Відносини між Українською Центральною Радою і більшовицьким Раднаркомом (Радою Народних Комісарів) не склалися з самого початку. Центральна Рада категорично не сприйняла і засудила більшовицький переворот. 20 листопада 1917 року своїм Третім Універсалом вона проголосила Українську Народну Республіку у складі демократичної федеративної Росії – держави, якої на той момент не існувало. Але українські лідери наївно сподівалися, що вона все-таки колись постане.

Проте у більшовиків були зовсім інші наміри. Вони планували встановити диктатуру пролетаріату і здійснити світову комуністичну революцію. Прірва між Києвом і Петроградом зростала щодня – попри те, що і там, і там при владі перебували політики лівого спрямування.

Перша спроба більшовиків захопити владу в Києві зазнала невдачі у середині листопада 1917 року. Влада перейшла до рук Центральної Ради. За місяць більшовики підготували новий збройний виступ. Та українська влада зіграла на випередження: у ніч проти 13 грудня більшовиків та їхніх прихильників було роззброєно, під конвоєм відправлено на залізничний вокзал і у товарних вагонах відправлено, як писали сучасники, “аж за Курськ, у Московщину”.

Більшовицьке керівництво обурилося від такого “нахабства”. Володимир Ульянов (Ленін) і Лев Бронштейн (Троцький) підготували ультиматум до Української Центральної Ради. Вранці 17 грудня 1917 року телеграфом його передали до Києва. Документ офіційно називався “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”.

На початку ультиматуму заявлялося, що Раднарком визнає Українську Народну Республіку та її право на цілковите відокремлення від Росії або ж залишення у складі Росії на федеративних засадах. Більшовики також визнали право українського народу на національне самовизначення. Але далі йшли звинувачення та ультимативні вимоги.

Центральну Раду звинуватили у “двозначній буржуазній політиці”, невизнанні радянської влади в Україні та “нечуваній зраді революції”. До неї висунули чотири вимоги:

1) припинити дезорганізацію фронту (тобто, відмовитися передислоковувати або відкликати з німецько-австрійського фронту на Західній Україні українські військові частини і з’єднання);

2) заборонити пропуск через Україну російських козацьких частин, які поверталися з фронту до себе додому – на Дон, Урал та в інші області (пов’язано з тим, що російські козаки не визнали більшовицький переворот і зі зброєю в руках боролися проти “більшовизації” своїх областей);

3) сприяти “революційним військам” у боротьбі проти козаків (іншими словами, допомагати більшовикам і пропустити через територію України їхні загони, які прямували для придушення козацького опору на Дону й Кубані);

4) припинити роззброєння більшовиків та їхніх прихильників в Україні та повернути зброю тим, у кого її відібрали.

У випадку невиконання вимог ультиматуму протягом 48 годин Раднарком погрожував “вважати Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні”.

Висунувши ультиматум, більшовики прагнули не отримати позитивну відповідь, а знайти привід для війни. Цілком очевидно, що Українська Центральна Рада не могла прийняти такий ультиматум. Зокрема, не мала достатньо військових сил, щоб перекрити шлях російським козакам із фронту додому.

18 грудня 1917 року голова Генерального секретаріату УНР Володимир Винниченко і генеральний секретар міжнаціональних справ Олександр Шульгин надіслали відповідь Раднаркому. В ній зазначалося, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України; уряд УНР визнає право російських козаків на самовизначення аж до відокремлення і тому пропускатиме їхні частини через свою територію; для уникнення братовбивчої війни Раднаркому запропонували відкликати усі більшовицькі частини з України.

Того ж дня Раднарком на чолі з Ульяновим-Леніним визнав відповідь Центральної Ради “незадовільною” і постановив “вважати Раду у стані війни з нами”. Тобто, Українській Народній Республіці не оголосили війну, а заявили, що вона почала її першою.

Цими ж днями, 17-19 грудня 1917 року, на вимогу місцевих більшовицьких організацій у Києві скликали Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проте й цього разу задум більшовиків провалився. На з’їзді вони виявилися у цілковитій меншості. Абсолютна більшість делегатів підтримали політику Української Центральної Ради. Навіть голова київського комітету більшовицької партії Володимир Затонський був змушений визнати, що “доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка”. Інший більшовик, Зайцев, прямо заявив: “Потрібно тут же, на Україні, організувати військовий центр, бо Пітеру незручно вести війну”.

Після того київські більшовики переїхали до промислового і на той час більш зрусифікованого Харкова, де 24-25 грудня 1917 року організували альтернативний “Всеукраїнський з’їзд рад”. На ньому було проголошено альтернативну, буцімто “істинно народну” Українську Народну Республіку, але вже як складову частину Радянської Росії. Уряд цієї УНР, на противагу Генеральному секретаріату в Києві, отримав назву Народний секретаріат. Ленінський Раднарком визнав Народний секретаріат єдиним законним урядом України.

З території Росії та Білорусі вдерлися червоногвардійські загони Володимира Антонова-Овсієнка і Михайла Муравйова, але більшовики робили все можливе, аби замаскувати агресію під “внутрішній український конфлікт” між двома УНР. Далі були Крути, більшовицьке повстання на заводі “Арсенал” у Києві, прихід військ Муравйова, два Брест-Литовські договори і вигнання більшовиків з України за допомогою німецьких і австро-угорських військ…

КНР, але не Китай: мусульманська республіка в Україні

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram