29 років тому в Києві відбулася небуденна, але вже призабута подія – урочиста церемонія передання повноважень від Державного центру Української Народної Республіки в екзилі (тобто у вигнанні) урядові незалежної України.

Тоді, 22 серпня 1992 року, у залі палацу “Україна” пройшло урочисте засідання Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України за участі делегації Державного центру УНР і понад 2 тисяч делегатів і гостей Першого Всесвітнього форуму українців, які приїхали з усіх регіонів України та 26 зарубіжних країн.

Останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк виголосив промову, в якій привітав український народ із першою річницею відновлення державної незалежності України. Підкреслимо: відновлення, а не проголошення. Він передав Президентові України Леонідові Кравчуку грамоту і заяву про правонаступництво України, де беззаперечно стверджувалося: “Проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки”. При цьому пан Плав’юк побажав панові Кравчуку “найкращих успіхів у закріпленні і розбудові незалежної, демократичної соборної України”, а всьому народові України – “щоб він, як Суверен своєї держави, як джерело її влади, стояв на сторожі її незалежності і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у вигнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України – Києві”.

За два дні, 24 серпня 1992 року, у Софійському соборі відбувся молебень, а у Маріїнському палаці Леонід Кравчук прийняв делегацію Державного центру УНР у складі близько 40 осіб. У зустрічі взяли участь Голова Верховної Ради України Іван Плющ; члени Президії Верховної Ради – Дмитро Павличко, Лесь Танюк, Володимир Яворівський, Богдан Горинь, Лариса Скорик; від Кабінету Міністрів України – Прем’єр-міністр Вітольд Фокін, міністр закордонних справ Анатолій Зленко, міністр оборони генерал-полковник Костянтин Морозов та інші міністри. Делегація Державного центру УНР під проводом Миколи Плав’юка включала Голову Української Національної Ради (законодавчого органу) професора Михайла Воскобійника, Голову Уряду УНР в екзилі Івана Самійленка та інших поважних осіб. Вони передали Леонідові Кравчуку й Іванові Плющу прапор Державного центру УНР в екзилі, державну печатку, клейноди Гетьмана Івана Мазепи, пам’ятну книгу-альбом зі світлинами діячів УНР, праці Михайла Грушевського та інші пам’ятні речі.

72 роки урядові УНР з політичних мотивів довелося діяти за межами своєї Батьківщини. Склавши свої повноваження, він виконав постанову Трудового Конгресу УНР 1919 року, де йшлося про припинення діяльності еміграційного уряду УНР в разі проголошення незалежності Української держави. Леонід Кравчук підкреслював: “Цей акт має нагадати всім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, – від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки”.

Пікантність ситуації полягала у тому, що 12 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла закон № 1543-XII “Про правонаступництво України”. Цей документ досі зберігає чинність і проголошує Україну наступницею не УНР, а УРСР. Зокрема, незалежна Україна успадкувала кордони Радянської України; підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України; стала правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки; дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 року (день прийняття Декларації про державний суверенітет України).

Питання кордонів завжди було одними з найскладніших у міжнародних відносинах. Якщо сучасна Україна визнаватиме себе тільки правонаступницею УНР, опоненти одразу зможуть заявити, наприклад, що до території УНР ніколи офіційно не належав Крим (хоча спроби приєднати його були, згадаймо хоча б похід Петра Болбочана у квітні 1918 року); що за Варшавською угодою у квітні 1920 року УНР відмовилася на користь Польщі від Східної Галичини і частини Волині; що до складу УНР, натомість, входили деякі території сучасних Молдови, Білорусі, Росії; що УНР ніколи не була членом Організації Об’єднаних Націй тощо. Одним словом, відкривається безмежне поле для тривалих і безплідних суперечок.

Постає і таке питання: якщо сучасна Україна є правонаступницею УНР, то чому кожного 24 серпня ми святкуємо річницю проголошення, а не відновлення незалежності? Адже самостійна УНР була проголошена IV Універсалом від 22 січня 1918 року. Через рік уряд УНР прийняв закон про встановлення щорічного святкування 22 січня дня самостійності України. Ми ж 22 січня святкуємо тільки День Соборності України (на честь Акта Злуки 1919 року).

Маємо констатувати, що хоча формально Україна є правонаступницею і УРСР, і УНР, та правонаступництво від Української Народної Республіки є радше символічним, адже не має правових наслідків. У цьому контексті доречніше говорити про спадкоємність традицій українського державотворення, національно-визвольної боротьби, використання досвіду минулих поколінь, і зокрема – діячів УНР. Адже, безперечно, без Української Народної Республіки, Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, Західно-Української Народної Республіки не існувало б і сучасної України – принаймні, у теперішньому вигляді. Існувала б якась інша реальність, але яка – ми того знати не можемо, бо історія не терпить умовного способу.

Насамкінець відзначимо, що далеко не всі уряди у вигнанні припиняли діяльність після відновлення незалежності своїх країн. Наприклад, уже 100 років існує (і 98 з них перебуває у вигнанні) Рада Білоруської Народної Республіки. Вона вважає сучасний політичний режим у Білорусі недемократичним, а тому не складає перед ним свої повноваження. Основний осередок Ради БНР перебуває у Торонто, а очолює її Івонка Сурвіла. Наразі це найстаріший у світі уряд у вигнанні.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram