукового діалогу повинно відбутися формування об’єднавчої історичної пам’яті, що дозволить поступово консолідувати на духовному рівні українське суспільство. Інструментами і провайдерами реалізації цього напрямку єднання нації мають стати організації на кшталт Інституту національної пам’яті і Українського культурного фонду;

повинна бути створена і почати втілюватися ефективна довготермінова комплексна державна програма реінтеграції населення тимчасово окупованих територій;

існуючі в свідомості багатьох українців міфи про суттєві ментальні відмінності населення сходу і заходу будуть розвіяні після розробки і початку реалізації програми розвитку туризму всередині країни, а також обміну кадрами між регіонами (особливо в освітній галузі).