Нещодавно я почала говорити з людьми. Мабуть, ви гадаєте, що це маячня. Журналіст говорить – це ж справжня тавтологія! Насправді все не так. Працівнику ЗМІ доводиться спілкуватися з незліченною кількістю експертів, серед яких відомі громадські діячі, політики, художники, письменники та інші. Із них потрібно вичавити якомога більше корисної та актуальної інформації. Журналіст повинен змусити респондента видати певний ексклюзив, сльозливу історію, компромат тощо. Журналіст розкриває, провокує, вивчає. І ця робота неймовірно виснажує, адже потрібно гарно говорити та гарно слухати. Тому дуже часто після інтерв’ю та написання текстів йому хочеться просто мовчати. Для відновлення журналісту потрібен спокій, відсутність розмов, чашка кави та хороша книга.

З іншого боку, у нашому суспільстві панує стереотип, що журналіст – це той, хто постійно меле язиком, як лисиця хвостом. Проте не всі журналісти однакові. Деякі з них не люблять розмовляти без потреби. У своєму повсякденному житті їм часто не хочеться зайвий час слово мовити, не те, щоб починати розмову з чужими людьми. До таких журналістів до певного часу належала і я.

Майже ніколи у своєму повсякденному житті не спілкувалася зі сторонніми. Звісно, не беру до уваги певний звичний ритуал у супермаркетах, громадському транспорті, аптеках тощо. “Вам пакет треба?” – “Ні, не треба”. “Як моя дитина у садочку?” – “Все добре”. Це скоріше не діалог, а обмін штампованими фразами. Також я не маю на увазі ті випадки, коли треба було дізнатися котра година (зараз усі дивляться на екран мобільного) чи уточнити адресу того чи іншого місця (зазвичай усі заглядають в Google Maps). Хочу розповісти про ті випадки, коли саме я була ініціатором розмови і, що найголовніше, від сторонньої людини мені абсолютно нічого не було потрібно. Ані поради, ані матеріалу для журналістського твору – абсолютно нічогісінько. І коли від чужої людини нічого не треба, тоді й трапляються найприємніші та корисні розмови.

Нещодавно в супермаркеті мене почала обслуговувати знервована продавчиня. Кілька секунд до того двоє чоловіків сперечалися з нею щодо оплати, тому я, мабуть, потрапила під її “гарячу руку”. І отут трапилося маленьке повсякденне чудо.

– У вас такий гарний лак на нігтях! Я такого ще ніколи не бачила. Дуже красивий, – абсолютно несподівано вирвалось у мене.

– О, дякую. Приємно, – жінка усміхнулась. – Зробила собі на іменини. Справді красивий?

– Так. Ніколи не бачила такого ловкого відтінку, – відповіла я.

Ми ще трохи погомоніли про відвідувачів, майбутні зимові свята, маленькі жіночі радощі. Ніби розмова ні про що, однак на душі стало радісніше. Приємні слова заряджають і того, хто говорить і того, кому говорять.

Інша сценка. Сідаю в ліфт з парубком, який в обох руках тримає величезні пакети.

– Що, переїжджаєте? – запитую жартома.

– О, нам ще довго. Перебираємось потроху, частинами, – юнаку стає веселіше.
Натискаємо кнопки.

– Бачу, ви наш сусід зверху, – продовжую.

– Так. Обіцяю, що не буде ніяких шумів. Ми – ваші тихі та чемні сусіди.

– Ми теж.

Наостанок юнак побажав мені гарного та радісного дня. Дрібниця? Може й так. Але від коротенької поїздки ліфтом краще отримати позитивне й легке спілкування, аніж просто бути заклопотаними та набурмосеними пасажирами, які чимшвидше хочуть добратися додому.

Читайте також: Кияни святкуватимуть День сусіда. Маємо список дурних порад

Привітність та уважність до інших – це те, що наповнює тебе самого. Просто іноді ми це забуваємо, бо занадто діловиті чи просто стомлені.

Ще хочу розповісти про один випадок. Ми з подругою поверталися на вокзал від музею під відкритим небом у Переяслав-Хмельницькому. Повз нас пройшла літня жінка з великими торбами.

– Вам допомогти?– запропонували їй.

– Та не треба, хоча…

Ми взяли обидві її сумки. Виявилось, що вона – працівниця того музею, звідкіля ми йшли. Жінка розказала багато цікавого про стан музеєзнавства в Україні, вказала актуальні проблеми цієї галузі, а також розповіла досить відверті історії про тих, хто руйнує та тих, хто відновлює музейну справу в нашій державі. Відверто кажучи, її оповідь – справжня знахідка для журналіста, який працює з культурною тематикою. А все почалось із оцього простого: “Вам допомогти?”

Заводячи розмову з чужою людиною, ніколи не знаєш, чим це все завершиться. Почала спілкуватися з бабусею біля будинку – почула багато цікавого про історію мого району; розговорилася з охоронцем моєї багатоповерхівки – стали добрими знайомими, і тепер можу без проблем відправляти до нього кур’єра з товаром, коли я на роботі; потрапила у лікарню, зголодніла і попросила у незнайомої пацієнтки трохи макаронів – ми стали хорошими друзями; почала першою теревенити з жінкою у поїзді – виявилось, що вона була волонтеркою на війні, і я дізналася жахливі речі, які далеко не завжди скажеш журналісту.

В українській мові є понад сто синонімів до слова “говорити”. Це свідчить, що людське спілкування – безцінне, те, без чого не можна уявити нашого нормального існування. Однак часто ми нехтуємо можливістю заговорити з чужими людьми, які проходять повз нас, з якими ми їдемо в одному вагоні, з якими сидимо на одній лавочці посеред парку чи навіть з якими піднімаємося ліфтом.

Розмова з чужою людиною не тільки може поліпшити настрій, надихнути на роботу, розвеселити. Іноді саме сторонні можуть сказати щось таке, що закарбовується в пам’яті назавжди, іноді вони бачать нас краще, аніж ми самі. А ще чужі люди можуть стати близькими. Але це вже зовсім інша історія.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram