18 червня президент РФ Володимир Путін опублікував статтю “Справжні уроки 75-ї річниці Другої світової війни” (The Real Lessons of the 75th Anniversary of World War II) в американському журналі The National Interest. Як заявив прессекретар Путіна Дмитро Пєсков, вибір видання був зумовлений тим, що “Кремль орієнтувався на солідне видання з розумними читачами”.

Щодо “солідного видання”, то його вибір був зумовлений скоріше тим, що цей журнал відомий просуванням російських інтересів, а його видавець і виконавчий директор Дмитро Саймс у доповіді спецпрокурора Роберта Мюллера “Звіт про розслідування втручання Росії у вибори президента США 2016 року” був названий “агентом російського уряду” та людиною, яка “втручається в американську політику за прямими вказівками представників вищого російського державного керівництва”.

У статті Путін вдається до розлогого викладу причин, які викликали Другу світову війну, акцентуючи увагу на відповідальності західних держав, починаючи з Версальського мирного договору, підписаного 1919 року. На його думку, “Версальський світовий порядок” викликав численні неявні суперечки й очевидні конфлікти. Вони були пов’язані з кордонами нових європейських держав, випадково встановленими переможцями в Першій світовій війні”. Цікаво, що Путін тут буквально повторює риторику Гітлера, який теж називав нові кордони штучними, як штучними він вважав новостворені національні держави, такі як Чехословаччина й Польща. Очевидно, що тема “випадково встановлених кордонів”, так само як колись для Гітлера, залишається цікавою і для Путіна, який постійно повторює, що більшовики віддали Україні “исконно русские земли”.

Польщі від Путіна в цій статті дісталося найбільше звинувачень. Вона зображується як посібниця гітлерівської Німеччини, яка отримала свою вигоду від розчленування Чехословаччини: “Польща, переслідуючи свої інтереси, робила все можливе, щоб перешкодити створенню системи колективної безпеки в Європі”. А суть політики Великобританії і Франції, на його думку, полягала в тому, щоб “спрямувати увагу нацистів на схід, щоб Німеччина та Радянський Союз неминуче зіткнулися і знекровили один одного” − західні країни “навіть могли б створити антирадянський фронт, якби це було потрібно”.

Ці тези повторюють те, що можна було прочитати ще в радянських підручниках. Але певну новизну має аргументація виправдання дій Радянського Союзу щодо Польщі. Тут Путін наводить такі аргументи: “У пункті 2 Секретного протоколу до німецько-радянського пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року зазначено, що в разі територіально-політичної реорганізації районів, що складають польську державу, кордон сфер інтересів двох країн пролягав би приблизно вздовж річок Нарев, Вісла та Сян”. Іншими словами, радянська сфера впливу включала в себе не лише території, на яких в основному проживало українське та білоруське населення, але й історично польські землі в течії Вісли та Бугу. Отже, пише Путін, “у вересні 1939 року радянське керівництво мало можливість перенести західні кордони СРСР ще далі на захід, аж до Варшави, але вирішило не робити цього”, зайнявши лише території, населені переважно українця, білорусами й литовцями. Тобто сам факт договору про розчленування незалежної держави сприймається Путіним як щось природне, а “добра воля” радянського керівництва проявилася в тому, що, домовившись з німцями про анексію половини Польщі аж по Віслу, СРСР цей план реалізував лише частково.

Щодо того, що радянські війська не займали території, заселені переважно поляками, то це відверта брехня, розрахована на необізнаність американського читача. Як відомо, у 1939 році в складі Білоруської РСР була створена Білостоцька область, понад 60% населення якої, навіть відповідно до радянської статистики, були етнічними поляками. Ось як описує це білоруський історик Станіслав Сильванович:

