Необхідно розуміти, що вбивство Алли Горської було не випадковим, не рефлексивним бажанням – захотіли й знищили. Це було продовженням безкомпромісної війни проти національного визвольного руху, лише замість масового терору, як в часи сталінізму, у брежнєвські почали застосовувати вибірковий – проти найнебезпечніших для радянської влади: Алли Горської, Василя Симоненка, Володимира Івасюка, Василя Стуса…

Аллу Горську вбили тому, що вона не була схожою на інших. Якщо про Івана Світличного можна образно сказати, що він був розумом, хребтом шістдесятництва, то Алла Горська була його душею (совістю). Її громадська й творча позиція піднімала моральну планку на таку висоту непримиренного протистояння, що все – раніше чи пізніше – мало повернутись до сакрального “Свобода або Смерть!”.

Реальний портрет Горської у невеликій статті не відтворити, і ми не ставимо це собі за мету, але вловити якусь особливість її характеру спробуємо. Адже недарма кажуть, що доки ми згадуємо дорогих для нас людей, вони продовжують серед нас бути.

Відомо, що одного разу Алла Горська завітала з друзями до ресторану “Прага”, що був на території ВДНГ. Там вони стали свідками сутички, коли один зі сп’янілих відвідувачів почав конфліктувати з навколишніми людьми. У п’яному шаленстві він розбив об стіну пляшку, так що в його руках залишилось лише її горловина з гострими, як лезо ножа, кінцями (“розочка”), перетворивши в одну мить її у смертельно небезпечну зброю. Нею він і погрожував опонентам. Конфлікт почав набирати неконтрольованих форм і міг закінчитися трагедією.

Алла блискавично зорієнтувалася в ситуації, попросила у офіціанток віник і совок та почала змітати розбите скло, одночасно доброзичливо, ніби нічого не сталося, заговоривши до учасників конфлікту. Нервовий чоловік якось одразу обм’як, віддав обломок пляшки, конфлікт було миттєво вичерпано.

Цей випадок, – здається, зі спогадів Романа Корогодського, – виразно підкреслює, що попри те, що Алла Горська, будучи пристрасною людиною, – завжди палко реагуючою на несправедливість чи образу, уміла адекватно оцінювати загрозу й відповідно на неї реагувати.


На світлині Георгія Лук’янчука: Завідувач Музею Шістдесятництва Олена Лодзинська, учасник Руху опору Василь Овсієнко та неформальне “Соловецьке братство” кладуть квіти до могили Алли Горської в день 50-ліття її смерті (28.11.2020)

Цей сюжет є важливою передмовою до усної розповіді Івана Макаровича Гончара. Він свого часу розповідав мені, що “після арешту В’ячеслава Чорновола в 1967 році, кадебісти зібрали в одній великій залі більшість київських художників, і почали з ними виховну бесіду. Загалом це була типова для тих часів ситуація”.

“Тиша була така, – розповідав Іван Макарович, – що чути було, як мухи літають. Велика кількість людей ніби оціпеніла від страху, всі мовчки чекали завершення. Після двох годин побрехеньок про Чорновола, кадебісти вже хотіли завершувати зібрання, очевидно, вважаючи його вдалим, як раптом у залі піднялася жінка й на повен голос промовила: “Усе це – брехня!”.

Іван Макарович розповідав, – а він був не з лякливого роду людей,– що цей голос йому здався “громом з неба”, а жінка, що встала в повен ріст, “неймовірно великою і сильною”. Слухачі аж голови в плечі позатягували, а розгублені кадебісти, як миші, забігали біля столу, не знаючи що робити.

Це був нечуваний на той час вчинок. Значиміший, ніж, наприклад, у час війни в повний ріст піти в атаку на ворога.

Одночасно, це не спонтанний, рефлексивний жест екзальтованої жінки, – Алла Горська до таких не належала, це був вчинок мужньої, сильної і безкомпромісної людини, яка знає, що робить і усвідомлює, що за цим може настати.

Про таке Євангеліє каже так: Ви – світло світу… І запалюючи світло не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім навколо.

Найпроникливіше, найзначиміше про Аллу Горську говорить Василь Стус у своєму містичному рефлексуванні до неї в позамежжя з-за колючого дроту концтабору в Мордовії:

Заходить чорне сонце дня
і трудно серце колобродить.
При узголів’ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти –
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп’яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram