“Ви вже цього не можете уявити”: спогади свідків Голодомору

"Ви вже цього не можете уявити": спогади свідків Голодомору. Фото: "Український інтерес" / Інна Собора

Голодомор 1932-33-х років далеко не єдина, але одна із найстрашніших трагедій на українській землі. Тоді, з вини радянської влади, загинули, за різними оцінками істориків, від 7 до 10 мільйонів українців. Найбільших втрат від голоду зазнали сучасні Харківська, Київська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Дніпропетровська, Житомирська, Вінницька, Чернігівська та Одеська області.

25-го листопада, у 85-ту річницю Голодомору, українці згадуватимуть жертв страшного злочину проти свого народу, тихо запалюючи свічки у різних куточках країни.

Напередодні пам’ятних днів у Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору” спогадами про трагедію поділилися очевидці жахіть, які у ті голодні роки були ще зовсім малими дітьми.

Микола Павлович Онищенко пережив геноцид у селі Роза, на околиці Бердянська. Вже у 2014 році, через агресію Росії на Донбасі, – змушений був покинути рідну домівку у Луганську.

Два інших свідка – Зіновій Іванович Масло та Тамара Михайлівна Бедренко – згадали, яким був голод у селі на Київщині.

Фото: “Український інтерес” / Інна Собора

Про колгоспи

Причиною голоду стало примусове проведення згубної хлібозаготівельної політики. На 1932 рік в Україні було колективізовано майже 70% селянських господарств.

“Батьки пішли в колгосп. Приїхали і забрали все. Зате залишили корову. І ми тією коровою і врятувалися. Як батько пішов у колгосп, то там уже давали допомогу. Приносив якийсь гороховий суп. Ми пухлі не були. А сусіди дуже пухлі. По дорогах падали і їх ніхто не закопував. А тоді вже прикопали, бо коло нас недалеко є і кладовище. Прикопували, бо ворони розтягували, бо й собак не було, й котів не було”, –  розповідає Тамара Михайлівна.

Натомість Микола Павлович згадує, як у його діда забрали землю – найцінніше, що тоді було у селян. Каже, що добровільно віддавати чесно зароблене важкою працею ніхто не хотів.

“Тоді, ще до Голодомору, дід працював на землі. Жили більш-менш нормально. Це ніяк не влаштовувало ту владу. Вони хотіли, щоб працювали на державу, а не на себе. І почали вони зганяти оці колгоспи. Ніхто туди не хотів іти. Почали забирати у мого діда коней, забрали корову, забрали усе – вже не було на що жити. Я це все бачив. Важко собі уявити, які були люди, обірвані, бідні. Ні в кого не було нічого: ні сорочки, ні штанів, де не було б 10-15 латок. Цих бідних людей заганяли вже у колгосп, їм нічого не залишалось, як іти туди, бо нічого було їсти. Дехто опирався, не хотів, але таких було відсотків 10-15 уже тоді, в 1932 році. А всі були в колгоспі”, – ділиться спогадами очевидець.

Микола Онищенко пригадує, що відбирати хліб почали восени 32-го року.

Наше село було маленьке. А почалось з великих сіл, всі це почули. Мені було 7 років, мати сказала, що у нашому селі почали відбирати хліб. Це я пам’ятаю. Була така напруга, що ми діти теж це відчули, було страшно. Я все своїми очима бачив, як почали їхати підводи, і до кожної хати заходили по чотири-п’ять чоловік, і до нас прийшли – “Де хліб?”,  і почали шукати, почали допитувати. До речі, у нас ніякого хліба і не було...”, – згадує дідусь.

Фото: “Український інтерес” / Інна Собора

Хліба тоді не знайшли, але відібрали інші запаси –  двоє дітей залишились голодними. Про дорослих ніхто й не турбувався.

“У нас було кукурудзяне зерно. Мати бігала з ним, куди його заховати. Застрахувала його в бочечку, огірки висипала, туди засунула, огірки зверху. А тут вони заходять “Де хліб?”. А мати каже “Та який хліб?”. А він каже “Шукайте – дивіться, лапайте, смикайте солому, крючками по житам, що сховано”. А я і моя менша сестра, 5 років, ми стоїмо біля цієї діжечки, де захована кукурудза, мати стоїть, а він подивився і каже “А що в тебе за огірки сухі?” Поліз туди, а там клуночок, а зверху ще огірки. Витягнув, на плече. Мати як закричала, а ми теж з нею. А він пішов, вона за нього, а ми за її спідницю. І такий крик… І оце нас витягли всіх у двір, і я бачу оці стоять підводи, і там мішки із зерном і чую як люди кричать, плачуть…”, – ділиться спогадами Микола Павлович.

Про цвинтарі

Зіновій Іванович Масло розповів київським школярам, що у його селі досі є кладовище, на якому ховали його односельчан у 1932-33 роках. Каже він, що п’ята частина цвинтаря – це люди, які померли від голоду, а чотири п’яті “потрапили” туди за решту 99 років.

“Коли держава обібрала геть все чисто, люди почали вмирати. Піп рахував, скільки сьогодні померло душ. За одну добу – 14. Нашому цвинтарю 100 років. Десь п’яту частину сьогодні займають тільки ті люди, які померли за одне літо, за один 33-й рік. Сильно помирали люди травень-червень-липень. Держава виділяла коняку, яка мала вивозить мертвих. Мій сусід і мій ровесник їхав на своє поле, щось там ще було, голова сільради остановив його та й каже “Ви заїдьте ото там до Лаврієнка, там заберете дівчину мертву”. Ми під’їхали туди, а там ще братики маленькі були, “Де вона?” “На печі”, – кажуть. Ми на ту піч та давай стягати її. Як ми вже її стягли та разворошили, а вона вже давно лежить. Викинули у братську могилу”, – згадує Зіновій Іванович.

Фото: “Український інтерес” / Інна Собора

Закон про п’ять колосків

У серпні 1932 року Сталін запропонував новий репресивний закон, який передбачав розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшкуючих обставин – 10 років ув’язнення, якщо людина без дозволу зібрала на колгоспному полі кілька колосків пшениці. Народна назва – “закон про п’ять колосків”.

“Я пам’ятаю, коли восени заборонили колоски збирати, на конях об’їжчики їздили, а я з другими дітьми ходив. В мене ще була така сумка. Я їх там зібрав може пучок, і ми всі боялися страшенно цих об’їжчиків, що на конях, бо вони з батогами, і ганяли дітей. Коли ми ходили, нас було душ п’ять або шість, всі були більші за мене і закричали “Об’їжчик їде!”, і вони всі тікать, і я теж. Але я був самий менший і, пам’ятаю, я почув, як за мною гупотить оцей кінь. Я зупинився, повернувся до нього, і оцей жах пам’ятаю. Я думав, що це вже моя смерть прийшла. Ще не було мені навіть сім років. Я зупинився, і він замахнувся. Мабуть побачив мої очі, мій страх, сплюнув, повернув коня і поїхав”, – ділиться спогадами Микола Павлович Онищенко.

Фото: “Український інтерес” / Інна Собора

“Мамо, ми не голодні, ми галушок наїлись”

Тамара Михайлівна Бедренко наприкінці зустрічі зі школярами розповіла і свою історію та заспівала пісню, яку співала їй мати, повертаючись з роботи до голодної домівки.

“Мати ходила на поле, а нас троє залишала дома, лежали на печі. А перед цим мати десь там трошки галушок сховала у грубу. Ми лежали цілими днями голодні і все на ту грубу дивились, коли мати прийде галушки дасть. Коли приходять три мужики, перерили все в хаті, батьків нема, ми тільки троє на печі. Перерили і в печі, і в грубі, і на комині – знайшли ту торбинку із тими галушками. А ми сильно хотіли тих галушок. Питали у мами “Коли дасте?”. “Про чорний день вони лежать”  – казала вона. Ось настав чорний день, що ці галушки стягли ті у торбочки і забирають. Ми з печі всі троє, закинуись туди на них і розірвали  цю торбинку. Ті галушки розсипались на полу на кухні у матері. І ми давай ті галушки їсти, сухі. Їмо, гриземо і не даємо їм, щоб вони забрали. Осталися ті галушки на полу. Мати приходить із поля, голодна-холодна і давай пісні співать:

На чужій роботі тяжко натомлюсь,

А прийду додому, сльозами заллюся

У холодній хаті нічим протопити

“Ой дай мамо їсти” – плачуть малі діти.

А ми з печі “Мамо, ми не голодні, ми галушок наїлись”.

“Ви вже це не можете уявити, вже ніяке кіно цього не зробить. Бо люди були такі, що коли з’являлась така людина, у якої були щоки, казали “Ви дивіться, який він гладкий”, бо це була така рідкість. Зараз люди думають як похудіти, а тоді було чудо, коли людина була сита і наїдена”, – каже Микола Петрович, який у 7 років дивом вижив в часи Голодомору.

А ми і не можемо уявити, але можемо зберігати і вшановувати пам’ять. Бо сторінок з історії не вирвеш.

Інна Собора, “Український інтерес”