“Особливістю Білостоцької області було те, що навіть за офіційними радянськими даними переважним населенням на її території було польське, і з цієї причини вона погано вписувалася в поняття “Західної Білорусі”. Спочатку, очевидно, основну частину Білостоцького воєводства включати до Білоруської РСР не планувалося. Взагалі ж, судячи з усього, радянські плани щодо земель польської держави, включених до сфери державних інтересів СРСР згідно з таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа, зазнавали змін протягом 1939-1941 років. Офіційно свій вступ на територію Західної Білорусії та Західної України Радянський Союз пояснював стурбованістю долями білорусів й українців, які мешкають у Польщі, а також бажанням врятувати польський народ від війни. У директиві Військової ради Білоруського фронту № 01 від 16 вересня 1939 року це завдання конкретизувалася так: “З метою вирішення проблеми, якою має бути нова влада та в який спосіб вона повинна бути створена, необхідно після ґрунтовної підготовки створити шляхом виборів троє народних зборів: Українські Народні збори – з представників, обраних в областях Західної України, Білоруські Народні збори – з представників, обраних в областях Західної Білорусії і Польське народне зібрання – з представників, обраних в областях з переважанням польського населення. <…> Зазначені Народні збори повинні <…> вирішити питання входження до складу СРСР, тобто українських областей до складу УРСР, білоруських – до БССР і польських областей до СРСР, як Польської Соціалістичної Радянської Республіки”.

Проте 28 вересня 1939 року в таємному протоколі до договору про дружбу й кордон між СРСР і Німеччиною радянське керівництво відмовилася на користь Німеччини від території Люблінського та частини Варшавського воєводств, населених поляками, в обмін на перехід в радянську зону інтересів Литви.

Отже, Східну Польщу обміняли на Литву, яка, згідно із секретними протоколами Пакту Молотова-Рібентропа, підписаного місяцем раніше, у серпні 1939 року, мала відійти до сфери німецьких інтересів. Як пише Сильванович, наприкінці вересня 1939 року придбання Литви радянському керівництву видалося важливішим завданням, ніж створення польської квазідержави. Створювати ж польську республіку на території одного лише Білостоцького воєводства уявлялося недоцільним. Але й передавати Німеччини територію цього воєводства, переважно населеного поляками, теж було невигідно. Уже хоча б тому, що Радянський Союз втратив би висунутий далеко на захід Білостоцький виступ, який, поряд із Львівським виступом, представляв інтерес з військової точки зору. До того ж, збереження в складі СРСР компактного анклаву польського населення дозволяло ідею Польської радянської соціалістичної республіки тримати в арсеналі.

Ще цікавіше описує Путін анексію Балтійських держав: “Восени 1939 року Радянський Союз, переслідуючи свої стратегічні військові й оборонні цілі, розпочав процес включення Латвії, Литви й Естонії. Їх приєднання до СРСР здійснювалося на договірних засадах за згодою виборних органів влади. Це відповідало міжнародному та державному законодавству того часу”.

А ось як “включення” відбувалося насправді. 14 червня 1940 року радянський уряд висунув Литовській республіці ультиматум. Використовуючи як привід антирадянський характер Балтійської Антанти, створення якої СРСР раніше підтримував, радянський уряд поставив вимогу заарештувати вищих посадових осіб литовської поліції, звинувачених в провокаційних діях проти радянських військових гарнізонів, сформувати прорадянський уряд і допустити перебування на території республіки необмеженого контингенту радянських військ. На виконання вимог відводилося час до 10:00 15 червня, в іншому разі Москва обіцяла все одно ввести війська. Ультиматум розколов панівні кола Литви: президент Антанас Сметона наполягав на опорі, йому протистояв генерал Вінцас Віткаускас, командувач литовської армії. У підсумку за прийняття ультиматуму висловилося більшість членів уряду Литви. Сметона та частина армії покинули Литву, додаткові радянські війська ввійшли на її територію в другій половині дня 15 червня. Наступного дня аналогічні ультиматуми отримали Латвія й Естонія. А трохи пізніше так само був висунутий ультиматум Фінляндії і СРСР почав проти неї війну.

На фоні цього цікаво звучить заклик Путіна: “Нам усім потрібна правда й об’єктивність. Зі свого боку, я завжди заохочував колег будувати спокійний, відкритий та заснований на довірі діалог, дивитися на спільне минуле в самокритичний та неупереджений спосіб. Такий підхід дозволить не повторювати помилки, допущені тоді, і забезпечити мирний та успішний розвиток на довгі роки. Однак багато наших партнерів ще не готові до спільної роботи. Навпаки, переслідуючи свої цілі, вони збільшують кількість і масштаби інформаційних атак проти нашої країни, намагаючись змусити нас виправдовуватися та відчувати себе винуватими, і приймають лицемірні та політично мотивовані заяви”.

І найголовніше, для чого Путіним (чи його помічниками) писалася ця стаття – “перехід” від минулого до сучасності. Путін робить висновок, що до розв’язання Другої світової війни призвела неефективність Ліги Націй, у якій, на відміну від створеної після Другої світової війни Організації Об’єднаних націй, не було інституту постійних членів Ради Безпеки та права вето, яке вони мали “як привілей та відповідальність”:

“Що таке право вето в Раді Безпеки ООН? Якщо говорити прямо, це єдина розумна альтернатива прямому протистоянню головних країн. Це заява однієї з п’яти великих держав про те, що рішення для неї неприйнятне та суперечить її інтересам й уявленням про правильний підхід. А інші країни, навіть якщо вони не згодні, приймають цю позицію як належне, відмовляючись від будь-яких спроб реалізувати свої односторонні зусилля. Отже, так чи інакше, потрібно шукати компроміси. Заклики, які останніми роками часто робляться щодо скасування права вето, відмови в особливих можливостях постійним членам Ради Безпеки, насправді є безвідповідальними. Зрештою, якщо це станеться, Організація Об’єднаних Націй по суті стане Лігою Націй – місцем зустрічі для порожніх розмов без жодних важелів впливу на світові процеси”.

У такий спосіб Путін реагує на заклики позбавити права вето насамперед Росію, яка підриває стабільність у світі та блокує будь-які ініціативи, які би змусили її відповідати за свої вчинки. Якраз завдяки праву вето ООН і перетворилася на “місце для порожніх розмов”, будучи нездатною зупиняти конфлікти, якщо в них задіяна чи зацікавлена одна з країн, що мають право вето.

І тут Путін іде далі, пропонуючи п’яти “ядерним країнам” – Росії, США, Китаю, Великобританії та Франції – фактично вирішувати за всю світову спільноту долю світу:

“Сьогодні, як і в 1945 році, важливо продемонструвати політичну волю і разом обговорити майбутнє. Наші колеги – пан Сі Цзіньпін, пан Макрон, пан Трамп та пан Джонсон – підтримали російську ініціативу про проведення зустрічі лідерів п’яти держав, що володіють ядерною зброєю, постійних членів Ради Безпеки. Ми дякуємо їм за це й сподіваємось, що така зустріч віч-на-віч може відбутися якнайшвидше. Яке наше бачення порядку денного майбутнього саміту? Насамперед, на нашу думку, було би корисно обговорити кроки щодо розвитку колективних принципів у світових справах”.

Тобто лише ці п’ять країн, на думку Путіна, повинні встановлювати “колективні принципи у світових справах”.

Читайте також: Мюнхенська “змова” і доля України

Після того, як Росію виключили з Великої вісімки, у межах якої здійснювалося узгодження підходів до актуальних міжнародних проблем (і вона перетворилася на “Велику сімку”), Путін фактично пропонує замінити її “ядерною п’ятіркою”, основним критерієм входження до якої стає наявність ядерної зброї. Саме наявність ядерної зброї, на думку Путіна, надає право та можливість вирішувати світові проблеми, зокрема “подолання економічної кризи, спричиненої пандемією коронавірусу”.

Подібно до того, як СРСР і Німеччина вирішували долю Польщі без участі самої Польщі, так само, за логікою Путіна, ядерні держави повинні вирішувати долю світу. Судячи з того, що Путін давно пропонував великим державам визнати за Росією “сферу її особливих інтересів” на території колишнього СРСР, ідея поділити світ між ними залишається для Путіна ідеалом світового порядку, нехай і важкодосяжним.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram