У 1996 році українці нарешті отримали Конституцію. У світі її визнали однією з найдемократичніших, а у нас – Основним законом. Україна йшла до цього кілька століть, ще з часів Пилипа Орлика, але у суспільстві й досі нема чіткого розуміння, що ж таке Конституція та навіщо вона потрібна. Якби зараз конституційна комісія викинула б увесь другий розділ з Конституції, який, до речі, гарантує та захищає основні права і свободи, ніхто б навіть не помітив. Цьому є кілька причина, але головна – ніхто не живе за Конституцією.

Основний закон

Ухвалення Конституції України затягнулося на шість довгих років з 1990 по 1996 рік. За цей час встигли напрацювати аж 15 проектів, всенародно їх обговорити, а під час другого читання в українському парламенті внести понад шість тисяч правок. За рік депутати та тодішній Президент Леонід Кучма домовилися нарешті ухвалити Конституцію, для чого навіть створили дві комісії – парламентську та президентську.

Обидві комісії активно над Конституцією працювали три місяці без вихідних з 9 ранку до 10 вечора, та врешті-решт 315 голосами під шампанське та цукерки ухвалили закон за добу, не виносячи його на Всеукраїнський референдум, як того хотіла президентська комісія.

Автор Акту про проголошення Незалежності України Левко Лук’яненко у бесіді з “Українським інтересом” казав, що той референдум був хитрощами, бо якби Конституцію підтримало менше 25% виборців – чи можна було б вважати її ухваленою? Тому парламентарі від імені українського народу прийняли Конституцію – саме так написано в Преамбулі.

Також депутати в Преамбулі спираються на “багатовікову історію українського державотворення”, але чомусь вони забули про ключовий момент цього процесу – Установчі збори, яких Центральна Рада Української Народної Республіки закликала чекати ще в своєму Першому універсалі.

Конституанта

Конституанта – це орган установчої влади. Він хоч і тимчасовий, але всенародний та створений спеціально для розробки й ухвалення Конституції, і більше ніяких повноважень він не має. Цю назву придумали французи – саме так вони називали свої Установчі збори. У американців це був Континентальний конгрес, який, до речі, став першими установчими зборами в історії.

Здебільшого ухвалення Конституантою основоположного закону, тобто Конституції, відбувалося унаслідок надзвичайних подій – революцій, занепаду імперій, подолання тоталітарних режимів.

Згідно з концепцією установчої влади, вона є первинною, бо саме з неї витікають законодавча, виконавча і судова влади. Тобто Конституанта ухвалює не основний закон, а саме основоположний. Окрім того, Установчі збори виключають політичні маневри, коли Конституцію змінюють під ту чи іншу постать при владі.

Перші спроби змінити Конституцію почалися ще в 2000 році. Кучма хотів ухвалити на всенародному референдумі положення про двопалатний парламент, про скорочення кількості депутатів і позбавлення їх недоторканності. Хоч на референдумі народ зміни підтримав, вони не потрапили до Конституції – парламент їх не ухвалив зі зрозумілих причин, бо депутати не воліли лишитися без статусних переваг.

Зміни в Конституцію народні обранці внесли в грудні 2004 року. Після них Україна стала парламентсько-президентською республікою: Президента обмежили в повноваженнях, розширивши повноваження Верховної Ради та уряду. Віктор Ющенко в 2007 році намагався скасувати ці зміни знову ж таки через референдум, але не вдалося. У 2010 році підконтрольна Віктору Януковичу “Партія регіонів” через Конституційний суд скасувала зміни 2004 року та повернула “кучмівську” Конституцію 1996 року.

Постмайданівська влада в 2014 році знову повернула “помаранчеву” конституцію 2004 року. Після інавгурації Петра Порошенка в 2015 році Президент подав законопроект про зміни щодо децентралізації, але документ пройшов тільки перше читання. У 2016 році Конституцію змінили у частині правосуддя, чого вимагала судова реформа.

Загалом Конституцію України з 1996 року змінювали шість разів. Для прикладу треба взяти Конституцію Сполучених Штатів, яка не змінювалась вже 230 років. Отже Конституційний конвент 1787 року в Філадельфії був настільки успішним, що міняти закон не довелося – американці лише напрацювали 27 поправок. Поправки ухвалювались на тлі розвитку прав громадян, виборчого права, а також задля поліпшення функціонування органів влади.

Я – Конституція

Здавалося б, до чого тут Конституанта? Установчі збори приймають основоположний закон, тобто народ обирає собі правила, за якими житиме. Кожний громадянин погоджується виконувати та захищати ці правила, бо вірить у них. І саме з віри виникає політична легітимність, яка поширюється на інші гілки влади, створені після Установчих зборів. Отже я погоджуюсь – ми погоджуємось, і за цією згодою розподіляємо між собою владу.

Якщо ж основний закон написаний Установчими зборами погано, його має змінювати виключно народ. Це право не може бути узурповане державою, що закріплено 5 статтею чинної Конституції.

Але це теорія. На практиці ми маємо конституційну комісію, у складі якої нинішні народні депутати, урядовці, судді Верховного суду та екс-президенти. У 1996 році парламентарі привласнили собі право ухвалювати Конституцію, народ не уповноважував Верховну Раду на це. Власне з того часу і тягнеться проблема легітимності що Конституції, що влади – вони не мають народної довіри, а всі спроби змінити основний закон стали таким собі перетягуванням ковдри, щоб урвати більше повноважень.

Отже модель “Я згоден – ми згодні” в сучасній Україні не витримана. А всі спроби створити українську Конституційну Асамблею, про яку мріяли наші пращури, зазнають поразки, бо чинне законодавство забороняє створювати будь-які установчі інституції в країні. І хоч за 5 статтею Конституції тільки народ може змінювати конституційний лад держави, він повністю позбавлений цього права. Виходить, що не народ обирає правила, за якими житиме, а народні обранці.

Владислав Недашківський, “Український інтерес”

Передрук. Оригінал статті вперше був оприлюднений у спецвипуску газети “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram