Коли увесь світ відзначає День театру, “Український інтерес” пропонує згадати як це давнє мистецтво зароджувалося в Україні.

Перші прояви драматургії

Українське театральне мистецтво бере свій початок зі стародавніх звичаїв, коли обрядовість мала своє театралізоване дійство. Взяти, наприклад, навіть звичайне весілля, яке набувало ознак народного свята з власною драматургією. Ігри, пісні, танці – усе це можна зарахувати до перших проявів народних театрів.

За часів Київської Русі театральне мистецтво почало розвиватися у так званому княжому (дружинному) театрі. Його основою були скоморохи, які користувалися драматургією ще з XI століття. Утім, вони хоч і залишили слід в історії українського театрального мистецтва, але не користувалися популярністю серед громадськості.

Репертуар княжого театру складався із драматичних поем речетативного характеру під супровід музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за скривджених. Згодом церковні обряди також стали умовною частиною театралізованого дійства.

Перші драми, наближені до сучасного розуміння театру, популяризовувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл у XVI-XVII століттях. Тоді ж важливими осередками розвитку релігійної драми були Львівська братська школа та Острозька академія.

До XVIII століття широкою популярністю почали користуватися мандрівні театри – вертепи. Основою їхнього репертуару були різдвяні драми та інтермедії на соціально-побутові теми.

Небайдужими до театру були і козаки. Старшини з метою організації культурного дозвілля почали створювати невеличкі аматорські акторські трупи та оркестри інструментальної музики. Щоправда, за гетьманування Скоропадського і Полуботка культурні потреби козаків задовольняли приїжджі митці.

Розвиватися театральне життя в Україні почало від 1750 року, коли гетьманом став Кирило Розумовський. Він волів бачити у своїх володіннях аналог царського двору у Петербурзі зі світськими розвагами. У передмісті Глухова він збудував палац, де розташував окремі приміщення для театральних вистав.

Постійний Український театр у Глухові остаточно утвердився у 1751 році. Там пліч-о-пліч уживалися різні жанри: співав хор, виступали солісти, грав інструментальний оркестр, читали уривки з літературних творів, виконували фрагменти балетів тощо. У театрі йшли вистави за п’єсами Есхіла та епічними поемами Гомера, ставили п’єси західноєвропейських авторів, інтермедії та діалоги за творами українських авторів.

Перші театри в Україні

Перший в Україні стаціонарний театр відкрили 1795-го у Львові в колишньому костелі єзуїтів. У Києві ж перший стаціонарний театр з’явився у 1806 році, в Одесі – 1809-го, у Полтаві – 1810-го. Класична українська драматургія зародилася завдяки батькові української літературної мови Івану Котляревському, який очолив Полтавський театр, та Григорію Квітці-Основ’яненку – основоположнику художньої прози в новій українській літературі. Характерні риси їхньої творчості – бурлеск та експресивність, мальовничість та гумор – визначили обличчя академічного театру в Україні.

Уже в другій половині XIX століття в Україні став популярним аматорський театральний рух. Саме там свій творчий шлях розпочинали корифеї українського театру – драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.

Поза увагою не можна залишити заслуги перед театром родини Тобілевичів. Брати – легенди українського театрального мистецтва, виступали під сценічними псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський. Провідною зіркою українського театру була і Марія Заньковецька.

Тоді ж розпочалася історія українського театру як національної культурної спадщини. У 1882 році у Єлисаветграді (сучасний Кропивницький) з’явився перший професійний театр – Театр корифеїв. Він відокремився від польського та російського.

Його заснував Марко Кропивницький. Театральна трупа стала легендарною завдяки вищезгаданим Івану Карпенку-Карому, Миколі Садовському, Панасу Саксаганському, Марії Заньковецькій та Михайлу Старицькому – повторення цих імен поспіль у кількох абзацах не можна вважати тавтологією, а лише належною повагою та вдячністю за внесок у розвиток української культури.

Після довгої боротьби корифеїв за право виступати українською мовою, у 1881 році вони домоглися цього. Попри всі обмеження – перед кожною українською виставою мусила відбутися російська – український театр все ж легалізували.

Нова сторінка історії українського театру

У ХХ столітті на українську драматургію чекали значні зміни. Під тиском революційних подій та переслідувань навколо українського театру нависли хмари. У 1918 році їх розвіяли Лесь Курбас та Гнат Юра, заснувавши Державний драматичний театр та “Молодий театр” (з 1922 року відомий як “Березіль”).

Читайте також: Лесь Курбас та «Березіль»: театр, який не боявся експериментувати

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. А от “Молодий” приніс на українську театральну сцену авангардизм. Сцена “Березілю” стала своєрідним експериментальним майданчиком. Тоді вперше поставили п’єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша (“Народний Малахій”, “Мина Мазайло”) та Володимира Винниченка (“Базар”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”).

Завдяки таланту та особливому мистецькому баченню Леся Курбаса на українській сцені переосмислили твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра.

Театральна трупа “Молодого театру”

На Закарпатті в умовах значного припливу інтелігенції із ЗУНР і УНР через втрату державності створили Руський театр, який очолив Микола Садовський.

Читайте також: У столиці відбулася церемонія нагородження “Київська пектораль”

Спочатку завдяки традиціям пращурів, згодом – розвитку української літератури та боротьби за українське слово, відстоювання творчих поглядів унікальними талантами сьогодні ми спостерігаємо розвиток українського театру. Кожна епоха робила свій внесок у становлення театральної сцени в Україні. Наразі український глядач перебуває в осередку культурного життя Європи і має змогу поділяти атмосферу, емоції та почуття, які століття за століттям віддавали сцені легендарні драматурги.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.